Віктор Ляшко: Робота медиків в окупації не буде вважатися колабораціонізмом

Останні два з половиною роки для Міністерства охорони здоров'я – суцільна смуга викликів та негараздів. Якби їх потрібно було описати в одному реченні, воно би виглядало так: пандемія "ковіду", загальнонаціональний карантин, наплив інфікованих, масова кампанія з вакцинації, війна, травмовані та поранені.

У розмові з РБК-Україна очільник МОЗ Віктор Ляшко каже: міністерство та медицину загалом зараз мотивують конкретні індивідуальні випадки. І показує два фото – до та після. На першому моторошному знімку понівечене обличчя жінки, яке постраждало від міни. На другому – проміжний результат надскладної роботи медиків та хірургів, яким вдалось по шматочках відновити зону рота та щелепи.

Міністерству та лікарням доводиться мало не в ручному режимі розподіляти важких поранених по різних регіонах України і навіть по різних країнах Європи. З якими проблемами медична система стикається під час війни, яка ситуація в медзакладах, що перебувають в окупації та на прифронтових територіях, чи загрожує нам знову спалах "ковіду" чи інших інфекційних хвороб Віктор Ляшко розповів в інтерв'ю РБК-Україна.

– Скільки медичних закладів були пошкоджені чи зруйновані від початку повномасштабної війни? І які наші втрати серед медиків?

– З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію нашої країни пошкоджено 906 закладів охорони здоров'я, з них повністю зруйновано 123 – це те, що вже відновленню не підлягає. На решті об'єктах працюватиме комісія і, можливо, кількість зруйнованих збільшиться. Бо іноді нам візуально виглядає так, що заклад можна відновити, але коли вже приходять спеціалісти на територію закладу, то може бути зовсім інша оцінка.

Плюc, не з усієї території України ми можемо отримати інформацію, бо немає доступу, щоби реально подивитись та оцінити. Як приклад наводжу Маріуполь: за припущеннями ми розуміємо ступінь пошкодження закладів охорони здоров'я, не оцінивши, бо не було доступу на територію.

Окремо в нас ще 87 швидких виведено з ладу – обстріляно, пошкоджено осколками – зараз вони не на маршруті. І 241 швидку окупанти забрали, ми не знаємо, в якому вони стані. Крім того, 47 аптек повністю зруйновано, це здебільшого приватні об'єкти. Пошкоджено 505 аптек – деякі з них відновили роботу, деякі ні.

Щодо медичних працівників, ми маємо 18 вбитих цивільних медичних працівників, це без кількості тих, хто був мобілізований до Збройних сил України і працює або в Медичних силах ЗСУ, або як військовослужбовець з автоматом у руках. І 59 цивільних медики зараз мають складні поранення і проходять лікування.

– Чи вистачає загалом в Україні медичних працівників?

– Загалом за межі України, за офіційною статистикою, виїхало 0,5% від усіх медичних працівників – це медсестри та лікарі. Але якщо ми припускаємо, що офіційні дані мають похибку, то 1,5% – це максимум. Але це без урахування працівників приватних закладів охорони здоров'я.

Якщо ми подивимося нещодавну статистику Міжнародної Організації з Міграції, то вона показує, що внутрішньо переміщених працівників у сфері охорони здоров'я приблизно 4% від усіх переміщених осіб.

Ми відслідковуємо це дещо іншим методом. З перших днів війни ми дозволили медикам працювати в будь-якому закладі охорони здоров'я. Головне – щоб адміністрація зафіксувала і передала інформацію тому керівнику закладу, де працює цей медик.

Розпочалось руйнування інфраструктури, мостів, електрички та автобуси не ходили. Наприклад, до Києва медсестри не могли доїхати. Але в Яготині також була потрібна медична допомога, і вони приходили працювати в місцевому закладі охорони здоров'я або на підстанції швидкої. Тоді приходило повідомлення керівнику того закладу, де людина працювала в Києві, вона табелювалася і їй виплачувалася заробітна плата.

