Волонтери розповіли про 100 днів ув'язнення в Оленівці: спали по черзі і майже не бачили воду та їжу

Волонтер з Маріуполя Костянтин Величко

Костянтин 24 лютого вивіз рідних з Маріуполя до Запоріжжя, а потім відправив за кордон. Сам залишився і почав допомагати - він не боявся їздити в блокадне місто. До війни він працював в IT-компанії й багато колег застрягли в Маріуполі. Спочатку він допомагав виїхати друзям, а потім його контакти стали передавати по ланцюжку.

З друзями Костянтин створив групу в месенджері та налагодив логістику - спочатку з Маріуполя до Бердянська, а потім далі. У процесі волонтери навчилися спілкуватися з російськими військовими та представниками "ДНР", дізналися, як потрібно рухатися в колоні і як домагатися, щоб транспорт з цивільними пропускали.

Вони збирали колону з 7-8 автомобілів і вели їх маршрутом до Запоріжжя. За місяць їм вдалося вивезти понад 200 людей.

"Якщо на блокпостах були військові "ДНР", все обходилося відкупом - брали сигаретами, бритвеними станками та енергетиками. На блокпостах з росіянами було складніше: вони змушували роздягатися, перевіряли, чи не було на підошвах залишків пороху, а на руках — збройного мастила. Часто погрожували, але за нас заступалися пасажири, зазвичай жінки", - розповідає Костянтин.

А 28 березня їх звинуватили в тому, що вони таємно вивозять з Маріуполя українських військових. Під дулами автомата їх посадили в автобуси та вивезли в Нікольське. Там він почув, що затримали цілу партію волонтерів - в надії, що це відіб'є бажання їздити до Маріуполя.

Потім полонених відправили в Старобешево, допитували в поліції Донецька, тримали там в ізоляторі та врешті-решт вивезли в Оленівку.

"Все це супроводжувалося постійними побиттями, здається, навіть тварин краще перевозять. В автозаки нас "затрамбували" по троє на одне місце. Очі та руки були зв'язані скотчем, рухатися забороняли. "Прийом "в колонію був жорстким: нас посадили навшпиньки, потім поставили в позу "ластівки". Якщо неправильно сидиш або стоїш - отримуєш удар. Не можеш триматися і падаєш - теж удар.

У камерах, розрахованих на п'ять осіб, нас тримали по 20. Потім, коли розібралися, то цивільних і волонтерів поселили окремо від військових. Спати доводилося по черзі. Води і їжі нам практично не давали. В туалет виводили в кращому випадку двічі на добу", - розповідає волонтер.

Костянтин зазначає, що в Оленівці їх за людей не рахували й це при тому, що волонтери туди потрапили нібито на "фільтрацію", тобто ніяка гіпотетична вина доведена не була. Але кожен день тиснули на хлопців фізично і психологічно.

"Були наглядачі, які роздавали нам пісні "Смуглянка" або "Катюша", змушували їх вчити, потім виводили у двір і вимагали співати. Між собою вони сперечалися, хто краще заспівав і потім видавали кілька сигарет", - додає чоловік.

Він пояснив, що у працівників колонії з найнижчими званнями (вертухаїв) були наскрізь "промиті" мізки пропагандою. Вони щиро вірили, що Україна 8 років обстрілювала Донбас. А ось адміністрація колонії розуміла, що утримувати цивільних - незаконно, але вони були занадто цинічні.

"Там, в колонії, я бачив людей у відчаї, які втратили віру, що їх звільнять, людей на межі божевілля, їх ізолювали в окремих камерах, щоб вони з собою нічого не зробили. Спостерігаючи за цим, я розумів, що має залишатися щось, що допоможе мені протриматися.

Разом з тим я усвідомлював, що восени або навіть взимку нас не звільнять. Тому я здивувався, коли одного дня, 4 липня, почув: "Збирайте речі!" Нас вивели за ворота, кожному вручили ксерокопію документа, що слідчі так званої "ДНР" не виявили причин, щоб нас утримувати", - розповів Костянтин.

Волонтер з Одеси Володимир Гнатовський

Володимир за професією електромонтер. У перші дні повномасштабного вторгнення він ще вірив, що це на тиждень максимум, але потім зрозумів, що все це надовго. Волонтерити він почав з 24 лютого - зустрічав евакуаційні поїзди, допомагав людям знайти тимчасове житло в Одесі.

