Справи лікарів. Як війна ламає долі і змінює життя медиків в Україні

Три історії лікарів зі сходу України, яких війна змусила починати життя заново – когось за кордоном, а когось з автоматом на передовій. Детальніше – у матеріалі РБК-Україна.

Втрати на війні обчислюються не тільки життями солдатів, зруйнованою інфраструктурою або знищеним майном. Є так званий "відкладений у часі" збиток, масштаб якого не очевидний на перший погляд.

Йдеться про втрату країною-жертвою агресії інтелектуального та кадрового потенціалу. Кожен з тих фахівців, хто емігрував або втратив роботу, – це мінус одна одиниця розвитку для держави.

А якщо мова йде про лікарів, то втрата кожного професіонала Україною в цій сфері – це десятки, а то й сотні невилікуваних, недолікованих, а то й неврятованих пацієнтів. РБК-Україна розповідає три історії українських лікарів, життя і кар'єру яких круто змінила війна.

"Вимушена ізоляція і втеча "контрабандою" з "ЛНР": історія ортопеда

59-річний лікар-ортопед Микола (ім'я змінено) з Луганської області двічі за останні 8 років був змушений починати життя заново. Перший раз в 2014 році він, рятуючи життя своєї сім'ї, втік з рідного міста під Луганськом, кидаючи буквально все своє майно і нерухомість. Залишивши лише автомобіль, на якому, власне, і виїжджали, та пару-трійку сумок з одягом.

"Коли в місті з'явилися дивного вигляду "військові" з нашивками "ЛНР", то дуже швидко почали навіть не мародерити, а просто грабувати все, що потрапляло їм під руку. Ризикувати безпекою дружини і 10-річної на той момент доньки я не мав права, тому рішення виїхати було прийнято дуже швидко. У місті я очолював ортопедичне відділення лікарні, в нас там було дві квартири, приватний будинок, непогано облаштоване життя. Все пропало в одну мить", - згадує він.

За словами Миколи, проблеми виникли ще при перетині кордонів міста - "військові" на блокпостах були не проти забрати з залишаючих "молоду республіку" автомобілів приблизно все, що було цінного. Щоб уникнути особливо ретельного огляду і обшуку, довелося надіти на дитину шийний бандаж (благо, у ортопеда такі речі були) і збрехати, що сім'я не біжить від "визволителів", а всього лише везе дочку на термінову операцію в Дніпро. Подіяло, пропустили.

"У рідному місті у мене залишився літній батько, він відмовився залишати батьківщину, як це часто буває з людьми його віку. А нам же довелося облаштовуватися на новому місці. У Нікополі Дніпропетровської області. Робота за моїм профілем не відразу, але все ж знайшлася, вдалося винаймати, а через кілька років і купити квартиру, віддалено продавши одну зі своїх на Луганщині", – говорить Микола, відзначаючи, що раз в пару років все ж відвідував батька в окупованому регіоні. Одне з таких відвідувань ледь не закінчилося катастрофою.

"У лютому 2022 року я востаннє приїхав до рідного міста, і через пару днів стало ясно, що зробив це даремно. Вперше з 2014-го над нами почали літати ракети (з боку РФ), ближче до 17-18 лютого місто наповнили військові, а незабаром всі виїзди з міста і підконтрольної окупантам частини Луганської області виявилися закритими. Принаймні, закритими для чоловіків з 1962 по 2004 роки народження. Я 1963-го - якраз підпадав під "мобілізацію ЛНР" зі своєю пропискою", – каже чоловік.

Одна зі зруйнованих лікарень на Донбасі (Фото: GettyImages)

За словами Миколи, вулиці міста вмить спорожніли, оскільки ледь не цілодобово курсували наряди з "військкоматів", що забирали чоловіків прямо з вулиць на фронт проти України. Причому по квартирах не ходили, тому, так би мовити, "відсидітися" було можна. Але чи довго ти просидиш в кінцевому підсумку, навіть якщо продукти будуть приносити родички і знайомі – єдині, кому спокійно можна було ходити по вулицях, були жінки.

Доктору близько місяця довелося через знайомих шукати контрабандні шляхи виїзду з несподіваного капкана, на який перетворилося при окупантах рідне місто.

"Єдиний, якщо можна так сказати, плюс "нової влади" і їх російських кураторів – це їх безмежна жадібність і корумпованість. Тобто, знайшовши потрібних людей за гроші, можна вирішити будь-яке питання. Інша справа, що, дізнавшись, що гроші у тебе є, проблемних питань будуть створювати багато і часто, поки не віддаси їм все", - згадує Микола.

