Рік, що минає, виявився дуже насиченим на міжнародні події. Деякі політичні сюжети з'являлися абсолютно непередбачувано, і навпаки – окремі історії, за якими роками стежив увесь світ, почали рухатися до свого завершення. Імпічмент Трампу, вихід Великобританії з ЄС, війна в Сирії, протести в Гонконзі і політична криза в Ізраїлі – огляд головних світових подій 2019 року в матеріалі РБК-Україна.
У першій половині цього року справи у американського президента Дональда Трампа складалися відмінно. Розслідування спецпрокурора Роберта Мюллера, на яке робили ставку його опоненти, так і не змогло довести причетність Трампа до російського втручання в американські вибори 2016 року.
Таким чином, шанси Трампа на другий президентський термін стали ще більш реальними. У той же час у таборі Демократичної партії так і не з'явилося єдиного яскравого фаворита, який зміг би перешкодити йому переобратися в листопаді 2020 року.
Але американський президент вирішив перестрахуватися і на всяк випадок "втопити" потенційного конкурента на виборах – екс-віце-президента Джо Байдена через компромат на його сина Хантера. А допомогти йому в цьому нібито повинен був новообраний президент України Володимир Зеленський, якому дуже потрібна особиста зустріч з господарем Білого дому для зміцнення своїх політичних позицій.
В обмін на це, а також на надання Україні 400 мільйонів доларів військової допомоги, Трамп нібито захотів, щоб Україна розпочала розслідування проти Хантера Байдена, який працював у скандальній українській компанії Burisma.
Справа почала набирати хід у вересні, коли в американських ЗМІ з'явилася інформація про звіт неназваного співробітника американської розвідки про телефонну розмову, яка відбулася між Трампом і Зеленським 25 липня.
Незабаром була оприлюднена мемограмма розмови, з якої демократи зробили однозначний висновок: Трамп в особистих цілях шантажував Зеленського, щоб той оголосив про розслідування проти Байдена і тим самим посприяв переобранню Трампа.
Володимир Зеленський і Дональд Трамп (Фото: president.gov.ua)
Слухання в Палаті представників Конгресу, де демократи мають більшість голосів, тривали близько двох місяців. Для надання свідчень були викликані американські чиновники та дипломати, у тому числі екс-посол США в Україні Марі Йованович, спецпредставник по Україні Курт Волкер і тимчасовий повірений у справах США в Україні Вільям Тейлор.
У підсумку, розкрилася картина таємної дипломатії, яку адміністрація Трампа проводила в Україні, і спроби друзів Трампа на чолі з його довіреною особою Руді Джуліані втягнути нову українську владу у внутрішньоамериканські політичні розборки.
На республіканців, втім, це не справило ніякого враження. Історію з імпічментом вони вважають суто політичною аферою демократів і спробою зірвати цілком ймовірне переобрання Трампа в наступному році. Американське суспільство з питання імпічменту розділилися приблизно навпіл, а рейтинг Трампа за ці місяці не постраждав, скоріше навіть навпаки.
У підсумку, демократи змогли більшістю голосів затвердити звинувачення проти американського президента в Палаті представників, при цьому не зумівши переманити на свою сторону жодного депутата-республіканця. Трамп став третім в історії президентом США, якому був оголошений імпічмент, але дострокова відставка йому не загрожує. В Сенаті, який може проголосувати за відставку президента США двома третинами голосів, у його прихильників впевнена більшість.
Але процес може затягнутися – демократи не поспішають передавати справу з Палати представників в Сенат, вимагаючи забезпечити повноцінний процес з викликом свідків (республіканці ж хочуть закінчити його як можна швидше). Паралельно вони оголосили про те, що Трампу можуть висунути нові звинувачення. Тому імпічмент стане однією з головних тем президентської кампанії в США, яка триватиме майже весь наступний рік.
Коли у червні 2016 року більшість британців проголосували за вихід країни з Євросоюзу, вони навряд чи думали, що цей процес стане таким довгим і болючим. Весь 2019 рік уряд і парламент Сполученого Королівства (СК) намагалися узгодити проект угоди про вихід з ЄС, а після невдачі просили Брюссель про чергову відстрочку Брекзиту.
