"Я дуже хотіла додому": Актриса Анна Гресь про життя за кордоном та повернення в Україну

Про виїзд в Європу, життя в Італії та родину вдома – у інтерв'ю акторки для РБК-Україна

Нещадна війна, яку розв’язала Росія проти України, торкнулась кожного українця. Усі проживають її однаково, і усі по-різному. Але абсолютно кожному доводиться проходити випробування, до яких життя не готувало.

Акторці шоу "Мамахохотала" на НЛО TV, блогерці і молодій мамі Анні Гресь здавалось, що вона їде з дому назавжди. Анна з маленьким сином Тімом виїхала спочатку на Захід України, а потім – в Італію до незнайомих людей, залишивши в Києві звичне життя і чоловіка Романа Грищука.

Нещодавно вона запустила флешмоб #навікивдячні, у якому закликає українців розповідати про неймовірних людей, які траплялись і трапляються українцям, які вимушені виїжджати через війну.

Для TRAVEL РБК-Україна Анна Гресь розповіла про свій виїзд до Європи, пошук житла за кордоном, історію життя поза домом та про повернення додому.

"Планували провести деякий час на Заході України і повернутись кудись у Польщу. Але я потрапила додому – і все!"

– У червні ви з сином Тімом повернулися до України. Як приймали це рішення? Чому саме тоді?

– Ми з Тімом, моєю подругою Наташею і її донькою Кірою жили 2,5 місяці в Італії з неймовірними людьми, які нас прихистили. Нас ніхто не виганяв. Навпаки – сказали, щоб ми лишались, скільки треба. Але Тім дуже хотів до тата, я дуже хотіла додому! Наклалась ще втома…

І мене змотивувало те, що у Роми з’явилась можливість приїхати зустріти нас із Тімом на кордоні. Ми планували зустрітися з Ромою, провести деякий час на Заході України разом, і повернутись вдвох з Тімасею кудись у Польщу. Але я потрапила додому – і все!

– Які були емоції дорогою додому?

– Якщо чесно, ще 22-го лютого, коли Путін визнав терористичні організації лнр/днр, я зрозуміла, що буде війна. І збирала речі з думкою, що можу ніколи не повернутися. Що ніколи не побачу чоловіка, друзів, свою квартиру, і що ми всі помремо… Це мене морально вбивало. Тому емоції від повернення в Україну були максимально яскравими! Радість, щастя. Навіть не вірилося, що я знову вдома!

Фото: Анна із сином Тімом поїхали до Італії, але невдовзі повернулися додому (instagram.com/anya gres)

"На шляху у Київ я зрозуміла, що назад дороги нема, і мене охопив страх"

Ми чотири дні їхали з Італії, і коли перетнули кордон, я зрозуміла, що я не хочу ні в яку Варшаву, я хочу бути тільки вдома!

Коли ми приїхали на Захід України, я просто об’їдалась борщами, дерунами, салом, вареничками, і раділа, що знову на рідній землі.

Але на шляху у Київ я зрозуміла, що назад дороги нема, і піймала таку тривогу: "Аню, що ти робиш, куди ти їдеш, там небезпечно, у тебе малий син", мене охопив страх. Поки ми були у безпеці і не чули, не бачили жахів (хоча, звісно, я все переживала щодня), залишалась якась тупа надія, що це все не по-справжньому, що я прокинусь, а війни немає. Коли по поверненню почула першу сирену, у мене був напад істеричного сміху, я просто не могла зупинитися. Було і страшно, і відчуття, що ми живемо в якомусь сюрреалізмі.

Коли зайшла в квартиру, з якою я раніше подумки прощалась, була щасливою! Це неможливо передати словами. Тім дуже зрадів, коли побачив усі свої іграшки, свою кімнату, ліжечко…

– Ви не бачились з родиною тривалий час. Якою була зустріч в Україні?

– Ми з Ромою довго не бачились, але ми зідзвонювались майже кожен день по відео. Я скидала щодня по декілька відео в загальний чат, щоб усі бачили, як Тім росте, розвивається. І всі ніби як були присутні. Але, звичайно, це не порівняти з тим, коли ти можеш обійняти, поцілувати, пожити разом.

