"Дивно вважати, що вона неважлива": Женя Янович розповів про любов до української мови

Женю, ти з дитинства спілкувався українською чи перейшов на неї з часом?

Українська - це мова моїх батьків. І батьків моїх батьків. Враховуючи, що вся рідня в мене з Житомирської області, воно й не дивно. Тому з дитинства я говорив і думав саме українською. Звісно, були якісь діалекти та домішки суржику, проте це нормально для нашого регіону та й країни загалом.

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)

Яким було ставлення до української мови та літератури з боку вчителів у твої шкільні роки?

Початок мого навчання в школі припав на кінець 90-х. Моя перша вчителька Алла Аркадіївна в житті спілкувалася російською. Проте всі уроки завжди вела українською, ніколи не перемикаючись на іншу мову "по ходу".

Так само було в 5-7 класах. Я пам’ятаю, як дивувався, що людина, яка викладає українську мову та літературу, в повсякденні висловлює думки іншою мовою.

Проте з 8-го класу я перейшов учитися до ліцею при ЖДТУ (Житомирський державний технологічний університет - ред.), де все кардинально змінилося.

Наталія Володимирівна, вчителька мови та літератури, якось дуже легко перетворила ставлення до української з трішки сором’язливого до піднесено-натхненного. Я почав прямо пишатися тим, що говорю солов’їною.

Паралельно на процес вплинула Помаранчева революція і популяризація всього проукраїнського.

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)

Поділися спогадом з уроку української мови або літератури, який особливо закарбувався в пам’яті.

Пам’ятаю, як в 11-му класі ми проходили Багряного. Звісно, в програмі були "Тигролови". Але я їх прочитав ще за кілька років до цього. Тож Наталія Володимирівна запропонувала обрати ще щось і потім зробити невеликий виступ перед класом хвилин на 15-20, щоб познайомити всіх зі ще якимись віхами творчості Івана Павловича. Я обрав роман "Сад Гетсиманський" - величезний, страшний та дуже зворушливий.

От я прочитав книжку, повиписував собі думки, поробив закладки на сторінках для цитат і прийшов на пару (так, ми в ліцеї навчалися парами). І так склалося, що моя розповідь про роман тривала не 15, а 95 хвилин! Всю пару та трішки великої перерви. Проте ніхто не перебивав, не квапив.

У кінці я читав фінал історії, а вчителька плакала. Принаймні, мені так здалося. До речі, молодші випускники ліцею розказали, що Наталія Володимирівна всім наступним поколінням ліцеїстів і досі розповідає цю історію (усміхається).

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)

Якою мовою спілкувалися між собою в університетські часи?

Незважаючи на любов до мови, пішов я вчитися в КПІ. Звісно, сюди з’їжджалися студенти з усієї України. І це було цікаво. Все-таки побут і культура різних регіонів відрізняється.

Наприклад, я тоді познайомився й досі дружу з Бекіром Мамедієвим, корінним кримським татарином. Він українську не знав, хоч і розумів чимало. Просто тому що в Криму українську викладали російською.

Якщо ж говорити про домінуючу мову спілкування в побуті, то, мабуть, було 50 на 50 - половина українською, половина російською. Хоча вчився я на ІТ-спеціальності, тому більшість любила взагалі мовчати.

Євгеній Янович з Бекіром Мамедієвим (фото: НЛО TV)

Бували в житті ситуації, коли почувався незручно, спілкуючись українською? І які висновки після цього зробив?

Десь у класі п’ятому чи шостому до мене в Житомир приїхав старший двоюрідний брат із села. Ми вийшли на подвір’я грати в футбол. І чомусь у нас у дворі заведено було спілкуватися російською. Здавалося, що це модно. Проте брат говорив українською. І я пам’ятаю, як відвів його в сторону і попросив говорити "по-рускі", бо так треба.

Це дуже добре відклалося в голові. Звісно, брат і далі говорив так, як йому зручно. Хтось хихикав. Мені було соромно. Але потім прийшло усвідомлення, що дивно соромитись чогось рідного. Десь за місяць я вирішив теж почати говорити виключно українською. Спочатку всі дивувалися, сміялися, але звикли. Головне, пережити "першу хвилю", далі простіше.

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)

Як послуговування українською вплинуло на твою кар’єру?

Чесно, українською я не послуговуюсь. Знаю чимало політиків, ведучих та інших публічних осіб, які саме "послуговуються" українською. Тобто використовують її з певною метою. Я ж українською говорю, думаю, створюю. Та навіть мовчу, але точно не послуговуюсь.

Проте ще жодного разу мені не сказали, що беруть на якусь роль, у якийсь проєкт через те, що я говорю українською. Було таке, що відмовлявся вести заходи російською, і через це втрачав деякі замовлення. Навпаки - ні.

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)

Що тобі найбільше подобається в українській мові і що є найскладнішим, на твою думку?

Родовий відмінок однини іменників чоловічого роду другої відміни - це мій страшний сон. Інститут, гектар, абзац, журнал, Житомир, Дунай. У яких словах у родовому відмінку закінчення а(-я), а в яких у(-ю)? Спробуйте зараз без гуглів самі й перевірте кількість правильних відповідей. Це точно мій "улюблений" параграф в українському правописі.

А чим подобається українська, складно сказати.

От поїдьте у Туреччину, наприклад. Послухайте турецьку - і ви полюбите українську ще більше. У нас голосні звуки є в мові, у них же - фактично нема. З усією повагою, але турецька не так звучить. Та навіть російська. Вона гостра. Українська - як вода.

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)

На твій погляд, які можливості зараз відкриває знання української мови?

Можливості, мабуть, відкриває знання англійської чи китайської. Українська - це рідна мова мого народу. Її знання - це можливість бути частиною цього народу.

Так, мова - це не єдине, що ідентифікує українця. Але дивно вважати, що вона неважлива.

Що порадиш людям, які тільки збираються переходити на українську?

Не зволікайте. І не звертайте уваги на інших. Робіть це для себе, а не для когось.

Євгеній Янович (фото: НЛО TV)