Євгеній Єнін: Ніхто не має ілюзій, що ця війна може бути далеко не останньою

Повномасштабне вторгнення РФ Євгеній Єнін зустрів у кріслі першого заступника міністра внутрішніх справ. За плечима у нього робота в низці посольств, в тому числі у Молдові, де він брав участь у врегулюванні придністровського конфлікту. У 2016 році Єнін призначений заступником генерального прокурора, а після зміни влади – заступником голови Міністерства закордонних справ. У систему МВС прийшов за півроку до великої війни.

Не дивно, що із таким бекграундом Єнін входив до кола відповідальних за оборону української столиці, коли на її підступах стояли ворожі війська. Не випадкове і місце проведення інтерв'ю. Ми зустрічаємося у "музеї війни" ДСНС – одного з органів, яким він опікується на теперішній посаді.

Тут зібрані рештки російських ракет, снарядів та мін у, на жаль, вже звичному інтер'єрі – посеред зруйнованого житла мирних українців. Чітке нагадування, що попри відносно мирне життя у Києві, війна ще далеко не закінчилася, а з її наслідками доведеться боротися десятиліттями, навіть якщо вона знову не повернеться до деокупованих регіонів.

– Останнім часом знову чуємо тривожні звістки щодо можливості прямого вступу Білорусі у війну проти України. Наскільки це ймовірний сценарій?

– Це питання радше саме до самозаспокоєння. Коли хтось гадає чи вступить Лукашенко у війну, то насправді вже давно все зрозуміло. Як ще можна назвати надання своєї території для проходу військ, ракетних обстрілів, лікування поранених, діяльності диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ).

Тим паче, що, за словами наших військових, серед окупантів, у перші дні, зустрічалися люди у білоруському військовому одязі. Які нам ще потрібні докази, щоби роздумувати чи підтримала Білорусь російську збройну агресію проти України.

– Питання саме про відкритий вступ у війну білоруських регулярних сил, навіть тих кількох десятків тисяч. Які б вони не були, але це загроза на досить протяжній ділянці фронту.

– Щодо військового потенціалу Республіки Білорусь, рівня підготовки та мотивації краще ці питання поставити нашим колегам військовим. Тим не менш, на сьогодні ми не можемо говорити про формування ударних угруповань на території Білорусі. Лідер цієї країни вже неодноразово давав знаки, що він "петляє".

Однак ми маємо під боком вірного соратника Путіна, який допомагав і продовжує йому допомагати у спробі захоплення України. Ми можемо бачити із повідомлень від того ж таки Генштабу, що на кордоні військовослужбовці з Білорусі продовжують виконувати завдання щодо посилення українсько-білоруського кордону у Брестській та Гомельській областях та проводять там навчання.

Тож посилення охорони кордону – це один із наших пріоритетів. Вже у прикордонних районах Київської, Житомирської та Рівненської областей встановили додаткові обмеження, які діятимуть до закінчення воєнного стану.

– Наскільки за вашими оцінками ймовірні нові атаки окупантів на столицю? Чи можливе повернення до наземної фази або продовжиться вимотування ракетними ударами?

– У нас же немає ніяких ілюзій про те, що це конфлікт екзистенційний. Наші вороги, як і в історії Ізраїлю, хочуть нас бачити мертвими, що не залишає нам багато простору для маневру. Тепер очевидно зрозуміло, і це підтверджено матеріальними доказами, що Київ планували захопити за кілька днів, так само розраховували на швидку капітуляцію нашої держави. Прорахувалися, але ніхто не має ілюзій, що ця війна може бути далеко не останньою.

Водночас ми бачимо, що ворог недооцінив дух українців. Стало зрозуміло, що лише чисельністю чи зброєю нас не здолати. Мабуть, гарантувати, що від рішення захопити Київ чи Україну хтось відмовиться – це наївно. І цього, мабуть, не станеться навіть тоді, коли закінчиться війна. Маючи таких сусідів під боком – краще перманентно готуватися до агресій і нарощувати свою міць так, щоб сюди просто боялися сунути свій ніс агресори та їхні спільники. Коли закінчиться війна, ми все одно маємо і будемо готуватися до нових вторгнень. Сусідів не обирають.

На жаль, зараз можливо все. Хоч і може здатися, що стало спокійно, а на сирени можна не звертати уваги, повертаються посольства, війна вже далеко на сході і півдні, насправді ж – ні. Ми у стані жорсткого протистояння і досі виборюємо свою незалежність, і небезпека існує навіть там, де зараз відносно безпечно. Навіть в умовно мирному зараз Києві є ризики та загрози. Насамперед, це ракетно-бомбові удари з боку РФ, попри те, що Київ одне із найбільш захищених міст України з точки зору протиповітряної оборони.