Зустріч була довгоочікуваною і зворушливою! Найбільше – для сина. Наше відео зустрічі Тімасі з Ромою набрало багато переглядів. Ми приїхали на кордон, але нам забули поставити один штамп, і сказали, що нас не відпускають. І от нас розділяє шлагбаум, прикордонники…

Фото: "Коли перетнули кордон, я зрозуміла, що я не хочу ні в яку Варшаву, я хочу бути тільки вдома", - каже Анна Гресь (instagram.com/anya gres)

Але ми вирішили відпустити хоча б Тіма, щоб він побіг до тата, а самі повернулись ще на митницю. І так добре, що здогадались зняти відео – я його переглядаю й досі. Золоті години сонячні, шлагбаум, митниця і син біжить додому, до тата – це так символічно. Щирий момент.

Перші два місяці життя за кордоном я прокидалась і дивилась, чи є смс від чоловіка, що "я живий, цілий, все ок"… Якщо її не було, я вже малювала собі страшні картини, розвиток подій, як ми будемо самі… А потім виявлялось, що Рома просто забув мені написати, чи телефон розрядився. Дуже страшно було, особливо, коли були бої на Берестейській, ми там недалеко живемо. І взагалі у нас будинок на межі міста. Рома казав, що з вікна було видно бої, пожежі, що дихати нема чим.

– Як тобі зараз у Києві? Що відчуваєш?

– Зараз мені у Києві, з одного боку, добре: я вдома, Тімася з татом, з бабусею, я роблю свої справи, почала знову займатися своїм бізнесом шовкової білизни. Але з іншого – дуже тривожно: бомблять, сирени – страшно. Не бомблять кілька днів – ще більш страшно. Думаєш, значить накопичують сили, щоб по всіх одним махом вдарити.

Коли після п’яти днів перерви у Києві вночі почалась сирена, я знову піймала паніку. Розбудила Рому, винесла ліжечко Тіма в коридор, сама там ночувала і Рому просила, але він пішов спати. А я думаю: "от зараз прилетить, а я не наполягла, і тепер усе…". Це безмежно виснажує.

Але радує, що попри все – життя триває. Місто не вимерло, воно існує і старається проживати свої найкращі дні у ці найгірші часи.

"Знайшли житло через сайт, який створили студенти Гарварду за пару ночей"

– Чи стикалися ви з думкою накшталт "ага, ти виїжджала, а ми лишались"? Адже в соцмережах ходили пости сумнівного змісту про поділ на тих, хто лишився і тих, хто поїхав.

– Мені ніхто нічого не сказав, що я виїхала. Всі розуміли, що я з дитиною. Жодного кривого слова. А я зі свого боку не дуже афішувала якесь особисте життя, бо розумію, що нині все, що потрібно – інформаційна підтримка, розголошення усього, що відбувається у війні. Щоб про нас не забували у світі.

Фото: В Італії Аня з подругою та сином поселилися у сімейної пари – італійця та американки (instagram.com/anya gres)

– Як ви провели кілька місяців за кордоном? Як знайшли сім’ю, яка вас прихистила, і що вас найбільше вразило?

– Найбільше вразила доброта. Щирість і безкорисливість. Спочатку ми сиділи три тижні на Заході, і це був наче "будинок ждунів", які чекають, що війна закінчиться, і не живуть. А в нас із подружкою діти, і треба їх якось займати. Потім бахнуло в Івано-Франківську, і ми вирішили пошукати варіанти житла за кордоном. Хоча у мене на рахунку 40 відвіданих країн, Італію я завжди собі лишала "на старість" як країну, в яку завжди встигну. А тут так збіглося, що поїхали саме туди.

Проклали маршрут на чотири дні машиною. До речі, спочатку знайшли оренду житла, думаючи, що на місяць у нас грошей вистачить. Наївні. А потім нам скинули безкоштовний варіант, де власники дому готові були прийняти українців, та ще й біля моря! Ми знайшли це житло через сайт Ukrainian shelters, який зробили студенти Гарварду за пару ночей.

Наші хости, Андре Анна – неймовірні люди, вони навіть питали, чи є в нас гроші на бензин, щоб ми добралися! Повністю забили нам холодильник продуктами, навіть підгузки потрібного розміру придбали по тому, що ми писали про себе, коли зверталися.

