"Коли умирали, то бачили очі рушниць". Неизвестные факты из жизни Лади Могилянской

Дочь писателя, сестра поэта, жена журналиста

Ладя (настоящее имя - Лидия) Могилянская родилась 7 ноября 1899 года в Чернигове в дворянской семье Русобтовских-Могилянских. Ее отцом был известный писатель Михаил Могилянский.

Училась в Петербурге, затем в Черниговской женской гимназии. С 1917 года постоянно жила в Чернигове.

Вышла замуж за журналиста Виктора Коновала, сына поэта Ивана Коновала (литературный псевдоним Воронковский), украинского эсера.

Во времена большевистского режима окончила 2 курса Черниговского института народного образования, работала в комиссии изучения исторических памятников при губернском отделе народного образования, собирала местный фольклор.

Ладя Могилянская (фото: Википедия)

Расстрел заменили лагерем

В январе 1929 года была арестована Черниговским окружным отделом ГПУ УССР. Ее обвинили по статье 54-4, 54-10 УК тех времен - печатание, распространение контрреволюционной литературы, участие в контрреволюционной организации "Демократический союз", призывавшей к борьбе с властью.

Была приговорена к высшей степени наказания - расстрелу, с заменой на 10 лет заключения в лагерях. Отбывала срок на Соловках и Бел-Балтлагере, строительстве Беломорско-Балтийского канала. Освободили Ладю досрочно в 1933 году.

Но в мае 1937-го она снова была арестована по делу Фирина (Семен Фирин - начальник Дмитровского лагеря НКВД) за участие в контрреволюционной террористической организации (на самом деле - несуществующей). Решением НКВД и прокурора СССР ее приговорили к расстрелу.

Свою смерть Ладя встретила 6 июня 1937 года в Москве на Донском кладбище. Там не только расстреливали, но и хоронили пепел тех невинно убитых, кого сжигали в крематории, расположенном на территории кладбища.

Реабилитированная Ладя была только в марте 1957 года, по делу 1929 года - только в 1990 году.

Известно, что у поэтессы был ребенок от мужа - Инна Коновал, родившаяся в Чернигове и во время Второй мировой войны она уехала в Германию. Дальнейшая ее судьба неизвестна.

Ладя Могилянская (фото: Энциклопедия Современной Украины)

Творческая деятельность

С 1919 года Ладя Могилянская печаталась в журналах "Просвещение", "Заря", "Красный путь", "Вселенная", "Жизнь и революция", "Новая община", "Крестьянская жизнь".

Во время заключения в лагере работала принтером и написала цикл стихов на русском языке, которые печатали в журнале "Соловецкие острова". В Дмитровском лагере начала работу редактором лагерной газеты "За нового человека".

Ее первый сборник вышел в 1935 году с символическим названием "Два канала", в который вошли поэзии на русском и украинском языках. В свое время Максим Горький, осматривавший творчество каторжан, назвал стихи Могилянской "отличными".

В 1936 году Ладю приняли кандидатом в Союз писателей СССР. Ища защиты в тех трудных условиях, Могилянская близко сошлась с начальником Дмитровского лагеря НКВД Семеном Фириным. По слухам, у них были романтические отношения, и они даже успели расписаться.

Самые известные стихотворения

Коли умирали, то бачили очі рушниць,
Мов черепа мертві очі…
А потім лежали… лежали в траві горілиць,
І вітер рвав струни холодної ночі…

Коли вони вмерли - нечутно і тихо пройшли,
Невинні молитви шептали поблідлі вуста,
А ранкове сонце осяяло купу землі,
І чорную тінь Вартового - німого хреста…

А поруч сміялись волошки в траві на межі,
І ранок справляв своє буйнеє свято…
Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш?
Прийди! Поможи! Розп’ятий!

***

Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…
Ой, Пречиста Діво, змилуйся,
Пом’яни у своїх молитвах…

В день святого весняного Юрія
До криниці по воду йшла…
Божевільною білою бурею
За криницею вишня цвіла…

Міліони прозорих метеликів
Прославляли життя і смерть…
Запашних міліони келихів
П’яним медом наповнені вщерть…

І стояла у сні під криницею,
Снила ніжно весняним сном,
Причастилась весни таємницею,
Золотим весняним вином.

І було наче зоряна ніч вино,
Помутились думки мої…
Тільки чую: - Хороша дівчино! -
Гей, коня мого напої…

Подивилась, а поруч стомлений
Білий кінь, як птиця тремтів…
А на ньому хтось соняшним променем
В біло-злотнім убранні горів…

Ой навіщо я подивилася?
Чарівний біло-злотний птах…
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях.

Се ж його променясті кучері
Я тримала у своїх руках,
Як тугим перевеслом мучила
Хвилю золота в пишних снопах…

Чи не його се очі вдосвіта
Я угледіла в небі колись,
Коли світлими росами хтось ридав,
Схід мережив брилянтом сліз?..

Се ж для його убрання пишного
Золотило сонце сніги,
Гаптувало між білою вишнею
Самоцвіти свої дорогі…

Се ж його червоними маками
Усміхалися влітку уста…
І крижані крапельки плакали,
І дзеркалилась в цебрах вода…

Та навколо святого Юрія
Білим сяйвом вились пелюстки…
Божевільною білою бурею
Танцювали свої танки…

Напувала коня похилого,
Помутилося все в ту мить…
І спитала вершника білого:
Може б в хату зайшов спочить?

Усміхнувся… На тлі зеленого
Золотою гадючкою спис…
- Чи нема на війні нареченого?
Ти за нього мені молись…

У нестямі до ніг схилилася,
Розтопила душу в сльозах…
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…

Тупнув кінь і знялася курява,
Закрутився далеко шлях…
Зникли очі святого Юрія,
Чарівний біло-злотний птах…

І, цілуючи білий слід його,
Проридала душа свій гріх…
Ой навіщо до раю світлого
Вводиш, Боже, вродливих святих?

***

Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очі медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не наллє,
І нікому мій голос веселий
І нікому горіння моє…
А коли у задумі вечірній
Розгойдається кожний ліхтар, -
Замаячать у хаосі тіні,
Наче тіні потворних примар…
І між ними химерною тінню
Промайну зачарована я,
І нікому привіту не кине
Золотая утома моя.