Росія двічі зруйнувала життя і дім, але вони почали втретє спочатку: неймовірна історія української родини

У 2014 році Дар'ї та Станіславу довелося виїхати з Донецька. За професією Даша - старший лейтенант поліції. Вона народилася і виросла в Донецьку, біля аеропорту. Службу залишила після народження сина, а у 2014 році втекли з рідного міста, оскільки опинилися на лінії вогню.

Сім'я спочатку перебралася в район Волновахи, потім жили в Авдіївці. Їх весь час тягнуло додому, тому далеко від Донецька вони не виїжджали. Але потрапити в рідне місто вони не змогли досі. І стали шукати більш безпечне місце для життя.

У Маріуполь просто закохалися

П'ять років тому вони приїхали до Маріуполя і закохалися в це місто. Як розповідає Дарина, на той час у місті було справжнє українське відродження - скрізь були жовто-блакитні прапори, звучала українська музика, проходили щорічні фестивалі української пісні.

Місто будувалося і з'являлися прекрасні місця для відпочинку, змінювалася інфраструктура, Маріуполь перетворювався на прекрасне місто біля моря, де хочеться жити та відпочивати. У Дмитрієвих там не було родичів, але вони прийняли рішення побудувати своє життя саме там.

Сім'я Дмитрієвих в Маріуполі

Станіслав 13 років працював кухарем в японських ресторанах і в Маріуполі Дмитрієви познайомилися з ще однією парою, яка хотіла відкрити свій заклад. Спочатку вони відкрили ресторан з доставкою на Лівому березі Маріуполя, а потім ще один - в центрі міста.

Заклад став популярним дуже швидко, справи пішли в гору, і хлопці задумалися про другий ресторан. А влітку 2022 року хотіли поїхати в Одесу і відкрити там ще один ресторан.

Війна зруйнувала всі плани

Друга точка не пропрацювала і двох місяців, почалася війна. Перший заклад був біля" Азовсталі", другий - біля того самого пологового будинку, який був обстріляний у березні російськими ракетами. Обидва ресторани були зруйновані. Будинок Дмитрієвих - теж.

Напередодні Дарина сказала чоловікові, що це, швидше за все, все, буде війна. Вранці 24 лютого вони прокинулися від сильного вибуху і спалахів світла. Дарина подумала: "якщо ми з дітьми не виберемося звідси сьогодні, ми не виберемося вже ніколи".

Вона згадала про своє життя біля Донецького аеропорту, який стерли з лиця землі. І відразу почала збирати речі. Чоловік пішов за продуктами - на випадок, якщо доведеться залишатися надовго в укритті. На той момент Дмитрієви були на Лівому березі Маріуполя - місця, звідки почалися обстріли.

У Запоріжжі вирішили їхати двома машинами - разом з партнерами по бізнесу. Дарина взяла теплі речі для дітей і ноутбук з програмою для прийому замовлень з сайту. У ресторан забрати обладнання вони вже не встигали. Сказали тільки працівникам, де взяти ключі, щоб вони забрали продукти, їли їх і роздали.

У Запоріжжі вони майже весь час провели в укритті - сирени не замовкали, діти лякалися, а дорослі читали новини та боялися вийти з укриття. Три дні вони не їли та не пили.

"Майже всі наші працівники залишилися в Маріуполі. Один, Діма, на жаль, загинув. Він не зміг вибратися. А решта - хто де. Когось евакуювали, забрали на іншому кінці міста, хтось залишився. Один працівник у ЗСУ, а його брат зміг виїхати до нас і зараз працює у Львові", - розповіла Дарина.

Евакуація із Запоріжжя

Дмитрієви зрозуміли, що в Запоріжжі вони так довго не протягнуть і почали шукати варіанти виїхати. Побачили новину про евакуаційні потяги, взяли дітей і поїхали на вокзал. Вони не знали розкладу і напрямків. Знали тільки, що потяги їдуть на захід країни.

На вокзал вони приїхали, коли поїзд вже пішов. Людей було дуже багато, розкладу ніхто не знав, і вони залишилися чекати на пероні. 1,5 години вони чекали на морозі й коли приїхав наступний потяг, почалася товкучка. Дітей почали тиснути, люди кричали, панікували, зривали стоп-кран.

Фото: the-village

Станіслав підхопив молодшого сина (5 років) над головою і заштовхав його всередину вагона. Старший син (9 років) плакав, його тиснули, а вони просили пропустити. В одному купе було 10 осіб. Поїздка зайняла близько 20 годин. Зупинялися тільки вночі, в темряві та навіть двері не завжди відкривали.

Тільки в поїзді Дмитрієви дізналися, що їдуть до Львова. Раніше вони там не бували, але Дарина згадала, що в Донецьку були курсанти з цього міста і вони їй запам'яталися хорошими людьми.

Львів

У Львові Дмитрієви опинилися в натовпі людей. Вони присіли на лавочку, щоб викликати таксі, але зрозуміли, що не знають, куди їхати. Орендувати житло було неможливо, знайшли житло на два дні.

Але їм почали допомагати - таксист запропонував привезти їжу, волонтер запропонував їм пожити у своїй квартирі перший час - щоб заспокоїтися і зрозуміти, що робити далі. Він же їх надихнув залишитися у Львові.

Потім Дмитрієви звернулися в Мальтійську службу допомоги та жили у волонтерському центрі. Чоловік пішов волонтерити на кухні, а Дарина зайнялася пошуком приміщення для перенесення бізнесу. І їм пощастило - приміщення знайшлося швидко, але потрібно було почекати місяць, там був волонтерський штаб.

20 травня вони відкрили свій заклад у Львові й кажуть, що всі люди на їхньому шляху - дуже допомагають. Надихають відкритістю, щирістю, мобільністю.

Їхні партнери також перебралися до Львова - займаються доставкою. На кухні - хлопці зі Львова та Маріуполя. Кур'єр - родом з Донецька.

Фото: the-village

Після відкриття про хлопців почали писати в соцмережах, і українці кинулися підтримувати - замовлення сипалися в такій кількості, що Дмитрієви ледь встигали їх обслужити. Зараз вони готуються відкрити повноцінне кафе.

"Якщо говорити про різницю між Маріуполем і Львовом, маріупольці зазвичай більше запитували мою думку, цікавилися інгредієнтами. А львів'яни дуже визначені, вони знають, що хочуть, не просять порад.

Мені дуже приємно спілкуватися з львів'янами, вони дуже інтелігентні. Завжди кажуть, що хочуть нас підтримувати. У них відчутне бажання допомагати. Взагалі мені здається, що у Львова на цій війні дуже важлива і складна місія – згуртувати та об'єднати всю Україну", - каже Дарина.

Вона зізнається, що поки грандіозних планів на майбутнє у них немає - просто жити. Вони ніколи не планували виїжджати з Маріуполя. Коли там стане безпечно, Дмитрієви хочуть повернутися і запустити бізнес. Але жити вони, швидше за все, будуть тепер у Львові.