"Путін – це ірод". Як села під Гостомелем та Бородянкою пережили російську окупацію

Взаємодопомога і мародерство, обшуки і розстріли на вулицях, кадирівці і сліди "русского міра" в підвалі. Репортаж РБК-Україна про те, як жителі сіл на північний захід від Києва виживали під час окупації.

– Розбили хату зліва і хату справа, горять. У мене вікна вибило. Холодно. Я пішла сховалася під копицю гною, так тільки ковдрочку відгинаю і дивлюся: а моя хата не горить?.. Снаряд впав десь поруч. Думаю: якщо у мене тут впаде, ляжу в ту яму і буду чекати. Що мені ще залишається? - розповідає бабуся Люба, мешканка Андріївки, що під Бородянкою.

Бабуся Люба народилася в 1939 році, все життя прожила в Андріївці. Син і онук зараз на війні. Розповідаючи свою історію, час від часу починає схлипувати.

– Ну, не плачте, бабуся, вже ж все закінчилося, не треба плакати.

– Так, але що ми пережили, що ми пережили…

Міста на північний захід від Києва тепер добре відомі не тільки в Україні, а й за кордоном: Буча, Ірпінь, Бородянка. Окупантів звідси викинули ще на початку місяця. Але сліди їх перебування будуть видні ще дуже довго.

Перші на нашому маршруті – села неподалік від Гостомельського аеропорту: Синяк, Раківка, Озера. Жорстокі бої в аеропорту почалися ще в перші години війни. Навколишнім селам ще відносно пощастило, якщо таке слово в принципі тут застосовується.

Але зруйновані і постраждалі хати знайти дуже легко, навіть якщо не шукати. Хранитель церкви в Озерах радить нам під'їхати до сільського клубу, де роздають гуманітарку. Там зараз центр місцевого життя.

Клуб в Озерах, де роздають гуманітарку (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )

Людей чимало, і, звичайно, у кожного своя історія.

Людмила Володимирівна прожила під окупацією з першого до останнього дня, більше місяця. Вони збиралися, жили і ховалися від обстрілів всією великою родиною, з чотирма її онуками.

– Ми ховаємося, а маленький онучок запитує: це салюти? Ми: салюти, салюти. А він: та досить вже цих салютів…

Серед інших окупаційних підрозділів в Озерах були і кадирівці.

– З нами внучка моя, їй 14 років, ми боялися, ну...коли вони до нас прийшли.

Допомогло те, що дідусь свого часу служив у Чечні. Він почав перераховувати знайомі чеченські міста: Грозний, Аргун, Гудермес. Від сім'ї швидко відчепились.

Вирішуємо поїхати в села під Бородянкою, у напрямку до Макарова. Кажуть, там найбільші руйнування в усьому регіоні.

Перше село по дорозі – Вабля. Бачимо відкритий двір, просимо зайти. Відразу бачимо дві глибокі борозни в землі, явно від важкої колісної техніки.

Цій родині дійсно пощастило, по-справжньому. Полковник запасу Дмитро Дмитренко та його дружина Людмила, теж військовослужбовець. Обидва були в АТО/ООС кілька років, Дмитро пройшов Дебальцеве. Показує свої численні грамоти. У квартирі лежить військова форма, сушаться формені шкарпетки ЗСУ.

Все це добро являло смертельну, в прямому сенсі, небезпеку, коли перед самим відходом окупанти прийшли до них з обшуком. Всі речі швидко розіпхали по якихось сумках, закидали ганчір'ям. Грамоти і військові документи поклали в холодильник, підперши якоюсь скринькою. І розраховували, що обшук буде поверхневим. Так, на щастя, і сталося.

- А ось гляньте сюди. - Дмитро показує вхідні двері з написами "Україна понад усе! Слава Україні! Смерть ворогам!" – Це, так би мовити, в рамках патріотичного виховання, – посміхається. Напис заліпили кольоровим скотчем і сподівалися, що окупанти не додумаються його віддерти.

Їхній син-школяр Ілля каже: вирішив стати військовим. Вирішив якраз під час окупації.

У Ваблі людей розстрілювали і за менше. Наприклад, за розмови по телефону. Вбивали просто на вулиці, тільки помітивши.

Зв'язок у селі був приблизно до середини березня.

– Вони у нас в основному проїздом були. І тільки йде колона, я відразу нашим дзвоню і повідомляю, хто, як, на чому їде. І потім якщо чую звідти "бубух!", думаю: о, добре. Хоч якась від мене користь.

На самому початку війни Дмитро пішов у військкомат, але його не взяли. Тепер сподівається потрапити в наступну хвилю мобілізації.