Надалі ми цю практику залишили, щоб люди, які виїжджають з зони бойових дій, з територій, де Росія намагається встановити окупаційний режим, могли спокійно, не шукаючи вакансій, приходити і допомагати там, де потрібна ця допомога. І отримувати заробітну плату за своїм місцем працевлаштування. Їм нараховують заробітну плату там – вони приходять і працюють. Це також дозволяє керівнику цього закладу, який бере на роботу, не турбуватися про фонд заробітної плати – вистачить чи ні.

– Тобто якщо медичний заклад в населеному пункті опинився в окупації, він все одно фінансується нашим бюджетом? І яка загалом ситуація з медичною допомогою на окупованих територіях, адже там, мабуть, були якісь запаси ліків, але вони ж не вічні?

– Так, ми продовжуємо фінансувати заклади охорони здоров'я і продовжуємо платити заробітну плату тим медичним працівникам, які перебувають на цій території та виконують свою функцію – надають медичну допомогу. І ми отримуємо велику кількість повідомлень і сигналів зі словами вдячності президенту, уряду, міністерству за те, що ми продовжуємо підтримувати медиків і виплачуємо їм заробітну плату. Одне з останніх повідомлень, яке нам надійшло: "Це як промінчик світла і сигнал про те, що держава про нас не забула". Ми завжди відповідаємо, що ніколи про них не забуваємо і надіємось найближчим часом потиснути один одному руку.

Насправді велика подяка тим людям, хто попри ті жахливі умови надає медичну допомогу. Там і екстренка працює, притому, що Росія жодного разу не відкрила гуманітарний коридор, щоби ми могли завезти лікарські засоби, життєво важливі ліки. Ми змушені доставляти наші ліки через волонтерів, якимись партизанськими тропами. Але в об'ємі поставок того, що потрібно – це зовсім не ті масштаби.

Ми намагалися створити запаси, і так – вони невічні. Там зменшилася потенційна кількість пацієнтів, оскільки чимало людей виїхали. Ми також намагалися звідти вивозити онкологічних хворих, евакуювати пацієнтів на діалізі. Але все одно потреба в ліках є.

Чому ця проблема є? Не варто забувати про першопричину: все це виникло через те, що гуманітарну катастрофу на тимчасово окупованих територіях пробує зробити і робить Російська Федерація. Це вже визнано за нашою ініціативою, з підтримкою країн-членів Всесвітньої організації охорони здоров'я на засіданнях як Європейського регіонального бюро ВООЗ, так і 75-ї асамблеї ВООЗ.

– Чи є такі ситуації, коли в окремих медичних закладах, що знаходяться в тимчасовій окупації, немає медичних працівників – немає кому надавати медичну допомогу?

– Звичайно, є. Але скрізь відбувається переналаштування. Ми пам'ятаємо, коли Київ намагалися взяти в оточення, то працювали не всі аптеки, не всі центри первинної медико-санітарної допомоги. Приклад, який вже наводив: спрацьовує самоорганізація і медичні працівники з одного закладу переходять і надають допомогу в іншому.

Так, зараз окупанти створюють псевдоорганізації і псевдоюридичні особи – лікарні. Вони там намагаються об'єднати всі медзаклади в захопленому населеному пункті в одну юридичну особу, щось реєструють, але це щось не відповідає законодавству України. Ми продовжуємо зберігати наші юридичні особи і фінансувати їх.

– А яка ситуація з медичними закладами в прифронтових регіонах – там достатньо ліжкомісць, лікарів, медикаментів?

– Як працює система? Можна розділити це питання на декілька факторів. Перше – це робота з військовослужбовцями і цивільними, які отримували вогнепальні поранення, осколкові поранення, травми. Для цього з місця події, з лінії фронту є декілька маршрутів евакуації, залежно від ступеня складності медичного втручання. На першому етапі евакуації людину спочатку стабілізують, щоби зберегти життя.

Далі військових чи цивільних везуть за маршрутом евакуації з розумінням того, якої складності операція буде. Є спеціальні потяги, маршрути, за якими їх забирають по території всієї країни. Ми в щоденному режимі моніторимо завантаженість ліжок хірургічного, травматичного, терапевтичного профілю і розуміємо, куди спрямовувати наступний етап евакуації.

Також може відбуватися евакуація за кордон для лікування в європейських клініках або медзакладах США, Канади чи Австралії – туди також проходила евакуація. За співпрацею з Євросоюзом ми вже евакуювали за кордон 1400 пацієнтів. Буквально сьогодні (розмова відбулася 11 серпня, – ред.) ще 23 людей додатково поїхали на лікування.

