"Росіяни живуть у тотальній потворності": дизайнер про важливість комфорту та естетики на війні

Зовнішній вигляд бійця і його комфорт безпосередньо позначаються на впевненості в собі і, у кінцевому підсумку, на його ефективності, впевнений київський дизайнер і художник Олександр Радченко.

Ще рік тому цей 51-річний художник жодної секунди не думав про війну і жив, як він сам зізнається, у світі образів, творчих фантазій і реалізації всього цього, курсуючи між Печерськими пагорбами і США.

Сьогодні ж Радченко не просто допомагає українським військовим, а й розробив авторські варіанти амуніції. Його моделі наколінників, особливих бронежилетів і носилок "від Олександра Радченка" вже з весни рятують життя на фронті.

Олександр мало знайомий широкій громадськості як дизайнер, незважаючи на більш ніж тридцятирічний стаж роботи, широку клієнтську базу і абсолютну творчу реалізацію. Реклама через модні покази та інший маркетинг його не цікавила з 1987 року, запевняє він. Коли Радченко став призером на Всесоюзному конкурсі саморобних модельєрів. Клієнтська ж база будувалася виключно на сарафанному радіо.

"Той, хто купив у мене одну якусь річ, завжди був дуже задоволений і хвалився оточенню. Хороші речі і хороший продукт взагалі в сверхрекламе не потребують, насправді", - каже Олександр.

Саме через "сарафанне радіо" серед військових ми і дізналися про таємничого київського майстра, який виробляє і надає хлопцям на фронт унікальну за своєю естетикою і комфортом військову амуніцію, і захотіли з ним познайомитися.

Зізнатися, очікували побачити "занадто творчу" у всіх сенсах людину в захаращеній майстерні посеред хаосу і безладу. Виявили ж п'ятиповерховий особняк, три поверхи якого ховаються під землею на Печерських пагорбах, де разом з пошивним цехом розташовується шоурум з готовим одягом, світла тераса, вишукані меблі та інші символи безумовного успіху.

Саме тут і мешкає Радченко фактично з початком війни, евакуювавши сім'ю з Київської області в більш безпечний регіон. Так з лютого-2022 дизайнерська студія перетворилася на якусь подобу дуже вишуканої, але все ж військової тилової бази.

"Шити я почав з п'яти років. Від війни все життя був максимально далекий. Сьогодні всю продукцію для фронту спочатку перевіряю на собі"

– Мені складно охарактеризувати якимось одним словом. Давно колись пам'ятаю мені подобався такий термін "митець" – він багато чого в себе включає і, що сьогодні особливо приємно, не перекладається на російську мову. Росіяни не розуміють, що це означає. І тому слово подобається ще більше.

Інші визначення мені не подобаються. "Художник" – занадто пафосно, "дизайнер" ніби як занадто вузько. Адже ніякої академічної освіти у мене немає – зі школи вигнали, а з першого курсу вузу я сам пішов. Тобто "офіційної" професії у мене немає. Роблю те, що подобається і що виходить. Якщо що було мені цікаво, то я освоював цю професію просто і все. Не отримуючи ніяких дипломів.

– Шити по дрібницям почав з п'яти років. Мене навіть підбивали в дитинстві, кажучи, мовляв, "ти спробуй щось практичне пошити – обламаєшся і не будеш зазнаватися". Ну я в 14 років пошив штани. Надів і пішов в них відразу. Ну а далі все пішло вже в міру потреби, не вистачало кишені – пришивав кишеню там, де мені потрібно було. Потрібен був чохол для ракетки настільного тенісу, а в продажу не було – шив собі чохол. Загалом, все, що мені було потрібно з речей і аксесуарів, я майстрував собі сам з підліткового віку.

– З перебудовою прийшло усвідомлення того, що на моєму ремеслі можна заробляти. Тут мені дуже допомогли перші комерційні відеосалони, які крутили популярні на той час фільми про східні єдиноборства. Багатьом відразу захотілося кімоно. Тому що секції карате відкривалися, а кімоно був у дефіциті.

Я їх шив, до речі, з ритуальної тканини для саванів, але тоді не зізнавався в цьому нікому про всяк випадок. Якщо кімоно потрібні були з гудзиками, то їх з дерева мені точив учитель праці, я з ним розплачувався горілкою. На той момент мої батьки були чиновниками з досить високими за мірками пізнього Союзу окладами, я ж їх зарплату міг заробити за два дні.

