Сьогодні українці вшановують пам'ять жертв Голодомору: що потрібно зробити і що не можна забувати

Цього дня у містах України проведуть жалобні заходи та тематичні обговорення, у церквах відбудуться молебні, буде загальнонаціональна хвилина мовчання.

Кожен може вдома запалити свічку у пам'ять про мільйони вбитих голодом українців - її зазвичай виставляють перед вікнами на початку темної пори доби.

Програма заходів у Києві:

У столиці України меморіальні заходи відбудуться на території Національного музею Голодомору-геноциду, який розташований за адресою вулиця Лаврська, 3.

• 15:30 - буде молитва за участю голів українських церков за жертвами штучно організованого голоду - її проведуть на площі біля Свічі пам'яті музею Голодомору.
• 16:00 - загальнонаціональна хвилина мовчання.
• 16:01 - звернення президента у День пам'яті жертв голодоморів, а також розпочнеться акція "Запали Свічку пам'яті"

"Моральний обов'язок держави та суспільства перед минулими та наступними поколіннями - пам'ятати про кожного, хто загинув від голоду, і передати пам'ять про цю трагедію", - наголошується в повідомленні на сайті Українського інституту національної пам'яті.

27 листопада в Україні День пам'яті жертв Голодомору (фото: uinp.gov.ua)

Спогади очевидців про Голодомор в Україні

Також в УІНП наводять матеріали з розповідями про події в період 1932-1933 років, зі спогадами свідків та їх сімей про Голодомор. Ось деякі з них:

Розповідь Галини Плаксій про голод у Вінницькій області:

Родину Галини Плаксій Голодомор застав у селі Маньківці, що під Вінницею. А самій їй тоді було 6 років. У дівчинки було тоді три сестри: 2-річна Марія, 11-річна Євдокія і 14-річна Фросина. Батьки мали землю, були дуже господарські. Щоб вижити під час колективізації, мали віддати в колгосп худобу і весь інвентар, але якимось дивом залишилася корова - саме вона і врятувала сім'ю.

"Страшні були часи, сумно навіть згадувати… Була на нашій вулиці тітка Ликера, по-вуличному Халємиха, мала дівчинку. Та дівчинка заслабла без харчу, опухла. Прийшла тітка до нашої мами й просить: "Мартусю, дай хоч кілька бараболин, бо дитина голодна…". Мама й дали. Але дівчинка все одно померла. Багато тоді по хатах пухло і вмирало людей..

Дехто рятувався тим, що вдавалося зловити в Бугу чи знайти в лісі. Тато теж ходили до Бугу – ловили ракушки, і ми їх удома варили… Весною люди обчімхували з береста молоде листя, товкли його, додавали ще щось і робили такі коржики; їх їсти не можна було - гіркі й тверді, але їли, бо голодні....

А на сусідній вулиці жінка, Баранчиха, з'їла своє дитинча. Від голоду зійшла з розуму… Її забрала міліція… Страх Господній, що тоді було!.."

Розповідь Сергія Плачинди з Кіровоградської області

Журналістка Галина Плачинда - дочка письменника і публіциста Сергія Плачинди (з села Масляниківка, що під Кропивницьким), передавала спогади свого батька про Голодомор, через що деякі люди сходили з розуму та скоювали невимовні жахи - доходили до канібалізму.

Так, в його селі навесні 1933 року останні живі діти померли в колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди, але сам п'ятирічний Сергій просто дивом уникнув такої долі - тоді його мама забігла в їдальню, де орудувала кухарка, схопила сина, що втратив свідомість, і втекла з криком: "Не дам цій людожерці синочка мого загубити".

"...І другий епізод. Дивовижний. Він завжди у мене перед очима. Літо 1933 року. Голоду вже нема, але люди вмирають страшною смертю: наїдаються і мають заворот кишок. Нестерпні крики. Ніякого медичного нагляду, допомоги. А мама замикає мене в хаті... Виглядав у вікно, а на вулиці ні собака не гавкне, бо поїли собак, ані півень не заспіває...

І ще мене стерегли дві "бабусі", щоб ніхто не викрав дитину (бо так загинув мій двоюрідний братик)...

Називав я тих жінок бабусями, а насправді то були дві молоді жінки - 27-28 років. У однієї від голоду померло двоє дітей, у другої - троє, і чоловіки. Сторожували мене добровільно. З кочергою стояли на варті мого життя..."

Фото: батьки Сергія Плачинди Марія Федосіївна і Петро Максимович з маленьким Сергієм на руках. 1932 рік