В липні Терезу Мей в кріслі глави уряду замінив ексцентричний Борис Джонсон, який обіцяв швидше "здохнути в канаві", ніж знову відкладати вихід країни з ЄС. Він навіть вніс зміни в проект угоди про вихід, щоб зняти основну, хоч і не єдину проблему Брекзиту – ірландський кордон.
Відповідно до початкових планів, між Північною Ірландією, що входить до СК, і незалежною Ірландією, яка залишається в ЄС, міг з'явитися реальний кордон з прикордонним і митним контролем. А це могло оживити конфлікт в Північній Ірландії, що припинився два десятиліття тому, де католики-націоналісти вимагають об'єднання острова в одну державу.
Після серії невдач у Палаті громад Джонсону довелося відступити і все ж попросити про відстрочення Брекзиту до 31 січня 2020 року. А паралізований парламент погодився піти на дострокові вибори, щоб визначитися хоч з якимось планом дій: вийти з ЄС взагалі без угоди, прийняти проект Джонсона, провести повторний референдум про Брекзит або взагалі відмовитися залишати Євросоюз.
Зважаючи на це самі дострокові вибори де-факто перетворилися на референдум з приводу Брекзиту – всі інші теми національного порядку денного давно пішли в тінь. І консерватори на чолі з Джонсоном, який знову заприсягнувся довести Брекзит до кінця без відстрочок, отримали на них переконливу перемогу.
Консервативна більшість у Палаті громад оперативно схвалила проект Джонсона. Формальна процедура має закінчитися найближчим часом, і з 31 січня 2020 року Великобританія офіційно перестане бути членом ЄС.
Весь наступний рік триватиме перехідний етап, під час якого Лондон і Брюссель повинні узгодити правила подальшого співіснування. І продовжувати цей термін, під час якого Великобританія буде дотримуватися правил ЄС у багатьох сферах, Палата громад заборонила.
На слуху тепер інший референдум – про незалежність Шотландії. Шотландські націоналісти на виборах показали відмінний результат і тепер мають намір домагатися від Лондона дозволу на ще одне голосування за вихід зі Сполученого Королівства.
Попередній референдум відбувся в 2014 році, і прихильники незалежності набрали лише 44,7%. Але лідери націоналістів впевнені, що зараз ситуація змінилася, тим більше, впевнена більшість шотландців не підтримували і не підтримують Брекзит. Але Джонсон вже заявив, що згоди на повторний референдум про долю Шотландії він не дасть.
Сирійська війна вважається другою за кровопролиттям в 21 столітті – близько півмільйона загиблих і від п'яти мільйонів біженців. У 2019 році стало зрозуміло, що вона все ж рухається до завершення.
Диктатор Башар Асад, з повстання проти якого в 2011 році і почався конфлікт, вже готується відзначати фактичну перемогу. По ходу бойових дій його падіння виглядало майже неминучим. Але завдяки вдалій кон'юнктурі, зовнішньополітичним маневрам, жорстокості своїх військ і прямому військовому втручанню Росії, Асаду все ж вдалося втриматися при владі.
У березні 2019 року, після наступу курдів, останні підконтрольні території Сирії втратила ІДІЛ. У жовтні фактичної поразки, зі втратою надії на незалежність, зазнали вже самі курди, які контролювали весь північний схід країни.
Дональд Трамп оголосив про виведення американських військ з Сирії, де вони були єдиними союзниками курдських сил. Звинувачення в зраді давніх союзників, в тому числі з боку партнерів по НАТО, Демократичної і навіть рідної Республіканської партії США на американського президента не справили жодного враження.
Паралельно своє вторгнення на територію Сирії почала Туреччина, ставлячи за мету зачистити прилеглу до кордону зону від курдських збройних угруповань, яких вони вважають терористами. Самостійно відбиватися від них курди не змогли і звернулися за допомогою до офіційного Дамаску.