Ми беремо дані потенційно тяжкого хворого з великою травмою, розуміючи, що його лікування буде довготривалим і дороговартісним, і завантажуємо їх на спеціальні закриті електронні платформи. Коли європейські клініки, підключені до цієї системи, бачать, що це пацієнт їхнього профілю, і готові його забрати, вони ставлять галочку. Далі формується кількість цих пацієнтів і через хаби на території України відправляють здебільшого на територію Польщі, а звідти – вже розвозяться по інших країнах Європи до клінік.

Коли ми говоримо про медзаклади у фронтовій зоні нашої країни, то там здебільшого працюють вже військові медики. Наприклад, так було у Сєвєродонецьку, Лисичанську. Цивільні медики відходили, заходять спеціальні військові бригади. І плюс, є машини евакуації для транспортування поранених або людей з іншими хворобами.

Це все складно, це все не за тими нормами, до яких всі звикли в мирному житті. Бо доводиться їхати іншими дорогами, через обстріли, через руйнування інфраструктури. Замість 10-20 хвилин доїзду, як це було внормовано, медики доїжджали і за 1,5-2 години, щоби транспортувати хворого. Тому в нас, на жаль, є не лише прямі втрати, а й опосередковані втрати, які з'являються через те, що не було своєчасного доступу до медичної допомоги.

– Чи є в нас зараз нестача певних медикаментів?

– Сказати, що в нас критично немає якихось ліків – такого немає. Але чи можуть десь виникати певні перебої – так, це можливо, зважаючи на низку факторів. Так, як у нас на початку війни була проблема з інсулінами через логістичні проблеми, потім – з L-тироксинами і еутироксом, коли його викупили – на сьогодні такого немає. У мереж, у дистриб'юторів, на складах є запаси лікарських препаратів і ми можемо управляти цими поставками.

– Щодо медиків, які залишилися на окупованій території – як їм варто працювати, щоби їх потім не звинуватили в колабораціонізмі?

– Надання медичної допомоги і робота в закладі охорони здоров'я не буде вважатися колабораціонізмом. Це була наша позиція, яку ми узгоджували з силовими структурами, і робили з цього приводу декілька заяв. Співпраця з окупантами з політичних мотивів, яка буде зафіксована – це можна вважати колабораціонізмом.

– А якщо окупанти призначили керівником лікарні свого ставленика, а там працюють наші, проукраїнські медики?

– Наші нехай працюють і надають медичну допомогу. Можливо, виникнуть якісь речі, які вони будуть вимушені робити, бо це питання їхнього виживання. Це не співпраця – це виживання. Але якщо людина сама проявила ініціативу, захотіла очолити якийсь умовно створений "департамент охорони здоров'я" і підтримує окупантів – тоді, зрозуміло, що це співпраця.

– А якщо доведеться надавати допомогу окупанту?

– Женевська конвенція 1949 року передбачає, що в закладі охорони здоров'я надається медична допомога всім, хто доставляється до закладу охорони здоров'я. І лікар на операційному столі не визначає критеріїв.

– Як війна вплине на здоров'я українців у більш довгостроковій перспективі?

– Це складне питання. Хотілося, щоби не вплинула і щоби перемога якомога скоріше настала. Але ми вже зараз розуміємо, що матимемо негативні наслідки, оскільки питання скринінгу, профілактичних оглядів сьогодні точно не в пріоритеті українців. А з огляду на те, що ми зараз маємо війну, а до цього два роки коронавірусної хвороби, яка теж обмежувала доступ до медичної допомоги, ми готуємось до декількох проблемних моментів.

Перше – це потенційне збільшення росту хвороб із запущеними стадіями розвитку – онкологічних третьої та четвертої стадії. Те ж саме стосується гіпертонічної хвороби – будуть зростати інфаркти, інсульти в більш молодому віці. Крім того, це матиме вплив на стан психічного здоров'я.