Є і більш невидимі загрози. Починаючи від наслідків тимчасової окупації, які лишив після себе ворог, включаючи ДРГ. Також на певному етапі ми бачили спад злочинності, але з урахуванням загального зниження рівня життя ми ще стикнемося зі зростанням рівня злочинності, посттравматичним синдромом та іншими проблемами.

– Ви згадали про ДРГ, тобто ця проблема ще залишається достатньо актуальною?

– Всього від початку війни, на території держави викрито 88 диверсійно-розвідувальних груп, а затримано майже 800 осіб, причетних до диверсійної діяльності. Майже всіх передано до СБУ.

З російського боку нам, звісно, ніхто не сигналізує, чи всіх диверсантів ми знищили. Ми фіксуємо зниження проявів ДРГ як по Україні, так і у Києві. Але не можна сказати, що вони зникли. Лише за перші два тижні травня нашими правоохоронцями викрито на території України одну диверсійно-розвідувальну групу і затримано 43 особи, причетних до диверсійної діяльності, з них 18 у Києві.

Тобто хоч і може здатися, що навколо нічого небезпечного, насправді ворог працює в тилу, веде свою партизанську війну, його агенти збирають інформацію, досі можуть коригувати вогонь і так далі.

Ми відпрацьовуємо цілу низку регіонів: криміналітет, проросійські рухи та угруповання. Першою була Одеська область, де в результаті обшуків поліція виявила величезні арсенали зброї і навіть інструкції по диверсійно-розвідувальній діяльності. Скільки ще таких груп знаходяться у "сплячому режимі" в інших регіонах – будемо з'ясовувати.

– Як звичайні громадяни можуть допомогти їх виявляти та знешкоджувати?

– Щодо допомоги громадян – продовжувати бути пильними. З 24 лютого на "102" Головного управління Національної поліції у Києві надійшло понад 20 тисяч заяв стосовно можливих диверсійно-розвідувальних груп. Звичайно підтверджувалися вони 1 до 10, але тим не менш, це дуже спрацювало. Тому продовжувати в тому ж дусі.

– Якщо ми вже згадали про Одещину, то там поруч є така "цікава" територія як Придністров'я. Ви добре знаєте його історію та місцеві порядки. Наскільки велика загроза, що Путін використає Придністров'я як плацдарм для чергового наступу?

– Варто виходити із найгіршого можливого сценарію, але і не переоцінювати ті чи інші ризики та загрози. Я мав змогу спостерігати військовий потенціал невизнаного Придністров'я років 12-15 тому, коли працював у посольстві України в Молдові, і ще тоді він був не на досить належному рівні. Вважати, що зараз він пережив процеси якісного відновлення чи покращення, було би помилково.

Однак ми неодноразово стикалися із тим, що російські спецслужби використовують ці території для активної підривної роботи проти України. І на це не потрібно закривати очі і сьогодні.

Придністров’я як плацдарм для здійснення удару по Україні чи дестабілізації – підходить. Звичайно, подібна підготовка не проходить повз наші розвідки і ми також відповідно реагуємо для стримування та протидії виникненню будь-яких імовірних провокацій чи ударів.

– Західні аналітики та політики говорять, що коли Путін остаточно зрозуміє масштаби свого провалу в Україні, то може використати "останній аргумент" – зброю масового ураження: ядерну, хімічну чи біологічну. Наскільки це реально?

– Якщо виходити із тієї інформації, якою з нами діляться партнери, то зазначений ризик значною мірою гіперболізований. Відповідні декларації більше спрямовані на внутрішньополітичні процеси у самій РФ. Хочемо виходити із того, що російська сторона чудово усвідомлює наслідки для себе та своєї держави в разі застосування зброї масового ураження. На сьогодні не варто переоцінювати цю загрозу, однак треба готуватися до найгіршого можливого сценарію.

– Чи планує влада запровадити навчання цивільного населення, як поводитися у такій ситуації?

– Старшому поколінню треба згадати ті навички, яким нас навчали щонайменше у школах, а дітей та молоде покоління треба активно навчати сьогодні. Саме тому сьогодні ми тут, ця виставка яскраво свідчить, що все це, на жаль, не сценарій до якогось фільму, все це з реального життя.

