"Добрий день, чи вчать тут вбивати ру*ню?": аеророзвідник Павло про будні "на нулі", мрії і фронтовий гумор

Про початок повномасштабної війни та шлях на передову

З кінця січня - початку лютого мені стало очевидно, що війна почнеться. Лише було незрозуміло, в яких масштабах. У моїх уявленнях наступ починався на сході, і Київ став би таким хабом для евакуації, але як-то кажуть, розкажи Богу про свої плани.

Серед мого оточення я був єдиним, хто казав, що треба готуватися. 24 лютого я зрозумів, що підготуватися неможливо. Приблизно о 4:30 я прокинувся від вибухів у столиці. Моя тривожна валізка була зібрана. До 10 ранку я безрезультатно шукав, де можу бути корисним.

Подруга написала, що хоче виїхати автостопом. Я зачепився за це як за можливість допомогти хоч комусь. У перші години дороги починало гризти почуття провини. Тоді ж виникло свідоме бажання захищати свою країну.

Ми з подругою вирішили навчитися стріляти у Львові та з цими вміннями повертатися до Києва. У ТрО ми прийшли зі словами: "Добрий день, чи вчать тут вбивати ру*ню?" Проте нас могли послати лише на патруль вулиць, тож ми обрали волонтерство.

Але я розумів, що по завершенню війни в мене буде до себе питання, де я був і що робив. У квітні мені стало надто комфортно у Львові. На сході та півдні хлопці сплять у сирих окопах, а я можу собі дозволити нормально прокинутися, випити кави та піти в офіс. Мене почала картати совість, що у найважчий для України час я не зі своєю Україною.

Я перереєструвався у львівському військкоматі, щоб бути видимим системі та прийшов до них із повісткою. До речі, щоб її отримати мені довелося оформити себе як переселенця, тому юридично я переселенець із Закарпаття. Хлопці у військкоматі дуже сміялися з цього. Я завжди казав: "А чи були ви в Закарпатті, ви знаєте, як там страшно?" (сміється)

Павло Прижегодський до повномасштабного вторгнення (фото: facebook.com/przhegodsky)

Про допомогу від "своїх" та забезпеченість української армії

Дуже незвично бути реципієнтом допомоги. Я знаю, що волонтери пакують у всі ці коробки, знаю масштаби, але тут це вражає набагато більше, ніж було там.

До прикладу, колись ми закуповували велику партію турнікетів, і я приїхав зі своїми двома, а тут уже було їх вдосталь. Таких базових речей часом вистачає навіть із надлишком. Мене це дуже здивувало, бо було відчуття, що армія гола-боса.

Це відчуття було у всіх волонтерів, тому всі намагалися зробити максимум. Мій улюблений приклад - це коли в червні волонтери привезли нам сюди пральну машинку. Дуже показово, бо саме їх орки масово крали.

Я приїхав на фронт аж у травні. За словами побратимів, на початку було дуже скрутно. Наша частина була сформована після 24 лютого, і не вистачало всього. Запаси навіть не встигали накопичуватися. Це була пожежа, яку треба було екстрено тушити. З моїх слів вище могло здатися, що не треба допомагати, але все навпаки: армію необхідно підтримувати.

Павло Прижегодський з побратимом (фото надане воїном)

Про ситуацію на Донбасі та постачання зброї

Уся Донеччина різна, і ситуація змінюється постійно. Якщо говорити про нашу ділянку фронту, то це позиційна війна. Стоїмо ми, стоять вони, можливо, перестрілюємося артилерією або тактично рухаємо лінію туди-сюди.

Ніяких наступальних дій ні з якої сторони не ведеться. Лінія фронту стабільна, ми її тримаємо і будемо тримати. Наша армія накопичує наступальний потенціал. І наступ буде до кожного українського куща.

Зброї справді стає більше, і без неї було би важко. Чим більше буде озброєння, тим швидше закінчиться війна. Це взаємопов’язані речі. Ми вдячні, що якась кількість є вже, але нам у жодному разі не можна припиняти говорити про те, чого ми потребуємо. У нас її стає більше, але в росіян кількість все одно переважає.

Я навіть дивуюсь, як ми змогли стримати Росію без підтримки та переозброєння на початку. З одного боку в нас малоозброєна українська армія, а з іншого боку російська, яка ще й готувалася 8 років, а нам вдалося це переламати. Це суто відвага та самопожертва наших хлопців.

Навчання українських військових (фото: facebook.com/kruk.uav)

Про будні та вихідні на війні

Ми очі нашого підрозділу - аеророзвідники. Наша задача спостерігати з повітря. Ми робимо так, щоб наші бійці були максимально захищеними. Якщо по тобі стріляють, треба спочатку виявити, хто це робить, потім вразити. От наша робота - це виявити.