– Мене не можна назвати людиною зі світу моди, тому що я ніколи не перебував у загальній тусовці. Але був період в кінці 90-х, коли у мене було навіть своє модельне агентство Bagira V – одне з перших в Києві. З першими для такого формату у нас курсами акторської майстерності. Теж непогано на цьому заробляв – курс для хлопчика/дівчинки коштував 200 доларів, а на той час це самі розумієте які гроші.

Серед перших випускниць у мене була Катя Осадча, наприклад. Я їй ще допомагав зміцнити щиколотки, була така необхідність – так як займався фехтуванням в юності і знав певні вправи для цього.

– Загалом, як ви розумієте, я не те, що від війни і думок про неї був далекий, але і взагалі від усього армійського. Від армії відкосив – довелося вступити для цього до вузу. Але після того, як питання було вирішене, відразу ж кинув навчання. Ще на першому курсі. Не те, що рік або вісім років тому, я на початку лютого ще не думав, що незабаром все моє життя і робота будуть присвячені війні, військовій формі, амуніції і конструюванню фронтового дизайну. Зізнаюся чесно, війну з 2014 року я сприймав як щось далеке і мене не стосується, але…

"Образ думок, життєвий уклад і цілі змінилися в одну секунду, коли війна постукала в двері моєї сім'ї"

– Моїм дітям зараз 6 і 10 років. Син і донька. Ми живемо за містом ... не в Бучі, але, скажімо так, в досить небезпечному на той момент Броварському напрямку... тому з перших днів війни було дуже небезпечно. Вивозили дітей дуже напружено. Мені друг віддав бронежилет, я його розібрав, і маленькі плити намотав на дітей скотчем.

Дорога подалі від епіцентру бойових дій була неприємною і дуже тривожною. Коли виїхали, то перехрестилися. Їхали в нікуди, за місцем вже шукали тимчасове житло. Залишив сім'ю в безпеці (наскільки це взагалі можливо, тому що прилетіти може в будь-яку точку України) і повернувся до Києва. З тих пір моє життя і моє мислення змінилися більш, ніж кардинально.

– Спочатку хапався, як і багато, за що бачив. Панічно і безсистемно – кудись відвезти молоко, кудись хліб – це все потрібно, але ККД мене як майстра і волонтера на цій війні міг бути набагато вище, я це розумів. Все ж у мене велике навіть за світовими мірками ательє індивідуального пошиття – в кращі часи у мене працювало до 40 чоловік, тоді як в світі великі ательє це максимум чоловік 25-30.

Перші ідеї того, що і як я можу зробити для бійців, не виходячи зі свого профілю, мені прийшли на блокпостах, коли я бачив у що одягнена тероборона і навіть багато військових. В Ірпені я бачив забризкане власною ж кров'ю бійців взуття, через розбиті коліна. Так прийшла ідея почати виробництво кращих наколінників. Потім мені в руки потрапили бронежилети, я їх детально вивчив і побачив, як зробити краще.

– Війна у нас надовго. Вона не закінчиться завтра і не закінчиться через півроку. Тому у мене у роботі зараз суцільно бронежилети, наколінники, "розгрузки", підсумки. Це основне. Замовлення пішли моментально. У першу чергу замовлення бронежилетів. Так я зайшов у цю тему. Що тут потрібно сказати: я завжди був великим противником синтетики і прихильником максимальної якості.

Все спочатку перевіряю і приміряю на собі і не даю людям, поки мене не буде все влаштовувати самого абсолютно. Тому перший жилет я робив більше місяця. Дуже тиснула відповідальність. Більше, ніж коли мова просто про одяг. Мені було б складно жити якби я знав, що людина отримала каліцтва або втратила життя через мою помилку і низьку якість бронежилетів.

– Перше, з чого я почав - це тканина. Натуральний брезент. Синтетика не дихає і горить, я від неї відразу відмовився. Брезент же перевірена з часів Афгану, це в'язка тканина, вона в'яже осколки. Я купив все, що залишалося у всій Україні – з 8600 метрів брезенту, які взагалі були на складах по всій Україні, я викупив 8300 метрів. Це найкраще, що може бути для бронежилета. Частину довелося вивозити з ризиком для життя з так званої "сірої зони" – частково окупованої території Харківської області.

