"Путіну люди не потрібні". Як війна змінила Одесу і чим живе місто біля моря

Як одесити переживають війну, чи залишилися у місті прихильники "руського миру", що турбує людей не менше російських ракет, звідки до них їдуть переселенці і чому заміновані пляжі – не перешкода засмазі. Детальніше – у репортажі РБК-Україна з Одеси.

В Одесі вже закінчилася "довга" комендантська година, введена на 9 травня, але місто нікуди не поспішає. Немає метушні, добре знайомої кожному, хто з травня по жовтень приїжджав сюди у відпустку або на короткий уїк-енд.

Майже порожній залізничний вокзал і сонні таксисти, які не виявляють особливого інтересу до перехожих, навряд чи вкажуть на те, що вже ось-ось в Одесі міг би стартувати курортний сезон.

Війна залишила Одесу без туристів, а місцевий бізнес і городян – без роботи. Закриті заклади громадського харчування, щільно забиті фанерною дошкою вітрини магазинів і порожні офіси супроводжують нас по всьому місту. Він немов застиг у міжсезонні, у часовій петлі, з якої, здається, вирватися не під силу.

Кілька відкритих ресторанів на Дерибасівській та сусідніх з нею вулицях ненадовго змінюють перше враження про військову Одесу. Як і ще одна візитна картка міста – ринок "Привоз", де торговці – герої анекдотів, як і раніше, пропонують "найсвіжішу" рибу і "найсолодшу" полуницю.

Буквально на кожному кроці, куди не поверни голову, жовто-блакитні прапори – на стовпах, стінах, наклейках на авто і вікнах будинків. Одеса немов кричить, що вона – українська. Про Росію тут нагадує хіба що анонс червневого концерту пітерської групи "Сплін", яка вже точно не приїде в Україну влітку, а також плакати із зазначенням напрямку, куди потрібно йти російському військовому кораблю.

Військова адміністрація "ізолювала" від зайвих очей частину історичного центру, перекривши вільний доступ до опери, міськради та ряду інших визначних пам'яток. Не так давно популярні у туристів інстаграмні локації тепер під забороною для фотокамер.

Бульвар, з якого, як пам'ятається, відкривається вид на морський вокзал і порт, прихований за надійно укріпленими блокпостами. Лише пам'ятник Дюку, дбайливо заставлений мішками на випадок ракетних ударів, самотньо дивиться на море – ковзаючи поглядом по Потьомкінських сходах.

На алеї парку, по дорозі на пляж, зустрічаємо Олександра з його собакою – біглем Лайлою. Помітивши у нас фотокамеру, чоловік цікавиться – чи не журналісти ми. Сашко працює в IT-сфері. Разом з колегами по цеху з самого початку війни зайнявся волонтерством. З міста вирішив не їхати, але з досадою визнає, що багато хто вчинив інакше.

– Першими поїхали ті, кого прийнято називати "биками" – міцні хлопці. А ось "айтішники", з яких часто жартують про їх фізичну форму, почали записуватися добровольцями в терроборону і ЗСУ. У військкомати реально черги були, – згадує чоловік.

Олександр – не корінний одесит. Але, як і багато городян, з якими зустрінемося пізніше, здається, з легким роздратуванням реагує на питання про проросійські погляди місцевих жителів. Каже, що якщо з початку війни тут і залишилися любителі "руського миру", то вони не на виду і активно себе не проявляють.

– Є, напевно, ностальгуючі за СРСР. Ті, хто сидить вдома і не показується. Але не варто по них орієнтуватися на настрої в Одесі, – упевнений він.

Олександр і його бігль Лайла (Фото: Влад Красінський / РБК-Україна)

На питання, чи потрібно за прикладом інших міст перейменовувати площі і вулиці, пов'язані з російськими діячами, а також зносити їм пам'ятники – тій же Катерині II або Пушкіну, наш супутник відповідає, що готовий першим це робити, якщо буде потрібно. Але визнає, що це не те питання, яке сильно турбує місцевих. У більшості, скоріше, нейтральне ставлення.