Була проведена інформаційна кампанія спільно з нашими колегами із МОН, щодо дій у разі хімічної атаки чи аварії на хімпідприємствах. Підрозділи ДСНС також публікували інформаційні матеріали із правилами поводження цивільного населення під час найрізноманітніших ситуацій. Цей процес відбувається постійно.

Навчання цивільного населення триває. Зокрема, зараз наші рятувальники регулярно проводять по всій країні онлайн тематичні навчання з дітьми, безпосередньо зустрічаються зі школярами щодо питання пожежної безпеки і, звичайно, у фокусі уваги мінна безпека. Від цих знань багато у чому залежить їхнє життя.

– Скільки, за вашими оцінками, знадобиться часу, щоб люди могли повноцінно повернутися у звільнені міста та села? Скільки займе розмінування територій, на яких уже не йдуть активні бойові дії?

– Простий приклад – сьогоднішнє мирне Закарпаття. Лише там наші піротехнічні підрозділи ДСНС з початку року знищили майже 200 вибухонебезпечних предметів і це все бомби часів Другої світової війни. От скільки років минуло і досі їх ще знаходять та знищують.

Ще до початку широкомасштабного вторгнення Україна посідала п'яте місце у світі за кількістю жертв інцидентів, пов'язаних з протипіхотними мінами і боєприпасами, що не розірвалися. Наша країна також входила до трійки "лідерів" за кількістю інцидентів, спричинених протитранспортними мінами. І все це результат бойових дій на Сході України, які розпочалися у 2014-му році.

Якщо рахувати від квітня 2014-го до 2021 року – загинули або отримали поранення, підірвавшись на мінах, понад 1000 людей у нашій країні. Інтенсивність, із якою росіяни "засівають" наші території різного роду снарядами, бомбами та вибухонебезпечними предметами, значно перевищує те, що ми бачили під час конфліктів у інших європейських регіонах у 90-их та на початку 2000-их.

Тому взагалі питання повноцінного безпечного повернення ніхто не може гарантувати. Це буде небезпечно ще тривалі роки. Але ми докладаємо максимальних зусиль, щоб мінімізувати ризики. Залучаємо міжнародних партнерів та навчаємо додаткову кількість вибухотехніків. Допомагають у цьому також нові технології і самі наші люди.

Нещодавно ми запустили застосунок для мобільних телефонів – "Розмінування України". Там можна, виявивши підозрілий предмет, його сфотографувати, зняти відео, відправити геолокацію і туди протягом кількох годин будуть направлені вибухотехніки. За перший тиждень ми отримали більше ніж 2 тисячі заявок.

– На початку розмови ви згадали, що "традиційної" злочинності стало менше, однак через погіршення економічної ситуації вона буде зростати. Як змінювалася криміногенна ситуація за ці три місяці і які прогнози?

– Загальна кількість злочинів значно знизилася, по окремих видах на 50% і більше. Спочатку була надзвичайно позитивна динаміка по загальнокримінальних злочинах. По-перше, Верховна рада підвищила відповідальність за майнові злочини в умовах воєнного стану, можна отримати до 10-15 років ув'язнення. По-друге, дало результат запровадження комендантської години та патрулів.

У перші дні на території майже всіх регіонів ми стикнулися зі спробами груп молодих людей грабувати ювелірні крамниці та автосалони. Але коли вони побачили, що поліція готова застосовувати зброю для того, щоби припинити безлад, бажання вчиняти такі злочини дуже швидко вщухло.

Одними із найбільш частих злочинів стали угони автомобілів, їх динаміка не зросла у порівнянні із іншими періодами, але вони залишилися частим явищем. Зараз ми стикаємося зі зростанням злочинів, пов'язаних із використанням зброї. Надалі ця проблема буде все більше і більше актуальною.

– Які плани у МВС на врегулювання обігу зброї серед цивільного населення? Питання і про тих, хто хоче отримати для самозахисту, і тих, хто вже набув внаслідок бойових дій.

– Вже є конкретні розуміння механізму, але робота ще триває. Згодом міністр обов’язково озвучить ці кроки.

– Уточнення по транспорту. Повертається автоматична фіксація порушень ПДР, патрульна поліція починає працювати у звичному режимі. Яка статистика по таких порушеннях і чи будуть посилювати покарання?

– За перший тиждень роботи камери автофіксації порушень ПДР зафіксували понад 200 тисяч подій.

– Перейдемо до воєнних злочинів, вчинених російськими окупантами. Коли ми зможемо притягнути винних до відповідальності і чи це взагалі можливо?