За попередніми аналізами, які ми робили на базі країн, де були локальні конфлікти, а в нас повномасштабна війна, потенційну кількість людей, яка потребуватиме психологічної підтримки, ми оцінюємо в плюс-мінус 15 мільйонів людей. З них, якщо не буде надана психологічна підтримка, приблизно 3 мільйони далі потребуватимуть ще допомоги психіатра чи психотерапевта. Потім, якщо знову не буде допомоги фахівця, то багато людей потребуватимуть медикаментозного лікування.

Є така неприємна річ, але про неї треба говорити: війна призводить до того, що ми з вами старіємо на 10-15 років. Мова йде не про зовнішній вигляд, але хвороби, які мали якусь вікову структуру, будуть зустрічатися на 10-15 років раніше, ніж це було до війни.

Тому закликаю всіх зараз позбутися цієї стигми щодо слова "психолог" чи консультацій у психолога через гарячу лінію. Коли ми кажемо про психолога, то чомусь у багатьох ідуть асоціації, певно, ще з радянських фільмів про психіатричну лікарню з білими халатами та зав'язаними руками, колючою проволокою. Якщо звернути увагу на американські фільми, то там консультації у психолога – це нормально. І нам також треба це зробити, бо люди, які переживають стрес і думають, що це їх не стосується, що вони стійкі, все одно потребуватимуть консультації психолога.

– А що в нас з "ковідом"?

– На жаль, росте. І вже впродовж останнього місяця тиждень до тижня на 30-40%. За попередній тиждень вже було 3800 випадків, що на 1100 випадків більше, ніж позаминулого тижня. Крім того, мали за попередній тиждень 16 летальних випадків. Це зараз не критично для системи охорони здоров'я, ми справляємося, але це негативна тенденція.

Якщо на таких цифрах ми пробалансуємо – добре. Якщо ні – то матимемо ще одну кризову ситуацію. Дуже не хотілося би мати повторення осені 2021 року, коли в нас тоді вперше з'явився "Омікрон" і споживання кисню в людей, що інфікувалися, виросло в 5-6 разів.

А зараз не все просто з логістикою кисню – воєнний стан, не все буде так оперативно вирішуватися. Однак превентивно ми працюємо, встановлюємо автономоні кисневі станції в кожному закладі, які працюють на електроенергії та генерують кисень. Було закуплено за субвенцію понад 100 штук і плюс 250 куплено централізовано, зараз йдуть процеси установки.

– Зараз цей новий вид "Омікрону", який циркулює в Україні, легший?

– Не те щоб легший. Зараз ми бачимо менше госпіталізацій і ускладнень. Але на це може вплинути декілька факторів – або сам штам не такий агресивний, або все ж таки кількість імунізованих людей значно більша – перехворівших і провакцинованих. Ми бачимо в Європі, що там цифри випадків зростають, але кризи в лікарнях поки немає.

– Кабмін може повернути карантинні правила, зокрема носіння масок в громадських місцях?

– Ми не прибирали карантин, він продовжується, просто карантинні обмеження стали рекомендованими. Ми розуміємо всі пріоритети та ситуацію. А сьогодні пріоритет номер один – робота на оборонний сектор, на допомогу Збройним силам України, на перемогу. Тому оцінювати те, що ми можемо запровадити, ми будемо з урахуванням війни.

Усе буде залежати від ситуації. Як міністр охорони здоров'я я маю щоденну інформацію про завантаженість усіх ліжок. Керую і травматичними, і терапевтичними, і інфекційними ліжками. Усе буде залежати від того, як зможемо балансувати. Якщо ми будемо бачити, що інфекційні захворювання переважають, займається ліжковий фонд у лікарнях і буде загроза, що ми не впораємося з пораненими – який буде вихід у міністра охорони здоров'я? Звичайно, просити запроваджувати жорсткіші умови для того, щоб якісно і ефективно надавати медичну допомогу пораненим.

– Чи колють зараз в Україні четверту дозу і як її можна отримати?

– Колють і четверту, і третю, і другу, і першу. Вакцина в Україні є. У кабінетах щеплення можна вакцинуватися. Нещодавні рекомендації Національної технічної групи експертів з імунопрофілактики до міністра охорони здоров'я стосувалися того, щоби підписати указ і запровадити другу бустерну або четверту дозу для людей похилого віку і людей з хронічними хворобами. Ми це зробили і підписали. Коли НТГЕІ надасть рекомендації для інших категорій – ми будемо враховувати.