Фото: Житло знайшли через ресурс Ukrainian shelters, який створили студенти з Англії (instagram.com/anya gres)

Ми учотирьох (я з Тімом і Наташа з Кірою) жили в літньому будиночку навпроти основного. Одна кімната нам, друга – Наташі з Кірою. Поруч – море, парк з розвагами для дітей. Ще дуже пощастило, що хоч Андре італієць, Анна – американка, і вони обидва розмовляють англійською. Бо італійською я мало що знаю.

"Коли я зрозуміла, що думки в мене вже дуже нездорові, то звернулася до психолога"

– Що було найскладніше в тих умовах? І що допомагало?

– Найскладніше у тих умовах було відчувати емоції. З одного боку, я не могла радіти, хоча я ж нібито в Італії, живу у класних людей, поруч море – але як радіти, коли у твоїй країні війна? Утім, я не могла і сумувати, дозволяти собі переживання, негатив, бо "якого ти жалієшся, якщо не сидиш в бомбосховищі і не переживаєш усі ті жахи?".

Я ніби завмерла. Не розуміла, як і що "можна" відчувати, як поводитись. Звісно, ще й важко з дитиною 24/7, коли ніхто не допомагає, особливо важко було, коли ми вдвох захворіли – у Тімасі було два курси антибіотиків, у мене теж курс ліків з температурою 40. І плюс – новини. І все чуже навколо. Не знаєш, скільки це все триватиме. Розуміла, що гріх жалітися, але я була виснажена, знесилена, з депресивним станом.

Що "витягувало"? Коли я зрозуміла, що мені потрібна допомога, що думки в мене вже дуже нездорові, я звернулася до психолога – і це було дуже правильне рішення. Вона мені дала дозвіл, що я можу і радіти, і сумувати. І стало легше, я почала трошки жити і дозволила собі проживати свої емоції. Не можна порівнювати свій досвід із чужим. Кожен проживає своє життя. Допомагало виспатись, побачити смску зі словами про те, що у Роми все добре, і якісно провести час із сином.

Фото: Дорога як в Італію, так і назад додому, зайняла по кілька днів (instagram.com/anya gres)

– Зараз кожен українець допомагає, як може. Розкажіть, який шлях обрали ви? Чим допомагаєте, кого підтримуєте?

– Мені, як і багатьом українцям, хотілось би робити більше! Але я стараюсь робити посильно те, що можу. Налаштувала собі обов’язкове відрахування 10% від моїх коштів на благодійні фонди, регулярно доначу знайомим на потреби армії. Із першого дня веду інформаційний фронт у себе в блозі, і у чоловіка також є.

"Солом’янські котики" – фонд, який допомагає багатьом і якому я довіряю. Ось зараз я також збираю на обладнання і авто для підрозділу "Гонор". Влаштувала благодійний аукціон своїх речей, і переказала усі зібрані кошти на цей збір, а також закликаю українців долучатися. Мене щодня захоплюють і доводять до сліз наші люди! Здається, що ми можемо абсолютно все!

Фото: Анна збирає кошти на допомогу військовим (instagram.com/anya gres)

– Чи є або були в вашому оточенні люди з позицією "не все так однозначно"? Якщо так, чи намагалися їм щось пояснити?

– В моєму оточенні у всіх все однозначно. Росіян у мене було кілька знайомих, але я з ними не спілкуюсь. Один раз жінка з ДНР мені прокоментувала щось, чи відповіла на сторіс. З цікавості вислухала її позицію, чому вона підтримує цю війну. Зрозуміла, що там все одно нічого не поясниш – і далі не займалась цим.

– Коли ми переможемо, яку вдягнете вишиванку?

– Мені писав один магазин вишиванок, який я давно люблю, з пропозицією розробити вишиванку для перемоги. Я у пошуку дизайну, кольорів. Але, очевидно, що жовто-блакитна вишиванка буде дуже доречною і красивою. Тож вдягну особливу – нашу, переможну.

Нагадаємо, раніше актриса Ольга Сторожук розповіла, чи можлива будь-яка співпраця з РФ після війни.