– Ми бачимо, що РФ грубо попирає норми Женевських конвенцій, застосовуючи зброю проти мирного населення, порушуючи будь-які базові стандарти евакуації, захоплюючи в полон поліцейських та рятувальників, які не є комбатантами. Коли ми стикаємося із ракетними обстрілами мирних кварталів, наших шпиталів, оперних театрів, залізничних вокзалів – все це воєнні злочини.

Хочу нагадати, що вони не мають терміну давності. Весь цивілізований світ об'єднався на підтримку України для того, щоби притягнути всіх винних до відповідальності. Тому рано чи пізно кара наздожене тих, хто прийшов до нас із мечем і порушує закони війни. Хто нищить наш народ, руйнує інфраструктуру, викрадає дітей і так далі.

– Наскільки часті випадки мародерства наразі? Чи здатні правоохоронці забезпечити належне покарання? Бо люди розуміють, що у поліцейських та військових зараз інші завдання, тому іноді вдаються навіть до самосуду.

– Є мародерство як військовий злочин, який вчиняється військовослужбовцями в умовах збройного конфлікту, а є майнові злочини, які вчиняються пересічними громадянами. Всього упродовж війни розпочато досудове розслідування майже 8000 кримінальних проваджень вказаної категорії.

Ми бачили як російські окупанти займаються відвертим дикунством, викрадаючи електрочайники без підставок, пральні машинки та інше. Вкрали навіть оленячі роги в одному з поліцейських відділків в зоні ЧАЕС. Єдина проблема, що там в 15-20 тисяч разів перевищена норма гамма-фону, так що когось кара божа може наздогнати набагато швидше, аніж українські правоохоронці.

Але так само ми бачили як люди використовували паузу у бойових діях і не соромилися цупити якісь предмети побуту у сусідніх будинках. Звісно, ми не були в змозі поставити під кожним під'їздом по поліцейському. Я вже не кажу про абсолютно зруйновані квартали, масову відсутність документів, коли було дуже складно перевірити, чи дійсно ця особа жила саме тут і вивозить свої речі зі свого помешкання.

Проте працювала і працює величезна кількість відеокамер та реєстраторів, дані з них збереглися. Щоби ніхто не думав, що можна безкарно бити скло, заходити до складів, магазинів та помешкань і це залишиться непомітним. Процес відновлення справедливості дещо відкладений, але рано чи пізно люди повертаються, дають свідчення, тому далі ці справи вже не є складними.

Щодо самосуду. Зі зростанням соціальної напруги та насилля навколо, громадянам стає все важче вдаватися до контролю. Важко втримати себе, щоб не покарати тих, кого запідозрили в злочині. Але навіть під час війни не варто забувати, що у нас діє закон, а подібні самосуди деформують моральні цінності. Як би не здавалося, що це справедливо – про злочини треба повідомляти безпосередньо правоохоронним органам і не намагатися самостійно покарати винних.

– Ми говорили про пряме мародерство, однак є інші способи нажитися на війні та людському горі. Як людям убезпечитися від шахраїв, наприклад, псевдо-волонтерів, розмінувальників, продавців неіснуючого військового спорядження тощо?

– Звичайно, що під час війни з’являються ті, про яких кажуть, що вона для них як мати рідна. Слідчими Національної поліції України всього розпочато 116 кримінальних проваджень за фактами незаконних дій, пов’язаних з гуманітарною допомогою, благодійними пожертвами та безоплатною допомогою. Повідомлено про підозру п’ятнадцятьом особам у 15 кримінальних провадженнях.

Ми бачимо дуже різні прояви такої злочинності. Це і телефонні шахраї, які намагаються скористатися чиєюсь бідою чи схвильованим станом для того, щоби отримати доступ до банківської карти. Це і спроби давити на жалість, щоби люди перераховували гроші якимось незрозумілим структурам.

Це і намагання продавати у три-чотири рази дорожче волонтерам ті речі, які завтра підуть нашим воїнам, в той час, як вони не просто не захищають, але і відверто небезпечні для носіння. Ми знаємо купу історій про бронежилети, що розлітаються при першому пострілі з будь-якої зброї, і багато-багато іншого.

Тут ми можемо порадити бути дуже пильними і підтримувати наших захисників через тих, кому люди довіряють, і хто позитивно себе проявили раніше. Або передавати це безпосередньо у підрозділи. Хочу наголосити, що допомога потрібна не тільки тим, хто знаходиться на першій лінії. Є величезні потреби і у наших рятувальників, поліцейських та інших служб.

