Інавгураційна промова новообраного Президента України Петра Порошенка викликала своїм новаторством настільки багато схвальних відгуків з боку експертів, журналістів та політиків, як вітчизняних, так і закордонних, що негатив, спричинений "несподіваною" появою на офіційному прийомі у "Мистецькому Арсеналі" незліченної кількості м‘яко кажучи одіозних персонажів, можна вважати лише маленькою ложкою дьогтю у діжці меду.
Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Інавгураційна промова новообраного Президента України Петра Порошенка викликала своїм новаторством настільки багато схвальних відгуків з боку експертів, журналістів та політиків, як вітчизняних, так і закордонних, що негатив, спричинений "несподіваною" появою на офіційному прийомі у "Мистецькому Арсеналі" незліченної кількості м‘яко кажучи одіозних персонажів, можна вважати лише маленькою ложкою дьогтю у діжці меду.
Насправді ж, занепокоєння мусить викликати зовсім не персональний склад запрошених, який значною мірою визначався формальними вимогами куртуазності та протоколу, а підозра, що новообраний Президент, запросивши на прийом чимало людей з оточення колишніх Президентів, зокрема, й Януковича, вирішив спиратися на той самий панівний клас, що і його попередники.
Ази політичної науки стверджують, що державна влада, попри необхідність певним чином узгоджувати антагоністичні прагнення членів суспільства та залагоджувати різноманітні соціальні суперечності, тим не менше завжди здійснюється в інтересах окремих соціальних груп, на підтримку яких спирається. З огляду на це, цілком природньо поставити питаня: інтереси якої соціальної групи збирається захищати новообраний Президент України та на чию підтримку передусім розраховує.
Відповідь на це питання значною мірою залежить від відповіді на інше: яка соціальна група була рушієм подій на ЄвроМайдані, що зрештою й привели Петра Порошенка до президентського крісла.
За великим рахунком відповідей може бути не так і багато: це або напівміфічний "середній клас", який рішуче повстав проти тиранії заради європейського демократичного майбутнього України або цілком реальні олігархи, обурені нахабством В.Януковича та "сім‘ї" у нелегкій справі самозбагачення за рахунок інших. Ще одним варіантом можуть бути великі геополітичні гравці ЄС та США, зацікавлені у тому, щоб вирвати Україну з обіймів Російської Федерації.
Швидше за все, всі ці три відповіді правильні, оскільки інтереси всіх вищезазначених акторів співпали у просторі та часі, утворивши єдиний вектор сили, спрямований проти кримінального режиму Януковича.
Проте, повалення В.Януковича вдруге після Помаранчевої революції оголило очевидну істину: інтереси великого бізнесу та олігархії співпадають з інтересами нинішньої політичної еліти. Саме тому більшість великих політичних проектів, створюються олігархами і орієнтуються на широкі верстви, переважно зубожілого населення. Логіка банальна - таких людей більше, купити їхні голоси дешевше, ніж боротися за визнання та голоси продуктивної частини суспільства. Як показує політичний процес в Україні олігархам легше прийняти концепцію патерналістської держави, до якої так звикли українці за часи радянської влади, та кидати час від часу "голоті" недоїдки з панського столу, ніж, погодившись з концепцією ліберальної держави, змінити правила гри та допустити до панського столу зайд із "середнього класу", саме існування якого становить серйозну загрозу теперішній політичній системі та пануванню олігархії.
Під таким кутом зору набувають цілком конкретного змісту нещодавні заяви "вічного революціонера" Ю.Луценка про те, що Рінат Ахметов нібито є "попутником української революції" Разом із заявою про готовність очолити пропрезидентську партію "Солідарність" слова Ю.Луценка дають чимало підстав сумніватися у бажанні нової команди проводити реформи, оскільки панівний клас найменше зацікавлений у будь-яких змінах.
На превеликий жаль, "середній клас", під яким у даному випадку слід розуміти найбільш продуктивний прошарок суспільства, попри зростання громадянської активності після подій на Майдані й досі не спромігся створити потужну політичну партію, яка б артикулювала та відстоювала його інтереси. Тим більше середньому класу не вдалося перетягнути на свій бік "мовчазну більшість", яка як показали вибори до Київради декларує своє бажання змін, але й далі підтримує "колишніх".
У будь-якому разі наявні тенденції суспільно-політичного розвитку неминуче призведуть або до появи такої політичної сили, або до зникнення в Україні продуктивного класу як такого, що фактично означатиме незворотнє, хоча й відтерміноване зникнення Української державності.
Також треба усвідомлювати, що насправді лише військово-політичне протистояння на Донбасі дозволяє утримувати кріхкий мир між "героям революції гідності" та "учасниками олігархічної змови". Але так не буде тривати вічно: довгий час балансувати між прагненням перших радикально змінити правила гри у суспільстві та бажанням других зберегти панівний статус-кво новообраному Президенту України не вдасться.
Рано чи пізно Петру Порошенку треба буде визначатися.