Армія Асада разом з союзниками-росіянами зайняла частину прикордонних територій. Курди відійшли вглиб країни, в перспективі їхні війська повинні увійти до складу сирійської регулярної армії, а зайняті території – повернутися під контроль Дамаску.
Остаточно із зони конфлікту американці поки не йдуть, залишаючи на північному сході Сирії півтисячний контингент, але визначальної ролі в конфлікті США більше грати не планують. Таким чином, під контролем антиурядових сил залишається тільки порівняно невелика зона на північному заході країни, частину з якої займають протурецькі угруповання.
Крім Асада, переможцем у війні себе може вважати і Росія, яка буде грати ключову роль в майбутньому облаштуванні регіону. На руку Кремлю грає і конфлікт між Туреччиною та іншими країнами-членами НАТО через сирійське питання, а також послаблення іміджу США як надійного міжнародного союзника.
Незважаючи на величезні політичні, економічні та культурні відмінності між Україною та Гонконгом, колишньою британською колонією, протести, що відбуваються там, багато в чому нагадують Революцію гідності.
Справа не тільки в зовнішній стилістиці, хоча зіткнення між поліцією і протестуючими зовні дуже нагадують події в Києві, з поправкою на теплий гонконгський клімат, а самі демонстранти влаштовують колективні перегляди документальних фільмів про Євромайдан.
Але і в тому, що орієнтована на Пекін гонконгська влада, як у свій час українська, робить помилку за помилкою, своїми ж руками загострюючи протест і погіршуючи своє становище.
Все почалося з історії двох молодих жителів Гонконгу, Ченя Тунцзя і Пун Хіу-Вінь, які на початку 2018 року відправилися в романтичну подорож на Тайвань. Там між ними виникла сварка, Чень вбив свою вагітну кохану в готельному номері, забрав її гроші і повернувся додому в Гонконг.
За деякий час тайванська поліція виявила тіло Пун, Чень зізнався у її вбивстві слідчим в Гонконзі. Але далі виникла проблема – між Гонконгом, як спеціальним адміністративним районом Китаю зі значною автономією, і Тайванем немає угоди про екстрадицію злочинців. А Китайська народна республіка і зовсім не визнає уряд Тайваню, вважаючи острів своєю територією.
Вирішивши використовувати цю історію як привід, глава адміністрації Гонконгу Керрі Лем внесла законопроект про можливість екстрадиції злочинців з Гонконгу, в тому числі в материковий Китай. Це і спровокувало першу хвилю протестів. Жителі Гонконгу вирішили, що таким чином Пекін зможе розправитися з інакомислячими і опозиціонерами, для яких колишня британська колонія є територією відносної свободи.
Мирні протести в Гонконзі переросли в силове протистояння (фото: twitter.com / savehksave)
Перші протести почалися ще в березні 2019 року і поступово набирали хід, влітку дійшовши до прямих вуличних зіткнень з поліцією. Цьому сприяла безкомпромісна позиція влади Гонконгу, яка навідріз відмовлялася відкликати спірний законопроект. Коли у вересні адміністрація пішла на цей крок, вже було пізно.
У протестах по всьому місту брали участь сотні тисяч, а іноді і мільйони осіб. Протестувальники захоплювали адміністративні і громадські будівлі, будували на вулицях барикади, організовували сидячі протести і страйки, регулярно билися з поліцією, яка почала діяти все більш жорстко, аж до застосування вогнепальної зброї.
Влада почала використовувати місцевих тітушок – рядових членів китайських тріад, які напали на демонстрантів, серед яких була не лише молодь, але й люди середнього і старшого віку. Ситуацію для влади ускладнює те, що у протестувальників немає ієрархії і конкретних лідерів, яких можна було б залякати або підкупити.
Список вимог також розширився: звільнення всіх затриманих протестувальників, розслідування дій поліції при розгоні демонстрацій, відставка Керрі Лем, введення прямих виборів всієї місцевої влади. Але на це адміністрація міста поки йти не готова.
Вибори в місцеву раду Гонконгу, що відбулися в кінці листопада, показали, що протести підтримує більшість городян – продемократичні, опозиційно налаштовані до Пекіну кандидати здобули впевнену перемогу.