– Скільки у нас наразі зафіксовано випадків колабораціонізму і хто це здебільшого: звичайні громадяни, чиновники, силовики?

– Слідчими Нацполіції розпочато всього 500 кримінальних проваджень за фактами колабораційної діяльності. Звичайно, ми фіксуємо випадки, коли і співробітники поліції перебігають до ворога, хоч це і гидко бачити, але таким чином, можна сказати, відбувається самоочищення.

Якщо ж говорити загальними цифрами, то кількість колаборантів в рядах поліції ледь до одного відсотка добереться. На даний час шістьом працівникам поліції оголошено про підозру у державній зраді та колабораційній діяльності.

Один із прикладів доволі масового переходу на бік ворога – територія Донецької області. Там виявлено близько 80 працівників поліції, які всупереч вимогам керівництва тимчасово змінити місце перебування, не виконали наказу. Надалі вони почали співпрацювати з представниками незаконних збройних формувань на цій території. Обійняли посади у "правоохоронних органах", виконуючи функції окупаційної влади в захоплених будівлях ГУНП в Донецькій області.

У порівнянні із 2014 роком ми бачимо дуже позитивні зміни. Зараз у системі МВС таких людей дуже мало. А тоді на бік ворога переходили цілі гарнізони. Це результат змін, які відбулися за ці роки. Люди не склали зброю, не кинули свої пости і всупереч базовим безпековим протоколам брали на себе набагато більше, аніж мали би відповідно до своїх обов'язків. Це супроводження гуманітарних конвоїв, витягування людей з вогню під артилерійськими обстрілами. Ці структури оздоровилися і стали внутрішнім скелетом держави.

Водночас треба нагадати, що сталося з усіма тими, хто колись на сході України став відступником/колаборантом чи очолив квазіреспубліки, чи якісь їхні вигадані органи виконавчої влади, або допомагав сепаратистам. Захарченко – вбитий. Воєнні злочинці Гіві, Моторола – також вбиті. Навіть ті, хто зачитував якісь там "декларації незалежності", загадковим чином помирали. Помер і відомий лідер проросійських сепаратистів Болотов, йому було 46. Його заступник, ще молодше – також помер, ну і так далі.

Тобто ми бачимо, що життя колаборантів, зрадників, маріонеток Кремля – взагалі не тривале. Вони – розхідний матеріал, який потрібен Кремлю, щоб виконати брудні задачі, а коли вони стають непотрібні – їх ліквідовують. А всі, хто дивом вижив, мають чекати, коли органи Національної поліції та інших правоохоронних органів дістануться до них, подібні приклади у нас є.

– Це ми говоримо про колаборантів із мілітарних та силових структур. А що із тими представниками місцевої влади, які залишилися на непідконтрольних територіях та забезпечують життєдіяльність громад?

– Насамперед і президент, і уряд, і Збройні Сили роблять все для того, щоби якомога швидше деокупувати території, які сьогодні опинилися під контролем ворога. Також ми робимо все, щоби забезпечити можливості для евакуації тих людей, які хотіли би вийти з-під окупації, і першочергові потреби тих, хто не може цього зробити.

Щодо тих, хто лишається, то у Кримінальному кодексі чітко вказано, що є злочином. Багато що залежить від того, як вони побудують свої відносини з окупантами. Йдеться не про тих, хто пече хліб, чи надає медичну допомогу на тимчасово окупованих територіях. Мова насамперед про представників органів держави або місцевого самоврядування. Якщо вони вступили у співпрацю з ворогом, то це все прописано у Кримінальному кодексі. Грань, безумовно, є тонкою.

Зрозуміло, що це питання межі між колабораціонізмом та виживанням. Тут варто розмежовувати, оскільки є поняття зради, а є дії в умовах крайньої необхідності, коли співпраця може бути вимушена, через те, що їм чи їхнім сім’ям може загрожувати небезпека.

У нас був приклад, коли співробітник правоохоронних органів розповів окупаційним військам службову інформацію. Пропагандисти зробили свій ролик, в якому він нібито самостійно виявив бажання все розповісти. Ми почали встановлювати події, зв’язалися із ним і він нам каже, що в цей момент з його дітьми, дружиною, знаходився озброєний військовий РФ. І якби той не робив те, що йому накажуть – то його б рідних вбили. І він нас запитує, а що б ви зробили на моєму місці?

Кожен окремий випадок співпраці, мабуть, має розглядатися окремо на предмет мотивації. Чи була співпраця вимушеною або ж добровільною? В законі щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність про це також сказано.