Некурортна Одеса

Пляж, де ще рік тому у цей час навіть у прохолодну погоду можна було застати відпочивальників, порожній. Таблички, встановлені тут, попереджають, що територія замінована. Але воронам, що вишукують щось у піску, здається, це байдуже. Як і деяким місцевим, які, як розповідає таксист Сергій, все ж ігнорують заборони.

– Купаються, звичайно. На свій страх і ризик. Навіть поліції не бояться. У нас же народ – неляканий, – іронізує він. – Але туристів ми цього року не чекаємо. Їм тут, на жаль, робити нічого.

На пірсах відомого одеського пляжу, що йдуть на десятки метрів у море, компактно розмістилися рибалки, які, не встигнувши ми з ними заговорити, відразу ж "порадили" прибрати фотокамеру. Лише один, не надавши особливого значення нашим розпитуванням, погодився на пару кадрів, продовживши уважно стежити за вудкою.

- Що змінилося в Одесі з початку війни? Роботи стало менше, її майже немає, – каже один з рибалок. – Влада нічим не допомагає, хто б що не говорив. Людей стало менше, багато хто виїхав. Але мені їхати нікуди, бо грошей немає, а без грошей ніхто нікого ніде не чекає, – викарбував чоловік, дістаючи з гачка невеликого бичка.

Дві молоді жінки, що рибалять разом з ним, на питання про те, чому одесити їдуть – через страх війни або безробіття – відповіли в один голос, але по-різному. І одразу та, що висловилася за варіант з безробіттям, уточнила:

– І страшно теж. У нас же навіть нормальних укриттів немає. Будинки в центрі старі, трухляві, комунікації у поганому стані. Краще не ховатися ніде, ніж там. Раптом що почнеться, нікуди діватися.

Політичні питання, як здалося, рибалок турбують менше. Війна не потрібна була, впевнений один зі співрозмовників на пірсі, щоб одесити змінювали думку про Росію або доводили свою вірність Україні. З цим, вважає він, проблем ніколи не було. Мова, якою говорять одесити, вважає чоловік, – не привід ставити на місті клеймо "руського миру".

– Чим Харків чи Маріуполь краще чи гірше за нас? Скажу так: за тиждень Путін зробив те, що не змогли українські політики за 30 років – об'єднав усіх українців. Але "захист" російськомовних – це ж тільки привід. Путіну люди не потрібні, йому потрібні території. І це не тільки про Одесу.

Таксист Сергій, з яким ми продовжили поїздку по місту, оцінюючи настрої одеситів, каже, що проросійські погляди тут насправді мали місце. Але коли над головою літають ракети і всім зрозуміло хто їх запустив, позиція змінюється швидко, впевнений водій.

– Раніше у нас було так, що Одеса за Одесу, десь навіть більше за Росію. Тепер люди розуміють, що з Росією це буде п***єц. Кому хочеться у кам'яний вік повертатися?

В області ситуація з настроями інша, каже Тетяна Сарнацька, що займається гуманітарними питаннями по всьому регіону. Багато жителів Одещини, особливо її південної частини – Бессарабії – донедавна дивилися переважно російське телебачення на супутникових каналах, пояснює жінка.

– Коли Марченко (керівник Одеської ОВА, - ред.) прийшов, відразу зайнявся цим питанням, "супутник" стали блокувати. До війни влада знала про проблему, але ніхто нічого не робив. Чому? Складно сказати. Але навіть після вторгнення ті, хто приїжджав з півдня області, як мені здавалося, не розуміли, що відбувається. Вони були впевнені, що нас тут вже майже "звільнили".

Ближче до будинку. Або хто рятується від війни в Одесі

З мільйонної Одеси з початку війни виїхала за різними оцінками чи не половина населення. Бум був у березні, але багато хто приїжджає і знову виїжджає, як тільки з'являється небезпека. Ракетні обстріли перед Великоднем і на 9 травня не додали оптимізму у цьому плані.