Далі – пластина. Сталь, звичайно, довговічніша і багаторазова, на відміну від кераміки, але вона дуже важка. Важливо захиститися від осколків, так як війна сьогодні в основному це артилерія, обстріли, бомбардування. Дуже небагато прямого контакту.

– Я роздав близько 300 жилетів. Зробив більше, але роздав близько 300 штук за потребою в різні підрозділи. Далі ж подав патентні заявки для того, щоб можна було брати участь у держзамовленні. Патентую наколінники та авторські медичні носилки, які я сам сконструював і які довели свою ефективність.

"Крокодиловий автомат" – віддушина для художника

У спілкуванні з Олександром дуже швидко з'ясувалося, що художник не відчуває своєї повної реалізації на нехай і не дуже великих, але серійних речах. Художник починає нудьгувати і втрачати інтерес до подій. Слово "масмаркет" за час спілкування було вимовлено нашим співрозмовником кілька разів і завжди з незмінним огидою.

Інша справа штучний товар, на зразок шкіряної обробки штурмових гвинтівок, які Олександр робить в одиничних екземплярах з крокодилячої шкіри. Вартість – маманегорюй, але, виявилося, є замовники і на таку розкіш. Війна надовго, воюють багато. У тому числі і дуже багаті люди. Тому…

"...війна стала частиною життя, а життя не має бути потворним. Воювати потрібно в красивому і зручному. В депресивному нехай варяться росіяни"

З точки зору психології, на думку Олександра, на війні в усі часи було дві матриці поведінки. Якщо грубо формулювати, то перша – це прийти, щоб показати себе красивого, воювати випромінюючи впевненість і презирство до ворога; друга – прийти з бажанням забрати щось у красивого ворога або знищити це. Неважливо чи воюють племена неоліту, загони Античного світу, Середньовіччя або армії XXI століття. І російсько-українська війна добре передає цю концепцію.

– Війна це про естетику, що дуже помітно по нашій війні. Коли після півроку багато бійців, які відвоювали і планують воювати далі, вже отримали бойові, нагородні та інші виплати, і з мого досвіду і спостереженнями реально приділяють серйозну увагу тому, щоб придбати собі особисто щось покрасивіше в амуніції, в обмундируванні наскільки дозволяє статут, якось виділитися.

І в цьому немає нічого поганого, це не піжонство. Хоча і у тому, що прийнято називати піжонством, теж немає нічого поганого. Війна це частина життя людини, причому надовго. А життя має радувати у будь-якому випадку. Коли людина оточує себе красою і тим, що їй приємно, їй легше переносити будь-які обставини.

– Ось російська форма об'єктивно похмура. Я говорю про польовий камуфляж, який ми добре вивчили за цей час, в якому беруть полонених і так далі. Він похмурий і піксель виглядає нібито неохайно. Це однозначно помилка їх військових маркетологів, психологів, які заганяють своїх же солдатів в похмурий і пригнічений стан.

А, можливо, і не помилка, а свідомий хід. Але тоді явно з садистським і психопатичним ухилом. Український камуфляж як забарвлення мені подобається. Але, знову ж таки, я вже говорив, що великий противник синтетичних тканин, а в українській формі цього багато. Я, звичайно, розумію, що натуральних тканин на всіх не вистачить і це буде дорого для бюджету, але все ж... висловлюю свою думку.

"Краса необхідна для перемоги"

– Мене часто запитують чому я наполягаю на естетиці у всьому, включаючи військову форму і побут. Навіть сперечаються зі мною, називають надмірно інфантильним. Але мої судження на цей рахунок суто практичні і базуються на елементарній психології. Людина для нормальної продуктивності завжди має відчувати впевненість і комфорт.

Ми всі спочатку люди, а потім вже воїни, художники, журналісти і так далі. У людині природою закладена тяга до естетики і до прекрасного. І хто каже, що йому все одно – лукавить. Я у подібних дискусіях завжди приводив в приклад художників з київських підземних переходів і художників з Лазурового берега. Мене за такі приклади звинувачували у снобізмі, але вже вибачте, мені здається, так зрозуміліше.

