29 березня у Києві відбулися партійні з‘їзди, на яких провідні політичні партії остаточно визначилися зі своїми кандидатами на найвищу державну посаду - пост Президента України.
Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
29 березня у Києві відбулися партійні з‘їзди, на яких провідні політичні партії остаточно визначилися зі своїми кандидатами на найвищу державну посаду - пост Президента України.
Вищезгадані заходи та їхні результати широко висвітлювалися ЗМІ та обговорювалися чисельними політичними експертами, тому немає жодного сенсу знову і знову переповідати перебіг подій чи вкотре пережовувати "зміст" передвиборчих заяв.
Зрештою, несподіванок не сталося, за виключенням рішення "Удару" підтримати на пост Президента України кандидатуру Петра Порошенка, а не свого лідера й батька-засновника - Віталія Кличка, який, маючи достатньо високий стартовий рейтинг, тим не менше відмовився брати учать у президентській передвиборчій кампанії на користь "шоколадного короля". Чим би не було продиктоване таке рішення, але поєднання харизми й волі з розумом й політичною зрілістю, а також партійної організаційної структури з фінансовими ресурсами - піде на користь обом союзникам у подальшій політичній боротьбі, адже як справедливо зазначив член партії "Удар" Павел Розенко "життя не закінчується президентськими виборами 25 травня". Насправді, тандем Кличко - Порошенко може не лише скласти серйозну конкуренцію Юлії Тимошенко та перемогти її на виборах, остаточно відправивши на політичну пенсію, але стати своєрідною центральною віссю української політики найближчого майбутнього. Звісно, якщо не повторить долю канівського квартету.
Висування Тимошенко виглядало очікувано і цілком прогнозовано. Власне, як її передвиборча риторика - пафосна і беззмістовна, від якої відверто тхнуло нафталіном. Заяви Тимошенко засвідчили її нездатність давати адекватну відповідь на виклики часу і нагадували зламаний механічний годинник, який показує правильний час лише двічі на добу. І в цьому випадку зовсім не принципово, за яким часом звіряє свій годинник Тимошенко тепер: традиційно за московським чи, підкорюючись новій моді, за середньо-європейським. Минуле воно й є минуле... І відчуття цього минулого наповнювало собою Софійську площу.
ВО "Свобода", яке зазнало мабуть найбільших рейтингових втрат за час існування Євромайдану, оскільки не спромоглося по-справжньому очолити революційних порив мас, прогнозовано висунуло кандидатом у Президенти свого лідера Олега Тягнибока. Проте "свободівець" зможе скласти гідну конкуренцію хіба що лідеру "Правого сектору" Дмитру Ярошу у боротьбі за 5% голосів відвертих маргіналів - прихильників троцькістської "перманентної революції" та шанувальників нічних маршів зі смолоскипами й портретами Степана Бандери. Проте для ВО "Свобода" та Тягнибока участь у президентських перегонах не стільки самоціль, скільки можливість засвідчити свою присутність у великій політиці та намагання захистити "завойовані електоральні рубежі" від потенційних зайд з "Правого сектору".
Рішення Партії регіонів підтримати кандидатуру Михайла Добкіна на перший погляд може видатися дивним та викликати подив. Проте лише на перший погляд. Насправді ж, висування Добкіна колишньою партією влади свідчить тільки про одне: Партія регіонів усвідомлює, що на цих президентських виборах вона гратиме роль статиста. Крім того, з‘їзд наочно продемонстрував, що ПР попри недорікувату та непереконливу спробу "розвінчати культ особи" була і лишається партією одного регіону, що наразі більше не влаштовує багатьох її членів - передусім представників груп Сергія Тігіпка та Юрія Бойка, які відверто продемонстрували свою готовність поборотися проти донецьких аксакалів за лідерство.
Між іншим, варто також зважати на те, що Тігіпко має всі шанси набрати набагато більше голосів саме як самовисуванець, ніж як висуванець заплямованої й дискредитованої Партії регіонів. Не виключено, що він здобуде значно більше голосів виборців ніж висунутий регіоналами Добкін. Також не виключено, що значна частина регіоналів буде негласно підтримувати не стільки "партійного" Добкіна, скільки "самопроголошеного" Тігіпка. У будь-якому випадку з‘їзд продемонстрував, що у ПР посилилася внутріпартійна боротьба, від результатів якої залежить майбутнє цієї політичної сили.
Отже, з‘їзди завершилися, партії зробили свої ставки. Чия ставка виграє, покаже час. Проте вже зараз можна зробити кілька висновків щодо вад партійної системи в Україні, які так відверто оголилися проведеними з‘їздами.
По-перше, всі згадані вище партії були і лишаються партіями однієї особи, у тому значенні, що по суті зав‘язані на "харизматичного" лідера. Боюся, що жодна з цих партій не переживе зміну лідера. Тим більше не переживе свою заміну будь-хто з теперішніх лідерів партій. Отже, вся внутріпартійна діяльність зводиться до відвойовування місця біля лідера, без будь-яких амбіцій зайняти місце останнього. Відсутність внутріпартійної демократії та конкуренції перетворюють партії на болота, де не може бути чистої води, але повно всіляких плазунів. Цілком очевидно, що за таких умов говорити про елементарну ефективність партійних функціонерів та структур не доводиться.
По-друге, жодна із зазначених політичних партій не має визначеної соціальної бази, натомість всі вони виступають виразниками й провідниками інтересів різних ФПГ, що фактично унеможливлює широку масову підтримку, перетворюючи політичні партії на "акціонерні товариства". Причому контрольний пакет належить вельми обмеженому колу привілейованих "акціонерів".
По-третє, цілком очевидно, що жодна з політичних партій не має чіткого плану виходу з кризи та трансформації українського суспільства, натомість пропонуючи виборцям примітивний набір популістських гасел.
По-четверте, переважна частина виборців цілком задоволена такою ситуацією, тому Тимошенко, Тягнибок, Кличко та інші топові політики можуть й надалі спати спокійно, почиваючи на лаврах - піпл схаває пустопорожню балаканину й цього разу. Головне більше пафосу й обіцянок. І не забути про Крим та російську агресію, перед загрозою якою ми - громадяни України - мусимо згуртуватися навколо... Потрібне прізвище доведеться вписати кожному 25 травня.
Ось і виходить, що, маючи всі формальні ознаки демократії, українська політична система позбавлена її змісту й духу. Фігурально висловлюючись, українські публічні політики, відіграють у партіях роль або продюсерів з грошима або своєрідних селебрітіс - спеціально запрошених гостей у низькопробних серіалах, нагадуючи колосів на глиняних ногах; а вітчизняні політичні партії скидаються на карткові будиночки, які не маючи серйозної соціальної бази, тримаються виключно на "незаперечному" авторитеті лідерів, що насправді полягає лише у впізнаванності облич останніх.
Чи здатні колоси на глиняних ногах, мешкаючи у карткових будиночках, дати адекватні відповіді на виклики часу - питання риторичне. Тож, помпезні з‘їзди політичних партій зайвий раз продемонстрували ницість української політики.