За 60 тисяч рублів чоловіка сховали в легковому автомобілі, який, як запевнив його організатор схеми, безперешкодно може покинути межі області. Звичайно, не в бік України. Так доктор по звивистому маршруту "Луганська область – Ростовська область РФ - Ростов-на-Дону – Москва – країни Балтії – Польща-Україна" зміг потрапити додому. З невеликим заїздом до Праги, куди емігрувала його 18-річна донька-студентка.

"Поки я сидів під замком на Луганщині, ми з дружиною прийняли рішення покинути також і наш новий будинок в Нікополі, так як це місто також дуже швидко стало прифронтовим. Дочка ж в перші тижні війни ще залишалася в Харкові, ховалася від бомбардувань в метро. Для того щоб покинути місто, пройшла кілька зупинок по тунелю ближче до вокзалу і звідти вже поїхала. До Чехії. Де я її і відвідав по дорозі в Україну", – розповідає Микола про те, як вдруге за 8 років був змушений все кинути і переїхати на нове місце.

Тепер він разом з дружиною мешкає в маленькій орендованій квартирі на околиці столиці і з жахом думає про те, як би не довелося бігти і в третій раз, що в загальному-то нелегко і для молодої людини. Ближче до 60 років це ще важче.

"Я міг би залишитися в Чехії, якби сильно захотів, але, зізнатися, відчував би себе ніяково. Все ж я українець і можу бути корисний Україні сьогодні. Нехай не на фронті, але за фахом, наскільки це можливо. Я знаю, що ми переможемо. Зараз знайшов роботу в одній з київських приватних клінік, але все ж навряд чи це можна порівняти з власним відділенням і тією напрацьованою за 30 років стажу базою, яка у мене існувала в рідному місті. Та й Нікопольську практику теж довелося залишити, а це люди. Дуже шкода", - говорить доктор.

На питання РБК-Україна про те, чи вірить Микола в те, що вдасться ще попрацювати на рідній Луганщині, він з сумною посмішкою відповів: "Ми обов'язково повернемося... просто коли?"

"Мама, кіт і ноутбук: історія еміграції"

38-річна Ірина (ім'я змінено) також двічі за останні 8 років була змушена тікати від війни і змінювати місце проживання. Причому, можливо, вдруге - назавжди. Коли війна прийшла в Донецьку область в 2014 році вона працювала в Донецькій лікарні і будувала великі кар'єрні плани.

"2014 рік і початок війни я, з одного боку, пам'ятаю дуже добре, з іншого – нібито якимись обривками і кліпами. Пам'ятаю людей, що біжать в паніці з боку Донецького аеропорту, пам'ятаю вибухи. Пам'ятаю два тижні в підвалі і підірваний міст, перші танки. Пам'ятаю як з'ясувалося, що в населеному пункті, де живуть мої батьки (зовсім поруч з Донецьком), тільки чотири сім'ї, включаючи мою, виявилися проукраїнськими, а всі інші – "сепари". Тобто всі земляки, яких я знала з дитинства. Це було дивно і лякаюче одночасно", - згадує Ірина.

"Пам'ятаю той самий розстріл наших солдатів під Волновахою (22 травня 2014 року - ред.). Тому що це було недалеко від будинку моїх батьків. Вони навіть переховували у себе двох дивом врятованих українських солдатів. У таємниці від сусідів, бо ті б швидко здали окупантам. І солдатів, і батьків. Потім хлопців вдалося успішно вивезти на підконтрольну Україні територію", – каже Ірина про події тієї, ще умовно "першої" війни.

Про роботу і лікарську практику на батьківщині довелося забути – вже до червня 2014 року Ірина разом з батьками бігла до Києва подалі від окупаційної антиукраїнської влади і "прекрасних" сусідів.

"Вдома залишилася тільки бабуся, її не вдалося умовити виїхати. Рідний брат мого батька виявився затятим прихильником "русского міра", тому з ними контакт був розірваний майже відразу", – каже жінка.

Медикам доводиться працювати під бомбардуваннями і ворожими ракетними ударами (Фото: GettyImages)

У Києві сім'я, залишивши приватний будинок і квартиру в Донецькій області, весь цей час до 2022 року жила в орендованій "двушці" спального району. Життя довелося починати заново. Ірина довго не могла влаштуватися на гідну роботу за фахом, проте через пару років все ж отримала посаду керівника відділеня однієї з державних лікарень Києва.

Окремо Ірина згадує процедуру виплат компенсацій вимушено переміщеним громадянам, яка була в Україні в ті роки. Інакше як "маячня і знущання" вона її не називає.

"Для того, щоб отримати 350-400 (!) гривень на місяць, треба було збирати купу документів і потім регулярно їх підтверджувати. Ми з батьками дуже швидко відмовилися брати участь в цьому принизливому процесі", – пояснює вона.

