Під загрозою ракетних ударів. Як з України вивозять зерно в голодуючі країни

Війна, яку Росія розпочала в Україні, вплинула і на ті країни, які знаходяться далеко від епіцентру подій, а до самих військових дій не мають ніякого відношення. Коли російські загарбники частково окупували південь України, перед світом постало питання, що робити з зерном, яке наша країна регулярно відправляла на експорт, в тому числі, в Африку. Звичні шляхи його вивезення з країни виявилися заблоковані.

Вирішити цю проблему зголосилися Організація об'єднаних націй (ООН) і Туреччина – вони стали посередниками між Україною і Росією. В ході переговорів було вироблено "зернову угоду", згідно з якою кораблі відходять від українських портів під контролем ООН, Туреччина обслуговує судна, а маршрути їх проходження повинні бути безпечними.

22 липня Україна підписала договір з Туреччиною і ООН. Представники Росії поставили свої візи під дзеркальним документом. При цьому безпосередньо українська делегація з РФ нічого не підписувала. Наступного ж дня окупанти поставили під загрозу як саму угоду, так і майбутнє "зернового коридору". В Одеський порт прилетіли дві російські ракети. Ще дві збила система ППО.

Незважаючи на постійну небезпеку, яка виходить від північного сусіда, з України продовжують йти судна. З моменту підписання угоди до сьогоднішнього дня понад півмільйона тонн українського зерна на 16 кораблях вирушило до країн Африки, Азії та Європи. 14 серпня, в неділю, в порту міста Южний (Одеська область) корабель з Бейрута BRAVE COMMANDER завантажили черговою партією "українського золота". Як це було – в репортажі РБК-Україна.

* * *

Місто Южне в мирний час було одним з найбільш відвідуваних одеських курортів, і це не дивно – тут зручна інфраструктура, багато невеликих готелів, дешеві квартири для оренди і, найголовніше, прозоре блакитне море. Саме море, а не лиман, як у багатьох курортних містечках півдня України.

Сьогодні море таке ж чисте, блакитне і абсолютно недоступне. Через періодичні "подарунки" у вигляді ракет від росіян і дрейфуючих мін, на берег виходити небезпечно, тому рідкісні відпочиваючі дивляться на море з далекої відстані. Доступ до нього є хіба що у військових і портовиків.

Сам порт, один з найбільших в Україні, знаходиться за межами міста. Поки ми їдемо, на горизонті вже видніються обриси кранів, навантажувачів і довга стрічка галерей, здалеку схожа на американські гірки.

У порту вже зібралися журналісти – в основному іноземна преса і кілька українських телеканалів. Говорять про побутові речі, обговорюють свої минулі відрядження, але відчуття того, що сьогодні ми будемо присутні при історичному моменті, не покидає ні на секунду. Звідси відправлять зерно в африканські країни, щоб вирішити проблему зі швидко зростаючим голодом.

Так було і раніше, але сьогодні це особлива відправка – вона відбувається в умовах війни. У мирний час мало хто зі звичайних громадян замислювався, кого годує Україна. Сьогодні ж всі знають, куди йде наше зерно. Глобальний світовий зв'язок між, здавалося б, далекими одна від одної країнами ще ніколи не виглядав настільки очевидним.

Нас кличе представник охорони порту і просить зібратися навколо нього. Журналістам пояснюють правила, до яких за півроку вже всі звикли – не можна знімати інфраструктуру, ніяких загальних планів, ніяких фотографій військових. Потім проводять перекличку і запрошують сісти в автобуси. Хвилин 10 їдемо до причалу, до якого вже пришвартований корабель.

Величезне судно, на якому написано великими білими літерами BRAVE COMMANDER, а нижче Beirut. На палубі два величезних прапора ООН і один України – поменше. Над судном вже висить рукав навантажувача, а до нього приєднана галерея – довгий конвеєр, який сталевою стрічкою закручується над портом, йдучи вглиб його надр.

Оглядаємо місцевість, оператори налаштовують камери, а з колонок, які стоять на причалі, чомусь звучить саксофон. Журналісти просять вимкнути музику, а до нас знову підходить представник служби охорони.

– Підйом на галерею заборонений. Підйом на вантажонавантажувач заборонений. Підйом на корабель заборонений. Це територія іншої держави.

"З іншої держави" нас розглядають кілька пар цікавих очей. Це робітники вийшли на палубу і спостерігають за тим, як по суші розбрідаються люди в однакових яскраво-зелених жилетах. Ми, в свою чергу, підходимо до краю причалу і вітаємося.

– А ви звідки?

– З Єгипту!

– Ви давно не виходите на берег?

– Вже так.

Стає цікаво, що вони думають про війну і ми ставимо питання, чомусь минаючи найголовніше слово.

– Як ви ставитеся до всієї цієї ситуації?

