Російська "Новая газета" 24 лютого опублікувала документ, який, імовірно, в період між 4 і 12 лютого 2014 р. потрапив в Адміністрацію Президента Російської Федерації і де розписаний план анексії Росією ряду територій України.
За даними видання, в його підготовці документа міг брати участь російський бізнесмен Костянтин Малофєєв.
У той же час прес-служба бізнесмена категорично спростувала це припущення і заявила про намір пана Малофєєва звернутися в суд.
Далі наводимо текст документа:
"1. При оцінці політичної ситуації в Україні слід виходити з визнання, по-перше, банкрутства президента В. Януковича і його правлячої "сім'ї", стрімко втрачає контроль над політичними процесами; по-друге, паралічу центральної влади і відсутності в країні виразного політичного суб'єкта, з яким Російська Федерація могла б вести переговори; по-третє, невисоку ймовірність появи такого консенсусного суб'єкта після дострокових парламентських і президентських виборів, анонсованих Ст. Януковичем 4 лютого ц. р.
Якщо в Росії олігархія врівноважується потужним класом чиновництва, то в Україні держапарат свідомо слабкіше олігополій; він, як і сфера публічної політики, підконтрольний олігархам. Саме олігархи (Р. Ахметов, Д. Фірташ, В. Коломойський тощо) керують київським політичним комм`юніті, включаючи Верховну Раду і системну опозицію. Несистемна опозиція (так званий Майдан) непідконтрольна лідерам системної опозиції, тут задають тон "польові командири" (у значній своїй частині - футбольні фанати і представники криміналітету), не користуються електоральним впливом і, по всій видимості, підконтрольні не стільки олігархічним угрупованням, але значною мірою польським і британським спецслужбам. При цьому, багато олігархічні групи фінансують Майдан, щоб "не класти яйця в одну корзину". <...>
Президент В. Янукович - людина невисоких морально-вольових якостей, він боїться здавати пост президента і одночасно готовий "розмінювати" силовиків на гарантії збереження посади президента і недоторканності після залишення посади. Між тим частині "Беркута", які використовуються для придушення заворушень у Києві, сформовані в основному з уродженців Криму і східних областей. На думку місцевих спостерігачів, будь-які спроби наступника В. Януковича організувати репресії проти МВС і СБУ в якості кари за придушення Майдану неминуче наштовхнуться на жорстку силову реакцію. Тим більше неоднозначна позиція української армії, яка, за словами співробітника Міноборони України, "замкнена в казармах, а офіцери охороняють склади з зброєю, щоб, не дай Бог, воно не попало в руки контрактників, які в цьому випадку почнуть стріляти один в одного". <...>
Дострокові парламентські та президентські вибори можуть стати приводом для нового витка мітингово-штурмової громадянської війни, поглиблення "східно-західного" електорального розколу і в кінцевому рахунку прискорять дезінтеграцію України.
Хід і результати мюнхенської конференції (чергова конференція з проблем безпеки проходила в Мюнхені 31 січня - 1 лютого 2014 р. - ред.) дають достатньо підстав вважати, що Євросоюз і США допускають дезінтеграцію країни і навіть не вважають такий розвиток подій екстраординарним. Концепція "поелементного" поглинання великої східноєвропейської держави Євросоюзом не тільки публічно артикулюється поруч офіційних спікерів ЄС, але знаходить прихильників у лавах української еліти
2. Російська політика щодо України має, нарешті, стати прагматичною.
По-перше, режим В. Януковича остаточно збанкрутів. Його політична, дипломатична, фінансова, інформаційна підтримка Російською Федерацією вже не має ніякого сенсу.
По-друге, в умовах, коли спорадична громадянська війна у формі міської герильї так званих "прихильників Майдану" проти керівництва ряду областей сходу країни стала фактом, а дезінтеграція української держави по лінії географічного розмежування регіональних альянсів "західні області плюс Київ" і "східні області плюс Крим" стала частиною політичного порядку, - в цих умовах
Росія ні в якому разі не повинна обмежувати свою політику в Україні лише спробами впливати на київський політичний розклад і відносини системної опозиції (А. Яценюк, Ст. Кличко, О. Тягнибок, П. Порошенко тощо) з Єврокомісією.
По-третє, в умовах майже повного паралічу центральної влади, нездатною навіть під загрозою дефолту і відсутності в НАК "Нафтогаз України" коштів для платежів за російський газ сформувати відповідальний уряд,
Росія просто зобов'язана втрутитися в геополітичну інтригу Європейського співтовариства, спрямовану проти територіальної цілісності України.