Але довго продовжити медичну практику Ірині не вдалося. 24 лютого 2022 року війна прийшла до Києва - столицю почали бомбити. "Перші два тижні я ще була на робочому місці, проте роботи було небагато – в основному сиділи в підвалі і переносили туди хворих, так як повітряні тривоги були дуже часто", - згадує Ірина.

Розуміючи, що бомбардуваннями справа може не обмежитися (загроза оточення Києва і переміщення бойових дій на вулиці столиці була досить високою) Ірина разом з мамою вирішили виїхати за кордон – до Німеччини. Батько залишився в Києві, по-перше, йому ще немає 60 років, а по-друге, він сказав що все одно б не поїхав.

"Їхали дуже важко, тиснява на вокзалі і в поїзді була страшна. З речей нічого не брали. Зі мною були тільки мама, кіт і ноутбук", – каже вона.

Німецький уряд виділяє українським біженцям допомогу від 400 євро і вище, а також оплачує житло, хоча шукати його потрібно самостійно.

Сьогодні Ірина чесно каже, що не впевнена в тому, чи повернеться в Україну. Дуже вже важко так часто переживати новий стрес втечі і втрати всього майна, а в те, що війна закінчиться в доступному найближчому майбутньому, вона сумнівається.

"Сьогодні я поглиблено вчу німецьку мову для того, щоб підтвердити свій медичний диплом і отримати можливість продовжити практику в Німеччині. Це можливо, всупереч тому, що багато хто говорить, нібито це не так", – впевнена вона.

"Через війну я неодноразово втрачала звичний спосіб життя, соціальні зв'язки, майно і практику. Без малого 10 років витрачені і невідомо, що буде далі. Я знаю, що Україна переможе, але скільки на це піде часу... тому на питання про те, чи повернуся я додому, я чесно кажу, що не знаю. Дуже б хотілося, але сьогодні відповіді у мене немає", – закінчує свою розповідь без п'яти хвилин німецький лікар.

"Доктор-воїн: від дитячого ковід-відділення до керівництва штабом військового підрозділу"

35-річний Ігор Майденко - відомий у Дніпрі педіатр. До війни він був завідувачем приймально-діагностичного відділення Дніпропетровської обласної дитячої клінічної лікарні. З 2020 року в розпал пандемії - завідувач ковідним дитячим відділенням.

"24 лютого, коли почалися бомбардування, я все зрозумів, взяв помпову рушницю і пішов на роботу. Не міг не піти, тому що у мене у відділенні було двоє тяжкохворих дітей. Вже на другий або третій день я зв'язався зі своїми друзями військовими і мобілізувався – не просто так, а в конкретний підрозділ – 98 батальйон ТРО ЗСУ, в якому служу і донині (спілкування з Ігорем розтягнулося на пару днів, так як у нього постійно пропадав зв'язок на лінії фронту)", – розповідає співрозмовник.

"У своєму підрозділі я був призначений керівником штабу - у мене є досвід організаційної роботи і взагалі... командування вирішило, що впораюся, і ніби як дійсно справляюся. В мої повноваження входить налагодження логістики, взаємодія з іншими підрозділами, забезпечення особового складу всім необхідним, комунікація з волонтерами і так далі - загалом, штаб є штаб", – говорить Майденко.

Ігор Майденко до та після початку повномасштабної війни (Фото з особистого архіву Майденка)

На думку доктора-воїна, активні бойові дії закінчаться не раніше, ніж наприкінці літа 2023 року. А тому багатьом доведеться змиритися з тим, що їхнє життя, побут і кар'єра будуть ще довго пов'язані з війною і армією.

"Я дуже радий, що в тилу на зміну таким як я і моїм колегам лікарям (а тільки з моєї лікарні на фронт пішло відразу кілька лікарів) прийшли розумні інтерни, яким можна довіряти, поки ми воюємо. В Україні дуже хороша медична школа і традиції, без лікарів країна не залишиться", – говорить він.

Проте після війни доведеться багато до чого звикати і повертатися заново, розуміє Майденко. Головне - вижити і перемогти.

Що ж стосується вручення повісток на блокпостах і в громадських місцях, то тут, на думку лікаря, ситуація двояка. "З одного боку, це все трохи показуха, причому марна. Толку від таких "воїнів мимоволі" буде небагато, навіть якщо їх в результаті і поставлять в стрій. Але, з іншого боку, люди повинні розуміти, що в країні йде війна і тримати надмірно дозвільних співвітчизників чоловічої статі "в тонусі" зовсім не зайве з педагогічної та профілактичної точки зору", – упевнений медик.

Детально про бойові дії свого батальону, що наразі перебуває на передовій, начальник штабу, доктор і офіцер Майденко говорити відмовився. "Поговоримо після війни", - сказав він.