Полон у бурятів та допити в ФСБ: історія фермера з села біля Високопілля

Про окупацію Високопілля, катування російськими солдатами та полон – РБК-Україна розповів житель села Ольгине, побажавши зберегти анонімність.

Збройні сили України на початку вересня у ході контрнаступу на півдні країни звільнили смт. Високопілля та прилеглі до нього села. Поки там стояли російські солдати, місцеві потерпали від репресій: "фільтраційні" табори, полон, катування. Це у окупантів називалось "забрали на підвал".

У березні "підвал" пройшов і Сергій, який до великої війни був заможним фермером, а після приходу окупантів, втратив все. Нині він живе у Херсоні, не маючи куди повертатись. Свою історію про полон, катування та життя в окупації житель Високопільської громади розповів РБК-Україна. Нижче пряма мова.

"Говори правду, а то я тебе ухо отрежу"

Одного дня місцевий волонтер завіз до нас у село військових. Ми зраділи, розмістили їх. Я ж тоді був у теробороні, допомагав організацією. Ну, чим міг. Почали вони біля нас окопуватись. Потім прийшла інформація, що у сусідньому селі – Архангельське – зупинилась колона російських солдатів. Ну ми й поїхали туди з двома бійцями.

Приїхали, там ще один наш військовий був, спостерігав. Стоїмо з ним, говоримо і якось так швидко, хвилин за 20, з цієї колони до нас приповзли чотири ворожих БМП. Тут я розумію, що починають стріляти. Два солдати побігли в одну сторону, а кум, мій брат і я – в іншу. Заліг за бугорок.

Десь метрів 20 від своєї машини відповз. Зубами ту землю рив. Наді мною почали стріляти з БМП: і з 30-ки, і з АКМ. Слава Богу, не зачепило. Я думав, що вже так зарився, що мене й не знайдуть. Коли чую, що мені дуло автомату в голову приставили:

– А ну, вставай, с**а!, - крикнув мені солдат.

Це був бурят. Вони майже всіх знайшли, крім солдатів. Повели до свого БМП. Документів з собою у мене не було, все у телефоні. Його вони забрали. Почали перевіряти документи на авто, а потім як "жахнули" у нього. Воно вибухнуло та згоріло. Тим часом почали допитувати нас: хто ми і куди рухаємося. Ну я й увімкнув "дурня":

– Йдемо на Архангельське збити олію, - кажу їм, а сам думаю, яку ж нісенітницю несу.

А ці буряти взагалі не розуміють. Починаю російською пояснювати, а вони навіть її не розуміють. А я думаю, що поштурхають нас зараз, зрозуміють, що ми звичайні селяни, та й відпустять. І тут вони відвозять нас до основної колони. Там у мене й трапились "вирвані роки".

Російські окупанти оглядають місцевих жителів (фото: Getty Images)

Мене в житті так сильно ще не били. І через що: мій кум одягнув підштанники, футболку та носки з підписом "ЗСУ", а зверху джинси. Його почали роздягати і побачили ці надписи. А сам він у нас в селі свиней забиває, чоботи в крові. Ну вони й подумали, що ми переодягнені військові. Побили нас сильно, і ногами, і прикладом від зброї.

Потім мене роздягнули і на спині побачили шрами після хвороби, але подумали, що то бойові поранення від куль. Ну і вони знову почали бити. Дивлюсь, один з них дістає ніж, схожий на кинджал:

– Говори, сука, правду, а то я тебе ухо отрежу, - почав бурят кричати.

Я йому знову розказую ту ж історію про олію. Потім він взяв зброю:

– Говори правду, а то я тебе руку прострелю.

Я ж стою на своєму, розповідаю про олію. Дивиться так, зброю опустив. Наче повірили. Але не вбили. Значить, потрібний їм живий, думаю. А чому, бо ж з нами солдати були, яких вони бачили. Може думали, що ми щось знаємо.

"Мене закинули на кришу БМП, і почалась перестрілка"

Нас трьох – мене, кума та брата – розділили. Їхали в різних БМП, з різним екіпажем. Мені зв'язали ззаду руки та ноги. Один солдат нормальний опинився: дав закурити.