– Чи загрожує Україні у зв'язку в нинішніми умовами та війною спалах інших інфекційних хвороб?

– На жаль, так. Як показує історія, завжди з війною приходять і епідемії та спалахи. Тому на це варто також зважати. Коли ми говоримо про те, щоб люди під час війни не забували про вакцинацію – це не треба хейтити. Це для того, щоб не допустити спалахів інфекційних хвороб під час цих складних умов.

Ті, хто живе в більш безпечних регіонах України, можливо, не усвідомлюють всю суть того, що відбувається там, де йдуть активні бойові дії, де окупація, де часто немає доступу до води, до безпечних харчових продуктів. Якщо ми дотримуємося календаря щеплення і вакцинуємося хоча би від вакцинокерованих інфекцій, ми робимо також великий внесок у стабілізацію епідситуації.

Водночас може виникати низка інфекційних хвороб як кишкової групи, так і респіраторних, адже ми зовсім в інших умовах заходимо в епідсезон грипу і ГРВІ. Тому зараз треба дотримуватися рекомендацій Міністерства охорони здоров'я за можливості, однак пріоритет – це, звісно, безпека.

– Чи загрожує нам спалах мавпячої віспи і чи були в нас зафіксовані випадки цієї хвороби?

– Поки що немає. Але система діагностики є, забезпечена. Ми зробили крок на випередження і встановили усім нашим центрам контролю та профілактики хвороб тест-системи для виявлення в тому числі мавпячої віспи. Плюс, ми зробили певну модернізацію тест-систем на дослідження за методом полімеразної ланцюгової реакції приблизно 20 нозологій.

Період "ковіду" значно модернізував наші лабораторії. Окупанти кричать, що в нас біолабораторії, біотероризм – у нас просто лабораторії для епіднагляду та діагностики, які модернізувалися за період коронавірусної хвороби. Ми продовжуємо модернізуватися і навіть під час війни намагаємося завершити закупівлю і поставити обладнання, яке дозволить виявляти чутливість до антибіотиків за широким спектром. Оскільки зростання стійкості до антибіотиків – це одне з глобальних, пріоритетних питань.

Збільшилась кількість жахливих травм, відкритих травм, інфікувань. Те, що зараз дуже важко для лікування заражень підібрати антибіотик – це одна з причин, чому ми ввели електронний рецепт на антибіотик. Це вимога часу і вимога ситуації. Якщо хтось вважає це якимись незручностями, то варто подивитися на ситуацію в хірургічних та травматологічних відділеннях, поспілкуватись з лікарями, вони пояснять, наскільки гострою є проблема антибіотикорезистентності. І наскільки це ускладнює лікування.

– Що буде далі з впровадженням медреформи – чи війна поставила її на паузу?

– Реформа не може бути на паузі, вона має якісь етапи і зараз вони рухаються вперед. Другий етап ми пройшли, пішла програма медичних гарантій для госпітального сектору. Потенційно ми поставили її на паузу, коли на перші 4-5 місяців війни ми вирішили призупинити виплату за проліковані випадки, а натомість перевели медиків на 1/12.

Тобто ти мав контракт у січні на цілий рік, і на основі січня в наступні місяці ми платили щомісяця таку ж суму. Адже десь доступу до інтернету могло не бути, десь міг бути великий наплив пацієнтів тощо. Але після трьох місяців ми побачили, що наші медики працюють, кодують і ми повернулися до того, як було до 24 лютого, крім територій, де Росія намагається встановити окупаційний режим, і прифронтових зон, бо там дещо інакша специфіка.

Далі був проголосований закон про те, що в госпітальній мережі матимемо певні кластери, визначимо кластерні і надкластерні лікарні для того, щоб управляти маршрутами пацієнтів і модернізувати правильно лікарні. Тобто зараз у кластеризації в пріоритеті будуть інфаркти, інсульти, пологи. Реабілітацію ми, напевно, дамо як окремий етап кластеризації. Зараз ми поставили ангіографи, маємо реперфузійні центри, маємо пакет у Національній службі здоров'я України, тому треба, щоб пацієнти з інсультом та інфарктом потрапили туди, де їх чекають, адже там їм нададуть відповідну якісну медичну допомогу.