У вихідні справ дуже багато, й кожен проводить їх по-різному. Ми готуємо їжу для побратимів, щоб вони повечеряли після змін, займаємося спортом, перемо речі. Це такий побут, на який вихідних не вистачає, але дуже добре, що вони є.

Важливий аспект: ми спимо. Усі, хто повертаються зі змін, першим ділом сплять, а потім приймають душ. І це вважається, що вихідний вдався. Бо іноді й того не виходить зробити.

Про жарти в перервах між обстрілами та життя цивільних

Приємно жартувати над ворогом, щоправда жарти дуже чорні. Особливо люблю меми в Twitter, але їх там настільки багато, що я не встигаю фіксувати для себе. У мене постійно в голові крутиться мем із Лукашенком про "а я вам сейчас покажу", тому що я кожного дня показую командуванню, що та де відбулося. Коли розгортаю карту, у мене в голові вмикається маленький лукашенко.

І з останніх мем від Івана Марунича:

Загалом я би не сказав, що тут якийсь пригнічений стан. Усій країні зараз важко, але це все життя, і воно йде з поправкою на обстріли, втрати, неприємну роботу.

У цьому аспекті мені більше шкода цивільне населення, яке досі тут. Буквально вчора приносив хорошим людям їжу, а вони нам трохи городини. Сказали мені, що краще би ми перемогу принесли, а не їжу. Нас дуже підтримують. Мені приємно захищати цих людей.

Про перший обстріл та полярність емоцій на війні

Мені згадується, коли я потрапив під перший масований обстріл. І так вийшло, що я був сам в окопі. Літало дуже близько. Стріляли залпами, впало 5 снарядів. Перший мене оглушив, решта в такому slow motion.

У мене було відчуття, що це кінець. Вперше за війну. Це теж те, до чого готовим бути не можеш. Я налаштовував себе на найгірше. Але коли починає падати біля тебе, вмикається тваринний страх. Я ніколи такого не відчував.

Це можна порівняти із панічним страхом висоти. Коли ти стоїш на даху, і мусиш піти по краю. От порівняйте з цим і помножте на 10, і плюс несподіванка.

Такі моменти іноді спонукають жити життя. Пройдеш такий важкий момент, повертаєшся і літаєш на крилах, тому що ти живий. Перший час я впадав в апатію.

Павло Прижегодський (фото надане воїном)

Взагалі на війні дуже полярні емоції. Якщо тобі страшно, то найбільше в житті. Якщо весело, то дуже весело. Я почав помічати багато гарних речей: світанки, заходи сонця - вони неймовірні.

Тут я зустрівся з другом, якого не бачив з 15 лютого. Вторгнення прогнозували на 16, а напередодні ми з ним зустрілись, повечеряли в ресторані Клопотенка. Я тоді сказав: "Якщо це останній мирний день, то ми його провели дуже класно".

Від 24 лютого ми не бачились, а потім я приїхав на фронт, і він із волонтеркою до мене. Бачити давніх друзів - це неймовірно.

Про внутрішні зміни та мрії на майбутнє

Я не впевнений, що змінився якісно всередині. Це просто продовження мого шляху, бо моя війна розпочалась роки до цього. Я працював у волонтерській організації "БУР", на сході в тому числі. Коли читав, що на Луганщині в населених пунктах, де ми проводили табори, місцеві жителі знімають триколори та стрибають на танки, зрозумів, що за перемогу ми воювали вже тоді.

До певних речей став прагматичніше ставитися. Навіть поза війною в будь-який момент ми можемо померти, це наше єдине життя, і ним не можна нехтувати. Я почав більше цінувати саме життя та людей навколо, бо їх теж може не стати. На жаль, деяких уже й немає.

Мені здається, що 2022-й - це рік дорослішання нації через дуже важкий шлях. Навіть коли перестануть стріляти, ми будемо ще дуже багато років продовжувати цю війну відбудовою, на культурному, інформаційному фронтах. Російська Федерація – це як двоголова курка, якій відрубали ті голови, а вона бігає по подвір’ю, по інерції щось робить, але рано чи пізно впаде і ніколи не буде жити. Ми вже перемогли, ми вже сталися як держава, чого дуже не хотіла Росія.

У Twitter я зробив тред "Після війни я…" і скидаю туди собі всякі ідеї та мрії. Бо на мрії тут часу достатньо. З найцікавішого, що хотілося би зробити, це поїхати в навколосвітню подорож, але для початку зібратися з думками. Ще коли їхав сюди, я казав собі, що по закінченню війни декілька місяців віддам собі на відпочинок та переосмислення, що робити далі.

Павло має постійно відкритий збір на потреби їхнього підрозділу, тож долучайтеся до допомоги. Підтримувати українських військових дуже важливо, особливо в День Незалежності, який не був би реальним без них.