Потім почав їздити на Миколаїв і вивозити звідти людей. Потім почав їздити до Запоріжжя. Біля місцевого "Епіцентру" збирали водіїв, які готові були їхати для евакуації в Маріуполь.

З Мангуша він поїхав з жінкою, яка знає місто і погодилася Володимиру показати дорогу. Там вони роздавали гуманітарку і забирав тих, хто готовий був евакуюватися. Він їх вивіз у Мангуш і знову повернувся до Маріуполя. У першу поїздку - 15 осіб, у другу - ще 17 осіб.

З Мангуша до Запоріжжя хотіли їхати не всі - хтось залишався там, хтось хотів до родичів у Росію. Він зібрав 15 осіб і поїхав - це була перша та остання вдала евакуація. У наступній поїздці Володимир потрапив у полон - це було 29 березня.

Його зупинили на блокпості та відправили в Нікольське - за реєстрацією. Спочатку він подумав, що це якісь нові правила, а там його відразу відправили у відділення поліції.

Допит був з погрозами та побиттями. За першою версією Володимир нібито возив гуманітарку для ЗСУ. Коли волонтер пояснив, що допомагає цивільним, росіянин приставив йому пістолет до скроні й сказав, що не вірить. Друга версія - волонтер вивозить військових з "Азовсталь".

"Сказати, що мене били – це нічого не сказати. Кожна моя відповідь їх так чи інакше не влаштовувала, за це я отримував удар кулаком, ногою, прикладом. Часом не розбирав чим саме, бо просто намагався згрупуватися. Зрештою нам зв'язали руки та завантажили в автобус. Я хотів подивитися, куди ми їдемо, підняв голову, за що отримав два рази в ребра. Тоді я найбільше переживав за дідуся з Мангуша, який мав бути моїм провідником у Маріуполі, а тепер його разом зі мною кудись везли.

Як виявилося, у Старобешево. Це був свого роду етап. Нас вивели, поставили на коліна і повторно оглянули всі речі. Звідти відвезли в Донецьк, в так зване управління по боротьбі з організованою злочинністю. Весь цей час я сподівався, що це помилка", - розповідає Володимир.

На наступний день їх етапували в Оленівку - по дорозі виводили та вимагали сидіти навшпиньки, щоб п'яти не відривалися від землі й голова нахилена вниз. Били, якщо сиділи неправильно.

У колонії відправили в дисциплінарний ізолятор і там знову змусили сидіти навшпиньки. В якийсь момент Володимир не витримав і сів на землю. Охоронці відразу підбігли та почали бити з усіх боків.

"При цьому нам так і не пояснили, за що нас затримали. Разом з тим, в колонії ми почули про фільтрацію і що нам доведеться її пройти, інакше не вибратися. Нас розвели по камерах, було ще дуже холодно. З речей у мене була весняна курточка, кофта і футболка і ще одна кофта – її мені віддав чоловік, якого я вивіз з Маріуполя. Я був йому вдячний.

У свій час мене і ще 30 ув'язнених утримували в камері, розрахованій на 15-х.Там не те що спати ніде лягти, там боїшся пройти та не зачепити іншу людину. Згодом нам запропонували працювати, ніби це може прискорити звільнення. В основному це дрібні ремонтні роботи на території колонії", - розповідає волонтер.

Потім їх перевели в бараки та навіть дозволили отримувати передачі від рідних. А коли привезли полонених українців з "Азовсталь", волонтерів знову відправили в тісні камери.

"До речі, на тих російських відео після нібито обстрілу показали, що полонені спали та загинули в бараках в промисловій частині колонії. Але за весь час, поки ми там були, я не бачив, щоб когось там утримували - вони були порожні", - зазначив Володимир.

Про те, що їх відпустять, вони не знали. Їх просто вивели, вручили документи, які потрібно підписати й все. Грошей у них не було і потрібно було спочатку дістатися в Донецьк, а звідти - через Нікольське в Бердянськ.

Їм допомогли волонтери й найважчим виявився шлях з Бердянська в Запоріжжя - волонтерів посадили так, щоб змішати їх з дітьми та жінками, яких евакуювали. Інакше їх просто б не випустили.