Насамперед, тому, що інакше наша країна ризикує втратити не просто український ринок збуту енергоносіїв, але, що набагато небезпечніше, навіть непрямий контроль над газотранспортною системою України. Це поставить під удар позиції ВАТ "Газпром" у Центральній та Південній Європі, завдавши величезної шкоди економіці нашої країни.
3. Конституція України у будь-якому випадку не зможе стати механізмом, з допомогою якого можна було б легітимним чином запустити інтеграцію українських східних територій і Криму в державно-правове поле Російської Федерації.
Як свідчить стаття 71 Основного закону України, питання про зміну території вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Між тим референдум, відповідно до статті 72 Конституції країни, проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
Тим не менш, як не парадоксально це звучить, для російсько-українського інтеграційного процесу вже створена правова основа-система російсько-українських єврорегіонів, що входять в Асоціацію європейських прикордонних регіонів (яка, в свою чергу, є колективним членом Асамблеї європейських регіонів). Так, у єврорегіон "Донбас" входять Донецька, Луганська, Ростовська і Воронезька області, єврорегіон "Слобожанщина" - Харківська та Бєлгородська області, єврорегіон "Дніпро" - Брянська і Чернігівська області та ін.
Росія, користуючись легітимними, з точки зору Євросоюзу, правовими інструментами єврорегіонів, повинна домогтися укладення договорів про прикордонне і транскордонне співробітництво, а потім встановити прямі державно-договірні відносини з тими українськими територіями, де наявні стійкі проросійські електоральні симпатії.
В першу чергу - з Республікою Крим, Харківській, Луганській, Запорізькій, Миколаївській, Дніпропетровській і в меншій мірі - в Херсонській та Одеській областях. (З цього переліку навмисно - і досить умовно - виведені Сумська область, Донецька область. Перша - через досить високого електорального впливу в ній партії "Батьківщина". Друга - унаслідок тісних ділових і політичних зв'язків місцевої бізнес-еліти, очолюваної Р. Ахметовим, з рядом представників опозиційного олігархічного альянсу, що мають тут свої масштабні інтереси.)
Місцеві еліти, як ніколи раніше мотивовані на зустрічний рух новим інтеграційним ініціативам Росії. До кризи східноукраїнські еліти віддавали перевагу "слабкий Київ" "сильної Москві", проте зараз, під загрозою втрати "всього", вони не збираються покірно чекати масових зачисток (в тому числі і з мотивів накопиченого на них в центрі "економічного" компромату), які неминуче будуть зроблені центральною владою незалежно від того, які політичні сили увійдуть до складу нового київського консенсусу" після відходу В. Януковича з поста президента України. У даних умовах вони готові поступитися своєю "незалежністю".
Поточні події в Києві переконливо показують, що час перебування Януковича при владі може закінчитися в будь-яку хвилину. Таким чином, часу на адекватну реакцію в Росії стає все менше. Кількість загиблих у заворушеннях у столиці України прямо свідчить про невідворотність громадянської війни та неможливості консенсусу, із збереженням за Януковичем посади президента. В цих умовах представляється правильним зіграти на відцентрових прагнень різних регіонів країни, з метою, в тій чи іншій формі, ініціювати приєднання її східних областей до Росії. Домінантними регіонами для докладання зусиль мають стати Крим та Харківська область, в яких вже існують досить сильні групи підтримки ідеї максимальної інтеграції з РФ.
4. Зрозуміло, Росія, взявши на себе підтримку Криму та кількох східних територій, буде змушена взяти на себе вельми обтяжливі в її теперішньому становищі - бюджетні витрати.
Безсумнівно, це позначиться на макроекономічної стійкості та перспективи зростання її економіки. Однак з геополітичної точки зору виграш буде неоціненним: наша країна отримає доступ до нових демографічних ресурсів, в її розпорядженні виявляться висококваліфіковані кадри промисловості і транспорту. Крім того, вона зможе розраховувати на появу нового слов'янського міграційного потоку, спрямованого із заходу на схід - на противагу центральноазіатського міграційній тренду. Промисловий потенціал Східної України, в тому числі військово-промисловий сектор, включений у ВПК Росії, дозволить успішніше і швидше здійснити програму переозброєння ЗС РФ.
Що не менш важливо, конструктивне, "згладжувати" участь Росії в процесі високоймовірною дезінтеграції української держави не тільки зможе надати новий імпульс інтеграціоністських проектів Кремля, але також дозволить нашій країні зберегти, як вже говорилося вище, контроль над газотранспортною системою України. А заодно істотним чином змінити геополітичний розклад у Центральній і Східній Європі, повернувши Росії тут одну з головних ролей.