– Їдуть і на Західну Україну, але багато наших у Молдові та Болгарії. У Молдову близько, хоча молдавани ціни задерли. Але якщо порівнювати з тією ж Польщею і Німеччиною, то набагато дешевше. І додому ближче, – розповідає Тетяна.

Сама ж Одеса, як і весь регіон, замість туристів цього року приймає переселенців із сусідніх областей – Миколаївської та Херсонської. Часто біженці теж їдуть в область, ближче до кордону. Але багато хто залишається у самій Одесі. Як, наприклад, Олександр з дружиною Анею і двома дочками.

Місяць тому сім'я приїхала з Миколаєва. На залізничному вокзалі їх зустріли, нагодували і заселили в одну з установ соцзахисту. На умови сім'я не скаржиться і навіть трохи дивується, що вдалося добре влаштуватися. Боялися, що потраплять куди-небудь у наметове містечко. Але у підсумку їх поселили у затишній однокімнатній квартирі, зі свіжим ремонтом, своєю кухнею, пральною машиною і санвузлом.

– Ось тут за двома стінами ми стелимо килимок, пересиджуємо повітряну тривогу, як вдома. Там теж у коридор тікали. Коли гаражі почали бомбити, то такі спалахи були, здавалося, що прямо під вікнами прилітає, – згадує Сашко.

За нинішніми мірками цій родині спочатку щастило. Сусіди у Миколаєві згуртувалися, допомагали один одному, навчилися розрізняти "приходи" і "виходи", калібри і види снарядів, якими по них били окупанти.

– У Миколаєві ми жили прямо на околиці Корабельного району, де в перші дні недалеко від нас стояли російські війська. Діти дуже боялися. Поїхали, коли не стало роботи. Може, і раніше зважилися б. Але коли повертався з роботи, в перестрілці отримав поранення в ногу, – каже чоловік, показуючи на шрам.

Поки чоловік два тижні лежав у лікарні, Аня сиділа вдома з двома дітьми. Їх дівчаток війна дуже змінила. Старша постійно загадує бажання, щоб у тата нога швидше зажила і не "бахкало". Навіть у відносно мирній Одесі діти при кожній тривозі відразу біжать у коридор.

Незважаючи на все це сім'я далі їхати нікуди не хоче, вірять, що Україна переможе, хочуть бути ближче до дому, щоб скоріше повернутися, коли все закінчиться. Старша частина їх сім'ї з Миколаєва не погоджується виїжджати досі, бояться, але вірять, що все це скоро закінчиться.

Сусіди Ані і Сашка по одеському будинку з сусіднього Херсона – Вікторія Петрівна з чоловіком Володимиром Васильовичем. Дізнавшись, що ми тільки що з Києва, насамперед запитали про справи у столиці. Кажуть, що весь час боялися, що росіяни візьмуть Київ, переживали за президента, щоб з ним нічого не сталося.

В Одесі вони вже майже місяць. До останнього не хотіли їхати, але стали переживати за доньку.

– У нас же Чорнобаївка поруч, весь час бах і бах! Донька дуже нервувати почала. Довго не наважувалися їхати, люди говорили, що шанси 50 на 50. Якраз дощ пішов, зазвичай менше обстрілів у цей час. Видалили всі знімки і відео з телефонів, за годину зібралися і поїхали, – розповідає Вікторія Петрівна.

Дорога до Одеси, за її словами, зайняла близько 12 годин. Приїхавши у місто, перший час не могли звикнути до відсутності дефіциту продуктів у магазинах і доступних цін. У Херсоні, як розповіла жінка, продовольства не вистачало. Так само як і медикаментів.

– Щоб купити півтори пляшки молока, ми стояли у черзі шість годин. А буряка мені взагалі не вистачило – хотіла борщу зварити, вдалося тільки половину капусти взяти. М'ясо ми не могли собі дозволити, – ледь стримуючи сльози, згадує жінка.