Людина, що відмовляє собі в естетизмі, поступово скочується в агресію, озлобленість, безпросвітність, з часом гірше і менш плідно працює, у неї падає рівень життя, доходу, і тому вона стає ще більш озлобленою і нещасливою. Тоді як той, хто дозволяє собі навіть в дрібницях зберегти красу навколишнього світу, побуту і предметів, більш розслаблений, більш умиротворений і як наслідок, він легше працює, легше живе і легше заробляє.

Озлоблений "геній" з Андріївського узвозу може написати раз на пару років близьке до геніального полотно, поставити на нього цінник 2000 доларів, ніколи не продати і ненавидіти весь світ за те, що його не визнав. А легкий і вільний, небагатий зауважимо, майстер з Лазурового берега зовсім не багатий, але живе в красивому місці, його оточують красиві люди, він на сніданок їсть гарний круасан з красивою чашкою, а потім йде на набережну, створює легкі душевні начерки і продає їх туристам за 50 євро. Але кожен день. І йому вистачає на все, в його душі не поселяються озлобленість і заздрість.

Так само і з формою, яка, по суті, друга шкіра. Друге обличчя військової людини. А під час війни так і зовсім перше. На довгий час. Може, до кінця життя. Тому критично важливо, щоб форма була не тільки комфортною і якісною, але і красивою.

Росіяни злі, бо живуть у потворності. У цьому головне. Решта вже нашарування. Тут моя метафора з бідним і злим художником дуже в тему. Давайте згадаємо війни часів Наполеона і раніше з їх красивою формою. Людям, які йдуть під барабан у смертельну штикову, легше це робити у красивій формі. Але дизайнерська річ – не запорука краси, до речі.

Тут логічно згадати, як деякий час назад росіяни активно піарили той факт, що дизайном форми для їх армії займався модельєр Валентин Юдашкін. Ну і що, в результаті вийшов повний відстій. Не можна виключати варіант депресивності самого Юдашкіна в той час. Це замовлення він отримав вже в похилому віці на заході кар'єри. Літня людина не в кращому душевному стані, в нестабільному стані зробила ось те, що зробила.

"У військову форму варто додати більше натуральної шкіри і хутряних вставок, плюючи на тероризм так званих зоозахисників"

За словами Олександра, немає нічого поганого в сьогоднішній повальній моді на стиль мілітарі в повсякденному одязі, який ми спостерігаємо в Україні з 2014 року. Хоча багатьох це, варто визнати, давно дратує. Однак наш співрозмовник переконаний: погано може виглядати тільки те, що без смаку підібрано або потворно пошито. В іншому повна свобода вибору і самовираження.

– Скажу банальності, але військова форма, як і одяг в цілому, не має бути страшною або смішною. Якщо вона зроблена красиво і якісно, то будь-які рішення або нашиті на ній символи будуть виглядати приголомшливо і це увійде в моду. Є у мене ідея, і я думаю до зими з одним з підрозділів вийде це реалізувати... зробити елемент хутра на формі з відсиланням до вікінгів і берсерків. Крім того, що це красиво, це ще елемент комфорту. Притулившись або помацавши, людина згадує будинок, якусь домашню тварину, можливо. Вона розслабиться, і знову ж таки ми повертаємося до того, як це все буде впливати на її настрій і на ефективність.

– Зоозахисники прямо зараз тебе зненавидять, – уточнюємо ми.

– Я, не звертаючи уваги на цих людей, намагаюся активно, наскільки вистачає сил і можливостей, привнести ідею натуральної шкіри і натурального хутра для амуніції в українській армії. Нехай не масово, але хоча б для певної категорії військових спеців і командування.

Ми прямо сьогодні пишемо не просто нову історію України, а й нову історію світу. Про нас будуть говорити і дивитися на наших воїнів багато поколінь по всій планеті. Тому ми можемо собі дозволити диктувати будь-які тренди і будь-які образи.

Нас не будуть засуджувати, за нами будуть повторювати – сьогодні всі хочуть бути схожими на українців, так що не варто соромитися реалізовувати найзухваліші проекти. Головне, щоб були сили і ресурс це реалізовувати. Тому що за півроку війни і, по суті, чисто волонтерської діяльності я підійшов до межі банкрутства. Але життя триває. Сьогодні головне – це наша перемога і збереження державності.

P. S. Ну і яке ж інтерв'ю з людиною зі світу моди без теми нетрадиційної орієнтації. Тому і закінчимо ми певним міркуваннями про роль і значимість "цього самого" в індустрії одягу і стилю. Дівчатам сподобається: