Як змінилася робота вибухотехніків під час цієї війни і які прості правила допоможуть врятувати життя після деокупації – в репортажі РБК-Україна.
Звільнені території ще довго відчуватимуть на собі наслідки війни. Ворог залишив після себе масу "подарунків", які можуть коштувати життя сотням мирних українців. Мова про нерозірвані снаряди, міни і розтяжки. Відкриті двері, зупинка на узбіччі, сільгоспроботи і навіть пікнік у лісі можуть обернутися трагедією, і таких випадків, на жаль, в новинних зведеннях вистачає.
Один день активних бойових дій дорівнює приблизно місяцю розмінування, пояснюють фахівці. За самими оптимістичним прогнозам, на пошук і ліквідацію вибухонебезпечних предметів там, де ЗСУ вже вдалося вибити окупантів, знадобиться не менше 5-7 років. Тому гарантувати абсолютно безпечне повернення на ці території ніхто не може.
Звичайно, це не означає, що життя там повинно зупинитися на невизначений термін. Наприклад, в Київській області вже вдалося розмінувати всі основні автодороги, лінії електропередач і газопроводи. Так що люди можуть повертатися додому. Але використовувати приміщення, купатися у водоймах і виходити на природу слід тільки після того, як там закінчили працювати сапери.
РБК-Україна побувало в рейді з вибухотехніками Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Бородянці і навколишніх селах, щоб розповісти як змінилася їх робота з початком великої війни і з чим стикаються мирні жителі, повертаючись додому.
* * *
До 24 лютого сапери з Білоцерківського управління ДСНС жили за розписаним на весь 2022 рік планом. В основному відпрацьовували позиції і місця боїв ще часів Другої світової війни, іноді виїжджали у відрядження на Донбас – в зону ООС. Звичні снаряди і міни, налагоджений алгоритм дій, зрозумілий графік роботи з вихідними і відпустками. Спокійне і розмірене життя – наскільки це взагалі можливо в цій професії.
Все змінилося в одну ніч. Перший місяць широкомасштабного вторгнення загін підполковника Олександра Пенчака буквально жив на роботі. Чим ближче окупанти підбиралися до столиці, тим більше роботи додавалося вибухотехнікам і довшими ставали їх виїзди. Поки мирні жителі втікали від ракет і бомб, вони навпаки їхали на місця ударів – оперативно ліквідувати наслідки.
– Наприкінці березня ми вже почали просуватися ближче до Макарова, там ще орки тоді сиділи. Ми об'їжджали їх через Житомирську область і їхали далі по селах. Тобто там ще стріляли, а тут вже ми забирали боєприпаси та авіаційні бомби, що не розірвалися. На Житомирській трасі з розбитої машини забирали якось залишки боєприпасів, а в наш бік почався мінометний обстріл, – згадує підполковник.
Коли військові вибивали ворогів з-під Києва, сапери майже йшли за ними по п'ятах. Щоб у звільнені міста і села могли повноцінно зайти місцеві адміністрації, медики, поліція і ремонтні бригади – їх спершу потрібно було очистити від вибухонебезпечних предметів. Рахунок йшов на тисячі, а працювати доводилося швидко, адже мирні жителі поверталися додому, незважаючи на заклики влади не поспішати.
Так загін пройшов Бучу, Ворзель, Ірпінь, від Житомирської траси і до Гостомеля. Зараз базується в Бородянці. Спочатку тут не було ні світла, ні води, нічого, тільки волонтери роздавали пайки на центральній площі, розповідають сапери. В таких умовах жили і вони, розуміючи, що багато в чому і від їх роботи залежить, коли в селище повернеться подоба нормального життя.
І це дає свої плоди. Сьогодні в центрі Бородянки людно, працюють магазини і держоргани, в парку видають гуманітарну допомогу. Дорога до нього знайома навіть тим, хто ніколи не бував і не побуває в цьому селищі. Кадри звідси в різний час публікували, напевно, всі світові медіа. Ліворуч – пам'ятник Тарасу Шевченку з простреленою головою, праворуч – зруйновані авіабомбами багатоповерхівки.
Для більшості місцевих жителів вони, здається, вже стали частиною повсякденного пейзажу. Зупиняються і довго дивляться в порожнечу між обгорілими стінами, де раніше був цілий під'їзд, хіба що журналісти, заїжджі гості або ті, хто тільки недавно зміг повернутися додому. Для останніх це тільки перший крок на шляху до прийняття нової реальності.
Другий і, напевно, найскладніший – як знову називати будинком місце, в якому "господарювали" вороги. З технічною стороною цього питання допомагають вибухотехніки. Тільки після їх перевірки можна хоча б спокійно зайти в своє житло без ризику позбутися кінцівки, а то і життя. Росіяни встановлювали розтяжки на двері звичайних квартир і під'їздів у житлових будинках, мінували іграшки, музичні інструменти і навіть тіла загиблих.
