Думка: Федералізація - це примноження хаосу
Процеси розпаду, свідками та учасниками яких ми є останні п'ять місяців, закладені давно - на зорі незалежності, в тому числі, в Основному законі. Зокрема, теза про унітарність держави Україна за наявності в її складі Автономної Республіки Крим, підірвала цю саму унітарність та призвела до посилюваного лобі федералізації країни. Але це шлях в нікуди, і є більш оптимальний вихід - децентралізація влади з посиленням органів місцевого самоврядування.
У Конституції 1996 року було закладено дві міни уповільненої дії, що призвели до анексії Криму. Міна №1 - наявність автономії у складі унітарної держави. Міна №2 - заборона на дислокацію іноземних військових баз за наявності ЧФ РФ у Севастополі. Ці дві першопричини, по суті, привели до тог , що Крим так і не став українським і відійшов до Росії. Надовго чи назавжди - але відійшов.
Росіяни, відчувши смак легкої перемоги, не збираються зупинятися на досягнутому. Заява глави МЗС РФ Сергія Лаврова про необхідність федералізації України - ніщо інше, як намір не миттям, так катанням підім'яти під себе східні, а якщо вийде - то і південні регіони України.
В Україні чимало прихильників цього сценарію, які наївно вважають, що федералізація - це така панацея від багатьох бід. Але нехай наші федералісти подивляться на ту ж федеративну Росію, щоб зрозуміти: федерація та реальні права регіонів - зовсім не одне і те ж саме.
Так, в РФ довгий час не було виборних губернаторів - їх призначали з Москви указами Президента (як у нас призначають глав ОДА). Більше того, там на повному серйозі обговорюється питання про призначення мерів (!) указами глави держави.
До речі, бюджетний процес в РФ також носить централізований характер при, по суті, номінальному участю в ньому суб'єктів федерації. Тобто, бюджет Росії зосереджений в руках центральної виконавчої влади, а не на місцях, як годиться у повноцінній федерації. Що, до речі, у величезній Росії викликає гостре невдоволення в усіх регіонах - від Далекого Сходу до Санкт-Петербурга.
Тому - не росіянам вчити нас федералізації.
Тепер до суті питання. Головна біда нашої унітарності - в надконцентрації повноважень центральної влади, при якій будь-який (обраний або призначений) керівник області та/або міста змушений їздити на уклін до Києва і випрошувати додаткові гроші. Зрозуміло, в обмін на що-небудь інше.
Тут , до слова, лежить один з наріжних каменів всепроникної корупції. Приїжджає, наприклад, губернатор області N до міністра фінансів X і починає розповідати, що грошей не вистачає на те, на це. А міністр йому у відповідь: «Ну, Ваше прохання постараємося задовольнити. Тільки у вас там є те-то і те-то (як правило - земля чи інші активи), Ви б, шановний, підсобили моїй людині».
І куди діватися губернатору або меру? Відмовляти в послузі - залишити своїй регіон без грошей. Не відмовляти - погоджуватися на корупційну модель. Так триває донині.
Отже, перше , що необхідно зробити в поточній ситуації в Україні - максимально децентралізувати бюджетний процес одночасно повністю змінивши Бюджетний кодекс. У тому числі - в частині надрокористування. Щоб максимум коштів, які заробляють територіальною громадою, залишався в її розпорядженні.
Друге, що потрібно як повітря, і чого наші парламентарії бояться як чорт ладану - прийняти адекватний закон про місцеві (і загальнонаціональний) референдуми. Нехай самі громади вирішують , якою мовою будуть працювати суди , скільки російських, польських , румунських , угорських та інших шкіл повинно бути у них і т.д., і т.п.
Третє - ліквідація ОДА та РДА. Нагадаю, структуру держадміністрацій, що знаходиться в порочному подвійному підпорядкуванні Адміністрації Президента і Кабміну, придумав і впровадив у середині 1990-х років Дмитро Табачник, який тоді був главою АП, і з приводу якого гуляв анекдот: «Ким працює Леонід Кучма? Президентом в адміністрації Табачника».
Ця система - консервація радянської партноменклатурній моделі управління, що вмерла себе ще при генсеку КПРС Леоніді Брежнєві. Її слід ліквідувати, передавши всі права розпоряджатися коштами виконкомам при відповідних органах місцевого самоврядування.
Зрозуміло, керівники регіонів також повинні обиратися на місцях - шляхом прямого відкритого голосування членами відповідної територіальної громади. А для представника Президента в регіонах достатньо буде повноважень префекта.
Четверте, що назріло давно - територіальна реформа України. Територіально-адміністративні округи, які є зараз, абсолютно не виправдовують себ , що з точки зору управлінсько-економічної, що з точки зору етнокультурної. Проект реформи, якщо хто не знає, давно розроблений Віктором Ганущаком та Ігорем Коліушко - від базових громад до великих територіально-адміністративних одиниць. Ці матеріали є у відкритому доступі, а ініціативи Коліушко навіть зареєстровані у ВР законопроектами - ще в 2012 році.
І, п'яте, напевно, найістоніше - це впровадження титульної реєстрації майнових прав та відкриття всіх реєстрів та кадастрів. Бо тільки так ми зможемо захистити майнові права всіх суб'єктів - і фізосіб, і різноманітних юросіб - а також максимально знизити майнові та межові суперечки.
Після цих досить нескладних реформ навіть саме питання про федералізацію відпаде.
В іншому випадку - у разі насильницької федералізації - ми отримаємо замість одного централізованого хаосу повну децентралізацію свавілля на місцях і Гуляй-Поле в найгіршому його вигляді: з відколами цілих областей, їх приєднаннями до сусідніх держав і нескінченних межових війн, прекрасно описаних в « Кайдашевій сім'ї».
Переконаний, ми не повинні, ми просто не маємо права йти на такий ризик, коли на кону стоїть вся Україна.
Антон Подлуцький, головний редактор РБК-Україна