Заїхали в якесь село у Високопільському районі. Я не бачив, куди везуть. Завели в якусь хату. А в мене вже все заніміло: і руки, і ноги. Але йду. Заходимо, а там дід сидить, колаборант. Показував їм дороги, як дістатися до Кривого Рогу. Я подумав, що знайду потім цього дідка. Тим часом, мене посадили на підлогу у цій хаті. Я почав говорити з бурятом, що там стояв.

– Попусти мені руки, бо й сидіти ніяк, - кажу йому.

Він попустив, аж легше стало, але ненадовго. Потім зайшов ще один солдат і каже:

– Зачем ты его в тепле держишь. Он нам здесь не нужен. Забирайте его на боевое дежурство.

Ооох, думаю. Ведуть до БМП. А на вулиці морозяка, тоді ще такий лапатий сніг йшов. Вони мене закидають на верх і дають кусок ковдри, типу накритися. Так і поїхали. Заїхали ми в якусь гірську місцевість. І тут почалась перестрілка. Наші були на підході. А я думаю: хоч би в мене не влучили, я ж тут зверху на БМП сиджу. Потім почали ще й наші безпілотники літати та крити їх. Та слава Богу, живий. Оминуло.

"Через брендовий одяг буряти не могли повірити, що я з села"

Російська війська трохи відійшли після перестрілки з нашими. Їдемо знову, і я до них вирішив звернутись і попросити:

– Та візьміть мене в середину, холодно тут.

Пустили. У цьому екіпажі було троє бурятів і два казахи. А я люблю поговорити, то ми й почали обговорювати політику і все інше. Я розказував їм, а вони мене слухали, як на лекції. Так уважно. Потім я почав просити мене відпустити, що в мене двоє дітей, жінка. Але їм було байдуже. Так і їздили весь день, вони мене з собою скрізь таскали.

Якось помітили, що на мені були кросівки Reebok, а на штанах написано Puma. Я ж не з сараю вийшов, нормально одягнувся, коли виїжджав з бійцями з села.

– Не может быть, что ты из деревни, - впевнено каже один з бурятів.

– Чого?

– У тебя фирменные штаны и обувь.

– Та це нормально, в нас все це доступно.

Почали питати, чим я займаюсь. Я розказував, але вони все рівно не могли повірити, що люди в селі можуть так жити.

Російські окупанти (фото: Getty Images)

Ввечері знову почалась перестрілка. І поки вони там вовтузилися, я вирішив втекти. Де ручка у дверях БМП, я побачив. Вирішив, що розв’яжу ноги і втечу. Поліз до ніг, тут чую, що один з них тикає в мене дуло автомату.

– Ты что делаешь?

– Та ноги хотів трохи послабити.

Словом, вони зрозуміли мій задум, не вийшло втекти. Пересадили мене на інше БМП і я поїхав вже з іншим екіпажем.

"Ставили на голову пляшку та стріляли"

Їдемо, я вже не розумію, де ми. Привозять в якийсь старий сільський магазин. В підвал. Там лежали тіла двох українських солдатів. А далі сиділи наші хлопці, ті, що в моєму селі були. Живі. Посадили нас під стінку і вирішили "побавитись". Ставили на голову пляшку та стріляли. Хоч холостими, але інші потім розказували, що й бойовими це робили.

Якось заходить один бурят: піднімає мені шапку і кулаком в морду. Просто так, навіть не запитав нічого. Він декілька разів так робив. Думаю, хоч би запитав щось. В такій атмосфері й сидимо.

Пройшло пару годин, чую, знову вовтузяться, а там наші безпілотники в небі літають. Ох, як вони їх бояться!

– Ваши солдаты не умеют воевать. Только "Байрактары" и "Байрактары", - в паніці кричали окупанти.

Ці "Байрактари" потім полетіли на інші позиції. Цим щось передали по рації, що один бурят влітає до нас і кричить:

– Если я не дозвонюсь к своему другу, я вас на месте расстреляю.

Додзвонився, ми лишились живі. Але щось у них там не сильно виходило воювати. А вони такі мрійники, казали:

– Нам здесь у вас нравится. Привезем свои семьи. Будем здесь жить. Море рядом.

А ми поки в тому підвалі сиділи. Я тоді ночував поруч з трупами наших солдатів. Наступного дня безпілотники почали насипати, ці почали знову метушитись. Залітають до нас, стріляють. Думав всіх покладуть, але стріляли холостими. Поки ЗСУ крили, вони почали нас грузити в "Камаз".