Це не рахуючи снарядів, що не розірвалися, і просто кинутого боєкомплекту. Тому навіть через два місяці після деокупації роботи у саперів все ще дуже багато. Щоранку вони відправляються на заявки, які люди залишають за номером 101 або в мобільному додатку "Розмінування України". Іноді їх зупиняють по дорозі і просять забрати знайдений снаряд або перевірити територію після окупантів.
Сьогодні перший пункт нашого рейду – гараж у дворах в центрі Бородянки. Тут рашисти влаштували свій "склад": берці з місцевого магазину, сало, консервація, залишки прострочених сухпайків. Сапери обережно розгрібають купи сміття і краденого добра в пошуках смертоносних "сюрпризів". На них прості бронежилети і каски, зі спорядження щупи і ліхтарики. Пояснюють, що для успішної операції потрібні насамперед руки, розум і техніка безпеки, а не суперсучасне обладнання.
Та й робота зараз вже простіша, ніж в перші дні зачистки. Тоді реактивний снаряд, що "приліг" на дивані в чиїйсь вітальні або нерозірвана авіабомба ФАБ-500 посеред руїн, були звичайною справою. Доводилося працювати і з "Іскандером" – бойову частину ракети вагою в 410 кг вісім чоловік виносили просто на руках. Знімати розтяжки і збирати міни після таких "пригод" вже рутина.
Замінувати своє лігво в гаражі окупанти не встигли, так що прощаємося з вдячними господарями і рухаємося далі – в сусіднє село Дружня. Навантажений вибухонебезпечними предметами "Камаз" весело підстрибує на розбитій снарядами дорозі. Навколо сонячно і зелено, пейзаж затьмарюють тільки остови згорілих хат. За адресою заявки на нас чекає Денис з дружиною і двома дітками.
Вони тільки нещодавно повернулися з Кам'янця-Подільського. Спочатку думали, що спокійно пересидять війну подалі від великих міст, з цією ж метою сюди з'їхалося багато людей з навколишніх населених пунктів. Але коли через село пішла колона російської техніки, а прилітати стало все ближче, то вирішили тікати. Тітка Галя з ними їхати не погодилася, залишилася з чоловіком охороняти господарство.
– Росіяни в хату заходили. Хвіртка закрита, а він через паркан лізе. Я йому кажу: так, будь ласка, я відкрию, заходьте. А вони все одно лізли, по хаті лазили, і ось так автомати всі направляють, – жінка показує як окупанти тримали її під прицілом.
– А чого ходили, що хотіли?
– Дивилися, хто в хаті закритий, шукали. А у мене там тільки дід сліпий і глухий. Прийшли в чорних масках і все повторювали: "Дєдушка, нє бойтєсь, нє бойтєсь". Потім пішли в хату навпроти і по вікнах почали стріляти. Я кажу: "Там немає нікого з 86-го року, що ви робите?". А вони мені: "У нас пріказ обшукать кожен будинок". І кажуть потім: "Бабушка, якщо будуть стріляти, то це не ми".
На щастя, обстріли оминули будинок тітки Галі. Рашисти її теж не чіпали, але, як виявилося, залишили "гостинця". Вона якраз днями збиралася протопити піч в літній кухні, але повернулася сім'я, і Денис побачив на плиті дивне зелене барильце. Жінка дивується, що три тижні ходила повз і впритул його не помічала.
"Барильцем" виявилася протипіхотна міна ОЗМ-72. Військові ще називають її "жаба". Перед підривом вона підстрибує, щоб викинути бойову частину – 2400 осколків залишають мало шансів вціліти будь-якій живій істоті в радіусі 25 метрів. Знайдена у тітки Галі міна була без детонатора, але жар від печі швидше за все привів би її в дію.
Денис в цьому випадку вчинив абсолютно правильно – за інструкцією від ДСНС. При виявленні будь-якого вибухонебезпечного або підозрілого предмета ні в якому разі не можна навіть намагатися його знешкодити самостійно або підбирати, не кажучи вже про екзотичні ідеї по типу віднести на металобрухт. Місце знахідки потрібно помітити стрічкою або яскравою тканиною, нікого до нього не підпускати і попередити оточуючих. І, звичайно, відразу ж оповістити саперів.
Побачивши машину вибухотехніків, до нас поспішає чоловік на велосипеді. Він теж все зробив за інструкцією і тепер просить саперів забрати "подарунок" від окупантів.