Чоловік її підбадьорює, заспокоює, мовляв, тепер все у порядку. Херсонці, за словами Володимира, не приймуть окупаційну владу і на жодні "референдуми" не підуть. Багато хто, як пояснив чоловік, боїться руйнувань міста, коли українські війська підуть у контрнаступ.

– Лояльних до росіян немає, принаймні серед наших знайомих. Люди намагаються з ними не перетинатися. Але трапляються екземпляри, які поки ще не розуміють, що до чого. Деякі люди – в основному старі – бояться. Вони кажуть, що їм все одно, аби не бомбили місто…

Безробіття турбує не менше ракет

Сімей переселенців в Одесі та області набагато менше, ніж у західних регіонах. Всього статус тимчасово переміщеної особи тут отримали понад 65 тисяч осіб. Реально ж приїжджих більше, просто не всі потребують підтримки.

– Що дати поїсти – не найбільша проблема з переселенцями. Значно більша проблема – де їх поселити, а ще більше – робота. Якщо з житлом ми зараз розбираємося, то роботи і для місцевих немає, – розповідає голова Координаційного гуманітарного штабу Одеської області Олексій Чорний.

Ще одна проблема – місто і область поки не можуть претендувати на держпрограму будівництва житла для переселенців. Бойові дії можуть початися у будь-який момент. А тому у Києві не готові виділяти кошти на подібні проекти.

– У нас є велика лінія узбережжя, є Придністров'я – вони не становлять серйозної загрози, але відволікають на себе наші сили, є Миколаїв. З усіх боків є потенційна загроза, – пояснює співрозмовник.

Олексій Чорний (Фото: Влад Красінський/РБК-Україна)

У гумштабу, за словами Чорного, є кілька завдань. Крім того, що він займається формуванням запасу продовольства для всієї області і допомагає із забезпеченням військових, також надається допомога всім нужденним – як одеситам, так і приїжджим.

– Дорослі люди залишилися без роботи, гроші закінчуються, потрібна їжа. Ми їх відправляємо у пункти видачі, там вони все отримують – продукти, засоби гігієни, дитячі товари і навіть товари для тварин. Тут немає нічого незвичайного. У війну багато людей втратили роботу, зарплати істотно урізали або взагалі звільнили. Особливо це проблема для тих, хто працював неофіційно, вони ж навіть на компенсацію не можуть претендувати, – пояснює керівник гумштабу.

Крім того, що Одеса і область приймає переселенців з Миколаєва, регіон поставляє туди продукти і необхідні товари за програмою "сусіди". Вже відправили понад 70 вантажівок, розповідає Чорний – понад 60 тисяч наборів. Ситуація у сусідів набагато складніша, ніж в Одесі, визнає співрозмовник. Але не береться виключати, що й їхнє місто може опинитися у подібному становищі, навіть в облозі.

– Ми розуміємо – якщо фронт наближатиметься, кількість людей в області скоротиться істотно, вони почнуть виїжджати з Одеси. Всі розуміють, що залишатися у населеному пункті, де йдуть бойові дії, – ризик не тільки загинути від поранень, а й від нестачі медицини, їжі та питної води, – каже Олексій Чорний. – Це війна. Не знаю ким треба бути, щоб сказати, що це неможливо.

Безробіття – зараз одна з ключових проблем в Одесі (Фото: Влад Красінський/РБК-Україна)

Настрій у одеситів, тим не менш, бойовий. Успіх українських військових під Харковом обнадіює, каже Тетяна Сарнацька. І все більше серед місцевих розмов про можливу операцію ЗСУ на Херсонському напрямку. Звільнення Херсона зніме напругу на півдні країни, впевнена співрозмовниця.

– Одесити ще встигнуть курортний сезон реанімувати, якщо загроза нападу на нас спаде. У нас люди дуже спритні, довго чекати себе не змусять. Ми віримо, що ще цього літа у місто приїдуть відпочивальники. Все можливо, головне – вірити у краще.

***

Як живе військова Одеса і про що говорять захисники міста – читайте у другій частині репортажу РБК-Україна.