– Может эти трупы (українських солдатів, - ред) на кладбище? Не по-людски как-то, - сказав один бурят.

– Та кому они нужны, - відповів інший.

Закинули вони нас в "Камаз", закрутили, зв’язали. І поїхали ми далі. Дали нам сухпайок за ці два дні. Недоїдки їхні. Поки їхали, я вже загубився в часі, спочатку ще щось рахував, а потім вже просто не мав сил.

"Жрать хотите?"

Приїхали, і коли нас розв’язали, то виявились, що ми у Чорнобаївці. Вигрузили в якийсь гараж. Там було 16 людей: і військові, і поліцейські, і звичайні цивільні, і кум мій, і брат. Всі ми ходили в туалет там в кутку. Умов жодних. Потім почали допитувати. Першого з нас, кума мого, викликали вночі. Він повернувся, сказав, що не били.

Потім виявилось, що він там щось розказав їм, не очікував такого від нього, чесно кажучи. Прийшла моя черга. Заходжу, сидить ФСБ-шник і солдат біля нього стоїть. Перший питає:

– Знаешь этого? - показує нашого місцевого волонтера.

– Знаю, - відповідаю.

ФСБ-шник одразу дав команду і солдат почав мене бити, але навіть зі стільця не збив. Бив і руками, і ногами. Старший почав у мене випитувати, а я ж тримаюсь своєї версії про олію. Ну він зрозумів, що з мене, як сядеш, так і злізеш. Я витер кров з чола і мене відвели в той гараж. Пізніше до нас знову зайшов цей начальник.

– Жрать хотите? - питає.

– Дайте води, будь ласка, - прошу я.

Він підійшов до мене і як вдарив в кість між коліном та стопою.

– Повтори, что я сказал!

– Кушать хотите?!, - думаю більш культурно повторити.

– Повтори, что я сказал!

– Жрать хотите!, - вже відповідаю грубо.

– Ну вот! Я подумаю.

В результаті нас так і не нагодували. Наступного дня приїхав інший ФСБ-шник, але вже більш м’яко допитував. Я все продовжував свою казку розказувати і вони повірили. Потримали нас і через декілька днів відпустили.

"Нас прихистили, але тітка виявилась проросійська"

Викинули нас трьох – кума, мене і брата – біля Чорнобаївки. Думали, що робити, і вирішили піти до тітки мого знайомого, вона у Херсоні жила. Блукали селами, шукали дорогу і зустріли хлопця, який виявився моїм земляком, але жив в іншому селі. Привів до себе додому. Нагодував, напоїв. Я намагався з його телефону додзвонитись в своє село, але зв’язку не було. А там вже складали про мене фейки. Перший, що спочатку мене там на місці розстріляли і танком розчавили, а другий – коли у бурятів, які зайняли наше село, запитали, що зі мною, то сказали, що застрелили, бо багато говорив. Ну то вже я потім дізнався.

Попрощались з земляком і пішли далі, дійшли до тітки в Херсон. А вона виявилась проросійська. Сестра в неї у Севастополі, теж підтримує РФ. Непросто було говорити з нею про політику, але хоч прихистила. Тоді вже по Херсонщині тільки російські канали крутили. Вона дивилась і вірила. А я зайшов в інтернет і почитав новини, про ЗСУ, які відвойовують наші землі. То й відлягло якось.

"Чути, що наші все ближче до Херсону підходять"

Згодом влаштувався я на роботу. Платять 100 гривень в день. Ну я й працюю. А ця хазяйка, яка проросійська, хоч і казала, що Захід загинається, та вивезла свого сина в Німеччину після новин про наступ ЗСУ. Дивна.

Я тут залишаюсь і живу. Там, на підконтрольній Україні території, мені немає куди їхати, а в моєму селі вулиця, на якій жив, майже повністю знищена. Живу у Херсоні.

Чути, що наші підходять все ближче і ближче. Російські офіцери вже виїхали з міста, тільки піхота лишається, як гарматне м’ясо. І Z-шки їхні вже не їздять, тільки V-шки. Певно, наші вже вибили. Так і живу, щодня чекаю визволення ЗСУ.