5. Для запуску процесу "проросійського дрейфу" Криму і східноукраїнських територій слід заздалегідь створити події, здатні надати цьому процесу політичну легітимність і моральне виправдання; а також вибудувати PR-стратегію, яка акцентувала б вимушений, реактивний характер відповідних дій Росії і проросійськи налаштованих політичних еліт півдня і сходу України.
Останні події на Західній Україні (Львівська, Волинська, Івано-Франківська області), в ході яких опозиція проголосила незалежність від влади Києва, дають підставу проголосити власний суверенітет і східним регіонам, з подальшою їх переорієнтацією на Російську Федерацію.
6. Відповідні акції у східноукраїнських регіонах повинні бути двоскладові по структурі і сценарієм:
Учасники акцій непокори повинні вимагати від Верховної Ради розширення формату конституційної реформи, обговорюваної українським парламентом, у тому числі спрощення порядку організації всеукраїнського референдуму:
"Ми не можемо бути заручниками Майдану. Унітарний державний устрій України, що дозволяє агресивного націоналістичного меншості населення нав'язувати свій вибір всій країні, має бути переглянута. Росія - федеративна держава, і там таке немислимо. Зміцнюючи державно-правові зв'язки з Росією, ми зміцнимо цілісність української держави".
Спочатку демонстранти повинні артикулювати своє небажання бути "заручниками Майдану", його спроб узурпувати право інших регіонів і більшої частини населення країни на власний цивілізаційний та політичний вибір, неприйняття "ідеології громадянської війни і розколу країни", яку сповідують політичні представники західноукраїнських еліт.
Демонстранти, виступаючи під російськими прапорами, не повинні наполягати на зміні конституційного ладу. Їм слід поставити рішучий осуд дій "західноукраїнських сепаратистів, які зазіхають з подачі своїх закордонних хазяїв на територіальну цілісність країни", а також вимоги якнайшвидшого розвитку "асоціативних відносин східних областей України з Російською Федерацією": "Ми з Росією. Немає громадянської війни".
Гаслами моменту повинні стати справедливе небажання "підтримувати податковими відрахуваннями профашистські сили" Західної України і залежне від них уряд, орієнтується на вимоги Європейського Союзу, а не на потреби своїх громадян.
Доцільно послідовне висування трьох гасел, по мірі розвитку випливають один з іншого:
- Вимога "федералізації" (або навіть конфедералізаціі) в якості гарантії для даних регіонів від втручання прозахідних і націоналістичних сил в їх внутрішні справи;
- Незалежне від Києва вступ східних і південно-східних областей на регіональному рівні в Митний Союз, що забезпечить необхідні умови для нормальної роботи і розвитку промисловості;
- Пряма суверенізація з подальшим приєднанням до Росії, як єдиного гаранта сталого економічного розвитку та соціальної стабільності.
Політичний рух за проросійський вибір і асоціативні відносини східних і південних українських територій з Російською Федерацією, як нам видається, також необхідно конституювати організаційно, зареєструвати в законному порядку. Для цього необхідно підготувати умови для проведення в Криму і Харківській області (а далі і в інших регіонах) референдумів, ставлять питання про самовизначення та подальшої можливості приєднання до Російської Федерації.
Представляється важливим організація неформального зібрання керівників або представників східних регіонів України в Москві, де їм, особою, що володіє достатніми повноваженнями, була б виражена підтримка і дані політичні гарантії (нехай навіть і усні). Такими представниками східноукраїнської еліти є, наприклад, Н. Добкін (мер міста Харкова), В. Константинов (голова верховної ради Республіки Крим), С. Аксьонов (голова партії "Руська єдність")...
Гранично важливо, щоб "світова громадськість" мала б якомога менше приводів засумніватися в легітимності і чесності цих референдумів.
Для цього видається доцільним, забезпечити процес референдумів сучасними засобами верифікації (веб-камери і онлайн-трансляції). Попередній план таких робіт вже розроблений і може бути реалізований у двотижневий термін.
7. Необхідно аранжувати ці події PR-кампанією в російській та українській пресі.
У тому числі - розробивши і запустивши в медіаротацію концептуальні документи, свого роду маніфести західноукраїнської та східноукраїнської сепаратизму. На підтримку приєднання східних областей України до Росії повинні виступити широкі кола громадськості в самій Росії (можливий гасло "Путін 2.0 - даєш Переяславську раду 2.0")".
Нагадаємо, в березні 2014 р. Росія анексувала в України Крим і Севастополь. З квітня 2014 р. Донецьк і Луганськ захопили проросійські сепаратисти.