Підліток з Мелітополя зняв відвертий фільм про початок війни та окупацію міста

Ми обговорювали окупацію до початку війни

У середині лютого, коли ситуація почала загострюватися, жителі Мелітополя обговорювали долю міста. Дмитро розповів, що про те, що Мелітополь потрапить в окупацію - говорили багато. Мовляв, віддадуть місто, щоб обійшлося без жертв.

У напад Росії в ті дні не сильно вірили. Але розуміли, що місто стоїть на шляху у російських військових. Вчителі говорили з дітьми на цю тему - одні заспокоювали, що все буде добре. А інші повідомляли, що РФ - це не так вже й погано.

У перший же день прокинулися від вибухів

Вранці 24 лютого Діма прокинувся по будильнику і хотів збиратися в школу. Батьки сказали, що в школу не потрібно і відправили його спати. Пізніше він прокинувся від вибухів, і в той момент стало дуже страшно. Соцмережами понеслися повідомлення про вибухи, фото і відео російської техніки, яка їде вулицями Мелітополя.

А потім у місті зникла електроенергія, водопостачання, зв'язок та інтернет. Атмосфера в місті була жахливою. Пізніше жителі міста дізналися, що місто взяли. Але пострілів від цього менше не стало.

Однокласник Діми бачив російські та українські танки, які зайняли позиції в очікуванні дуелі.

Через кілька днів комунікації повернулися, але от зі зв'язком було дуже погано. А інтернет остаточно зник ще через пару днів. Стало відомо, що магістральний вузол у Василівці був розграбований і розстріляний з автоматів. Ще два - перебили в Херсонській області.

Діма багато часу проводив на спортивному майданчику самої модернізованої школи. А потім її розграбували російські окупанти.

Коли з'явилися повідомлення про перепис всього чоловічого населення і скасування роботи онлайн, сім'я Діми прийняла рішення про евакуацію і виїзд за кордон. Батько залишиться в Києві та працюватиме онлайн звідти.

Людей обшукували на всіх блокпостах

12 березня сім'я Діми записалася в колону до Запоріжжя. Витрачати час на збір великої колони було безглуздо і вирішено було їхати.

Їм вдалося проїхати п'ять блокпостів і на кожному їх обшукували. Окупанти знаходили всі заховані ноутбуки та телефони й сміялися - мовляв, заховати від них нічого не можливо. Вони демонстрували свою владу над людьми, принижували та змушували платити.

Далі колона почала їхати все повільніше, а біля Василівки автомобілі розгортали, бо об'їзна дорога була розмита. І всіх на Запоріжжя відправляли через Токмак, Оріхів і Пологи. По дорозі колона з 5 автомобілів перетворилася на 50.

На одному з блокпостів у сестри Дмитра знайшли в ретельно захованій папці в телефоні провокаційні відео. Спочатку сказали видалити. А наступного дня просто забрали телефон, без пояснення причин.

Після 10 блокпоста, а всього їх було від 20 до 30, окупанти почали ще ретельніше обшукувати автомобілі. Чоловіків роздягали, а тим, у кого немає військового квитка - погрожували висадити.

Під горіховим учасникам колони сказали зупинитися на нічліг, через те, що почалася комендантська година. Нічліг родині Діми довелося шукати у місцевих, під звуки обстрілів. Їх пустили тільки в третій будинок.

Господиня розповідала їм страшні історії про дії окупантів. Один солдат без жодних причин обстріляв з РПГ будівлю, де дітей вчили малювати.

Коли росіяни запитували, куди вони їдуть, батьки Діми відповідали, що в Запоріжжі. У відповідь чули сміх: "Ви думаєте, ми туди не дійдемо?". А ще багатонаціональна армія РФ просила у людей сім-карти, сигарети і їжу.

Перші сирени почули тільки в Запоріжжі

Коли мелітопольці побачили український блокпост з бійцями в бронежилетах, то дуже зраділи. Всіх біженців прийняли в Центрі Допомоги, погодували. А потім вони вперше почули звуки сирени - в Мелітополі їх не включали.

Наступного дня родина виїхала із Запоріжжя до Дніпра. Звідти - до Львова, де прожили кілька тижнів. А після ракет у Львові, мама Дмитра прийняла везти дітей далі. Спочатку вони дісталися до Польщі, а потім до Німеччини.

Зараз Дмитро з рідними живе в місті Глаухау. Їм виділили квартиру на довгий термін, і вони не платять навіть комунальні послуги.