Він веде нас за хату і до сусідів, розповідає, як окупанти на бронетехніці заїжджали у двори, зносячи паркани і все, що траплялося на шляху. Скрізь помітні сліди техніки.

Дмитро розповідає нову історію: про те, як він разом з дружиною кілька днів виходжував поранену сусідку, яку потім вдалося вивезти на підконтрольну територію. Врятували запаси медикаментів і навички, отримані ще на Донбасі.

У цей час у двір заходить статний боєць місцевої тероборони.

– У вас тут мародера зловили, лазив по хатах. Біля стовпа зараз.

Звичайно, всі йдуть подивитися.

– Це місцевий?

– Місцевий, звичайно, в кінці вулиці живе. Його вже не раз за цим ловлять.

Мародера прив'язали до стовпа, де він простоїть ще довго. Судячи з усього, не били, тиснули лише морально. У відповідь невиразне мукання.

Нам радять проїхати трохи далі, в село Андріївка, де якраз розташовувалися окупанти. З усіх побачених сіл воно постраждало найбільше. Рядами стоять повністю зруйновані або спалені хати.

В Андріївці активне прибирання – тероборона з Білої Церкви збирає і вантажить габаритне придорожнє сміття, якого тут дуже багато.

У воротах стоять дві місцеві мешканки: Галина Степанівна та Галина Іванівна. Розповідають, як люди виживали під час окупації: без газу, електрики, зв'язку. Як перебиралися з хати в хату, до родичів і сусідів, коли руйнували рідну хату. Як варили їжу у дворі на цеглинах.

В Андріївці були такі ж порядки, як і у Ваблі – за розмову по телефону, поки зв'язок ще був, вбивали на місці.

У дворі Галини Степанівни коробки з одягом.

– Нам привезли, сказали: нехай приходять, беруть, кому що потрібно.

Знайшовши хвильку, вона йде в будинок і приносить дві чашки гарячої кави. Навіть запрошує нас всередину пообідати.

– У мене дочка в Москві. Ми розмовляємо, то вона хоч від мене знає, як тут насправді, а не як у них там показують.

Дізнаємося від них, що місцевих чоловіків до сорока років окупанти збирали в місцевій школі. Доля дуже багатьох невідома. Досі в районі знаходять і ексгумують трупи місцевих жителів.

Галина Степанівна і Галина Іванівна з села Андріївка (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )

Їдемо до школи, біля входу – пам'ятний бюст загиблого під час Другої світової уродженця Андріївки, героя СРСР Андрія Петриченка. Півголови бюста знесено.

У самій школі, названій на його честь, кипить робота. Група волонтерів із західних областей України приїхала допомогти з наведенням порядку.

Запитуємо у них про зниклих місцевих чоловіків. Нібито їх збирали в спортзалі. Йдемо туди. Зі стіни видається металева труба, очевидно, для гімнастичних вправ. Поруч якісь бурі сліди.

– Кров?

– Та кров, напевно…

Слухаємо історію про те, як одного з місцевих забрали, але відпустили – він добре вмів говорити російською. А його односельчанин російською нормально не володів, і для нього все закінчилося, очевидно, дуже погано.

По підлозі спортзалу розкидані паперові копії українських гривень. Напевно, окупанти думали, що це справжні гроші.

Лежать кілька шампурів. Як розповідають місцеві, росіяни могли зайти у двір, забрати корову і тут же пустити її на шашлики.

Один з волонтерів пропонує спуститися в підвал, де у окупантів була база.

Відразу зрозуміло, що тут були росіяни. Під ногами суцільна каша з порожніх сухпайків, пляшок, банок, папірців, тари, ковдр, ганчірок, одягу, взуття, пластикового посуду, бичків, недоїдків. На стіні ще радянські плакати на тему цивільної оборони. Зокрема "Морально-політична і психологічна підготовка".

Пізніше, під час розмови з бабусею Любою, від неї найчастіше звучатиме слово "паскудили" – так вона описує дії окупантів.

– Паскудили страшно. Взяли з погрібу картоплю і розкидали людям по двору. Навіщо?.. А коли йшли, то просто брали і підпалювали хати.

Як і скрізь, в Андріївці росіяни займалися системним мародерством. Але багатьох дивували не лише сучасні телевізори в хатах місцевих, а й наявність у селі газу та заасфальтованих доріг. Про що вони по телефону розповідали родичам в Росії.

– У бога немає сили, щоб боротися з таким іродом. Путін – це не людина, це ірод. Він розуміє, що йому так і так куля прилетить в лоб, і що він може ще під кінець зробити?.. – каже бабуся Люба.