– Біля дороги між селами снаряд знайшов, він новий був, без детонатора. Вони як тікали, то тут на вантажівці їхали, мало не перекинулися, снаряди і повипадали. Їх почали наші "крити", так вони тікали. А так ми фугаси знаходили, протитанкові міни, стрічкою огородили і чекаємо поки сапери приїдуть, – розповів він.
Правда, коли ми приїхали, то снаряда на місці вже не виявилося, мабуть, раніше встиг спрацювати інший розрахунок саперів. Після обіду – ще одна заявка, в дачний кооператив неподалік Бородянки. Складно уявити, як окупанти взагалі туди дісталися. Звивиста грунтова дорога до нього веде через зарослі поля з виритими мінометними позиціями і ліс із залишками ворожого табору.
Антон на початку війни вивіз сім'ю на Чернігівщину і опинився в окупації. Про пережите там згадувати не хоче, але навіть в його дачний будиночок в глушині дісталися рашисти. Каже, що сусідка після повернення хрестилася перед тим як відкрити кожні двері, боялася розтяжок. Він так ризикувати не захотів і викликав вибухотехніків.
У будівлі і навколо неї вже звична картина після непроханих "гостей". Все перевернуто догори дном, виламані двері, зламані замки. Тут щось наполегливо шукали, мабуть, після того, як виявили мисливську куртку Антона. А може і просто прийшли мародерити, місцеві кажуть, що до себе в окопи окупанти тягли все, що бачили, навіть дрова.
– Все там у вас поперевертали. Навіть борошно попересипали. Вагонку повідривали на другому поверсі. Мабуть золото, діаманти і долари шукали, – сміється сапер.
– Та вони позабирали крупи, з напівпідвалу консервацію всю вкрали, на тачці повивозили. Голодували, видно. Тут вина у нас було півпогреба, весь двір пляшками закидали. Сусідка говорила, вони дня чотири сюди бухати ходили, – розповідає чоловік. – Потім тещині ліфчики порозкидали. Міряли, не підійшли, мабуть.
Огляд завершено. Нічого небезпечного, крім згнилої картоплі, яку не встигли вкрасти росіяни, тут не виявилося. На сьогодні робота закінчена, пора на базу. В середньому в день загін саперів встигає зробити 10-15 виїздів. В кінці тижня все зібране підривають на спеціальному полігоні, заздалегідь сповіщаючи місцеве населення, яке вже відвикло від подібних звуків.
Скільки знадобиться часу, щоб повністю очистити деокуповані території – спрогнозувати складно. Зараз в населених пунктах знахідок все менше і менше, але відкривається новий фронт – поля, ліси, ставки, озера, акваторії річок і так далі. Звичайно, ходити з металошукачами навмання ніхто не буде, але навіть на збір інформації, де проходили бої і знаходилися позиції, піде чимало часу.
В цілому робота в нових реаліях значно відрізняється від тієї, якою сапери звикли займатися до 24 лютого. По-перше, площа забруднення вибухонебезпечними предметами набагато вище. По-друге, змінилися самі боєприпаси – вони куди більш чутливі, а замість тротилу в них використовується набагато більш потужний гексоген. Вибухотехнікам часто доводиться вчитися роботі з новими снарядами буквально на ходу.
– Тут крилаті ракети, кумулятивні керовані снаряди, касетні протипіхотні міни і так далі. Так що довелося перенастроюватися, знадобилися більші заходи безпеки, навченість особового складу і його взаємодія. Доводиться дивитися в інтернеті, тому що посібників по крилатих ракетах ніколи ж не було. Вчимося по картинках, – каже підполковник Пенчак.
– Якщо ви до цього все ще знаходили снаряди часів Другої світової, то повне розмінування після цієї війни займе десятиліття?
– Думаю, так. Це можуть бути і десятиліття.
– Дурне питання, але все ж. Що вас мотивує займатися цією роботою?
– Це наша улюблена справа. Тут ніхто не чекає якихось додаткових мотивацій або заохочень. Просто хлопці своєї справи.
– Може є якісь проблеми? Зарплата, спорядження?
– Та ні, проблем у нас немає. Ми ж не з дитячого садка сюди поприходили. І навіть язик не повернеться сказати, що чогось не вистачає, коли в країні таке відбувається. Нас тільки сильно турбує, що багатьом здається, що війна вже закінчилася, хоча це не так. Тут таке, що вліво-вправо відійшов і підірвався, а додому повернувся, так і "немає війни", все нормально у них.
На прощання робимо ще кілька знімків нашим новим знайомим. Між собою вони постійно сміються і перекидаються жартами, а перед камерою відразу суворішають, але всього на кілька миттєвостей. Один з саперів не витримує і підколює колег:
– Це що ми, виходить, тепер Marvel з Бородянки?
– Виходить так, – сміються побратими. – Гаразд, поїхали. Попереду ще багато роботи, сьогодні потрібно відпочити.