Єгиптянин посміхається, але мотає головою і каже, що не чує питання. Ми повторюємо – посміхаються вже всі троє, але, як і раніше, роблять вигляд, що не розуміють, про що розмова. Іноземний журналіст вирішує допомогти.

– До війни. Як ви ставитеся до війни?

Робітники знизують плечима.

– Ми не знаємо.

У цей момент підходить один із співробітників порту і просить відійти від корабля. Він робить жести руками, показуючи, що треба відступити назад, при цьому говорить англійською з сильним акцентом: "Не можна, так не можна".

З-за хмар виходить сонце: сталева галерея і навантажувач загоряються сліпучим світлом. Подув вітру піднімає з причалу цілу хмару "пилу" – подрібненого лушпиння. У цей момент з рукава навантажувача в контейнер на кораблі починає сипатися зерно. Колега, який разом з нами намагався розговорити єгиптян, чітко вимовляє:

– Історичний момент.

Це зерно пройде довгий шлях на африканському судні – в країни, де голодують люди. Незважаючи на важку ситуацію, в якій опинилася Україна через вторгнення російських військ, нам вистачає сил не тільки гідно відбивати натиск ворога, а й збирати врожай, щоб потім поділитися зі світом своїм "золотом".

Зерно вантажать частинами – галерея періодично зупиняється і потік вичерпується. Один із робітників, у відповідь на питання, чи відчуває він "історичність" цього моменту, посміхається.

– Я простий робітник, ми вантажимо зерно. Все як завжди.

– Вам не страшно?

Він розуміє, про що ми хочемо запитати далі, і мотає головою.

– Вони і так знають, що тут відбувається зараз. Вони ж дали на це згоду.

– Але вони вже били в порт.

– Так. Росіянам вірити не можна.

Сама завантаження зерна триває близько 20 хвилин. Поки всі спостерігають за процесом, до причалу під'їжджає кортеж. Зафіксувати момент повинні міністр інфраструктури Олександр Кубраков разом з представницями ООН, що відповідають за Всесвітню продовольчу програму – Деніс Браун і Маріан Уорд.

– Це дуже важливий момент, тому що всі одеські порти сьогодні приєдналися до зернової ініціативи. Цей перший корабель, який зараз вантажать, буде частиною Всесвітньої програми продовольства ООН, – говорить міністр по-англійськи і передає слово своїм супутницям.

Деніс Браун починає свою промову з того, що в Африці голодують діти. За цим жахливо спостерігати, особливо якщо ти – мама, а це твоя дитина. Враховуючи, кому і за яких обставин вона це говорить, хочеться відзначити, що багато українців її розуміють. І, що найсумніше, бачать це в своїй країні прямо зараз.

– Від імені Об'єднаних Націй ми хочемо подякувати і захопитися народом України. Цей корабель – одне з багатьох суден, які підуть в країни, які страждають від голоду.

Маріан Уорд з нею погоджується, на чому і закінчується брифінг. Журналісти розподіляються, беручи спікерів у невеликі кільця. Представниць ООН запитують про те, що вони відчувають сьогодні. У відповідь вони прикладають руки до грудей і кажуть, що відчувають "joy" (радість, – ред.). Кубракова запитують подробиці про кількість кораблів, тонни зерна і країни, куди воно відправиться.

Поки преса хоче зловити емоції, у когось на телефоні звучить сирена. Спочатку вона одна, але через секунду її підхоплює друга, а за нею ще кілька. Прес-секретар Кубракова зупиняє брифінг і просить усіх покинути причал.

– Повітряна тривога! Нам треба їхати звідси.

Півроку війни розучили панікувати навіть іноземних журналістів, які фактично оселилися в Україні з 24 лютого, тому всі не поспішаючи розбирають мікрофони, складають в чохли камери і спокійно йдуть до автобусів. Історичний момент хочеться утримувати якомога довше.

Сьогодні, виходячи з планів України, ООН і всіх, хто має до цього відношення, BRAVE COMMANDER відправляється в Ефіопію. Там українським зерном годуватимуть голодуючих дітей. Очікується, що поставки налагодяться і, незабаром, проблема перестане стояти так гостро.

Інше питання – чи побачить Україна таку ж рішучу і жорстку позицію ООН і світових лідерів, коли мова йде про численні порушення звичаїв війни з боку Росії. Чи будуть спроби так само швидко вирішити проблему з українськими військовополоненими, про яких мовчить країна-агресор, чи зможуть в ООН допомогти нам повернути вкрадених Росією українських дітей.

Україна готова і робить свій внесок, щоб зберегти мир і стабільність далеко за межами європейського регіону, незважаючи на власні проблеми. Логічно, що українці хотіли би бачити від міжнародного співтовариства, а особливо від організацій, які його представляють, як мінімум не менші зусилля.