Поки ситуація виглядає патовою – протести тривають, а на їх силовий розгін, який неминуче призведе до величезних жертв, влада не готова, побоюючись реакції міжнародного співтовариства, у першу чергу США. Самі протестувальники активно використовують британський прапор як символ свободи. Також проходять поки нечисленні акції за те, щоб вийти зі складу КНР і повернутися в Британську Співдружність.
Тим часом, Чень Тунцзя, справа якого спровокувало всі подальші події, в жовтні вийшов на свободу, відсидівши півтора роки за крадіжку грошей вбитої ним дівчини. Він заявив про готовність відбути покарання за вбивство, але процес застряг через бюрократичні зволікання.
Як зазначає впливове американське видання Foreign Policy, незважаючи на звичну для Ізраїлю політичну турбулентність і постійні зміни урядів, ще жоден рік не був настільки непередбачуваним у цьому плані, як 2019. Країна пройшла через двоє дострокових парламентських виборів, на 2 березня наступного року призначено ще одні. І навіть після них політична криза може не закінчитися.
Вона була спровокована виходом партії "Наш дім Ізраїль" на чолі з Авігдором Ліберманом з парламентської коаліції. Причина – Ліберман виступив за те, щоб студенти релігійних училищ (єшив) не могли звільнятися від призову в армію, на чому категорично наполягали релігійні партії, що входять в коаліцію.
Квітневі вибори закінчилися перемогою двох політичних сил – партії "Лікуд" на чолі з Беньяміном "Бібі" Нетаньяху і блоку "Кахоль-Лаван", очолюваного Бені Ганцем. Обидві політсили набрали по 35 мандатів, тоді як для більшості в Кнесеті потрібний 61 депутат. Спроби Нетаньяху і Ганца зібрати навколо себе більшість з більш дрібних партій провалилися і на вересень були призначені нові вибори.
Беньямін Нетаньяху не може сформувати новий уряд (фото: flickr.com/israelipm)
Нетаньяху, який беззмінно очолює уряд Ізраїлю з 2009 року, вів кампанію під гаслом "Нетаньяху – це інша ліга" і розміщував величезні плакати, де він тисне руки Дональду Трампу і Володимиру Путіну. Це повинно символізувати те, що "Бібі" входить в число головних світових лідерів, на відміну від своїх конкурентів. Нетаньяху незадовго до виборів здійснив візит в Київ. За інформацією РБК-Україна, його розглядали як можливого посередника в переговорах з Кремлем по Донбасу.
Але подібне позиціонування ізраїльському прем'єру не допомогло. На вересневих виборах його партія втратила чотири мандати, тоді як головні опоненти з "Кахоль-Лаван" недорахувалися двох місць в Кнесеті. Болісні коаліційні переговори закінчилися безрезультатно – Нетаньяху зміг зібрати на свою підтримку 55 голосів у парламенті, Бені Ганц – 54 голоси.
"Наш дім Ізраїль" на чолі з Ліберманом, якого підтримує значна частина вихідців з колишнього СРСР, отримав "золоту акцію" у 8 мандатів, але вирішив нею не користуватися. Нічим не закінчилися і спроби створити широку коаліцію, з почерговим правлінням Нетаньяху і Ганца, у два роки на прем'єрській посаді для кожного. В результаті були оголошені вже треті позачергові вибори.
Впевненості в тому, що вони стануть останніми, немає. Ізраїльське суспільство в політичному сенсі дуже строкате. За рахунок невисокого прохідного бар'єру в Кнесет потрапляють невеликі політсили з інтересами і цінностями, що прямо суперечать один одному, наприклад, арабські партії та радикальні сіоністи. А готовність йти на компроміси головні партійні вожді не демонструють – впливають особисті амбіції і старі взаємні образи.
Тим часом, для Нетаньяху ситуація ускладнюється офіційно висунутими йому звинуваченнями у хабарництві і шахрайстві. Від суду його поки захищає прем'єрський імунітет, тому збереження на посаді для "Бібі" важливо не тільки через його політичні амбіції.