Дострокові вибори Ради як неминучість
Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Після завершення президентських виборів основною інтригою політичного процесу прогнозовано стало маневрування головних дійових осіб вітчизняної політики навколо вирішення питання про подальшу долю Верховної Ради України сьомого скликання.
Останнім часом в інформаційному полі інтенсивно поширюються чутки про нібито готовність народних депутатів створити в парламенті нову пропрезидентську коаліцію, до якої увійшло б мало не 300 осіб. Сьогоднішній вихід із фракції Партії регіонів ще двадцяти людей і результативне голосування про позбавлення депутатської недоторканності Олега Царьова свідчать, що ці "чутки" далеко небезпідставні, і значна частина народних обранців насправді готова зробити все можливе і неможливе для того, щоб зберегтися і не йти на перевибори.
Укладається в таку логіку розвитку подій і заява Віталія Кличка, який, говорячи про необхідність переобрання Верховної Ради, несподівано і досить двозначно заявив, що "парламенту треба встигнути ще багато зробити", а це дає підстави для певного оптимізму противникам ідеї розпуску законодавчого органу держави і прихильникам ідеї відстрочки такого розпуску на невизначений час.
Однак треба усвідомлювати, що насправді політичний момент взагалі не ставить на порядок денний питання про доцільність чи недоцільність розпуску Верховної Ради України. Відповідь на це питання очевидна - розпуск парламенту неминучий, оскільки вимагати цього будуть не тільки окремі політичні групи, які відчули смак перемоги після президентських і місцевих виборів, але перш за все "вулиця" - люди, які вимагають, принаймні, уявного перезавантаження влади.
Новообраний Президент навряд чи зможе знайти достатньо вагомі і переконливі аргументи, щоб пояснити "Майдану" виправданість перебування у стінах парламенту, а тим більше в рядах нової пропрезидентської більшості, таких одіозних персонажів, як Тігіпко, Олійник або Литвин, причетних не тільки до прийняття сумнозвісних диктаторських законів 16 січня 2014 р., а й до ратифікації харківських угод, і схвалення багатьох інших, м'яко кажучи, спірних рішень. Щоб зрозуміти масштаби потенційного невдоволення таким ходом подій, досить побачити різку негативну реакцію значної частини українського суспільства навіть на чутки про можливе "призначення" новим "тимчасовим" спікером Литвина.
Тиск вулиці на Президента буде рости пропорційно зростанню невдоволення мас соціально-економічною ситуацією в Україні, погіршення якої, на превеликий жаль, також неминуче в силу багатьох як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. У таких умовах Президенту не залишиться нічого іншого, як знайти "винних" у парламенті.
Цілком очевидним є також той факт, що провести якісь радикальні реформи, не маючи в парламенті сталої пропрезидентської більшості, буде неможливо навіть за наявності щирого бажання такі реформи проводити. Доведено ще Віктором Ющенком. Тому сподіватися на те, що Єфремов, Чечетов і Герман можуть стати локомотивом змін, не доводиться.
Враховуючи наведене вище, можна майже зі стовідсотковою впевненістю говорити, що доля Верховної Ради України сьомого скликання вирішена самою логікою розвитку подій - розпуск неминучий. Питання лише в тому, коли і яким чином парламент буде розпущений.
Більшість експертів зазначає, що зробити це новообраному Президентові буде непросто, тим більше долаючи опір народних обранців.
Безумовно, вирішити це питання винятково у правовому полі, виходячи з тих підстав для розпуску парламенту, які містяться в Конституції України, насправді може бути складно. Але в той же час треба усвідомлювати, що відправити Януковича у відставку "правовим" шляхом взагалі було нереально. Тому вся ця риторика окремих "законників" про начебто відсутність правових шляхів врегулювання політичної кризи - це не більше ніж спроби маніпуляцій і жонглювання поняттями. Питання, які не можуть бути врегульовані правовим шляхом, будуть врегульовані політико-правовим шляхом створення політичними рішеннями необхідного правового поля. Питання, які не будуть врегульовані політико-правовим шляхом, будуть врегульовані політичним, у результаті чого кількість громадян України, які напівлегально перебувають у Ростові-на-Дону, може істотно збільшитися. На жаль, такий хід подій може стати останньою главою в новітній історії української державності.
Отже, "народним обранцям", які готові на все можливе і неможливе заради збереження депутатського мандата, не варто забувати, що до трагічних подій на Євромайдані призвело, зокрема, і небажання Віктора Януковича оголошувати позачергові вибори Президента України.
Подобається це комусь або ні, але дострокові парламентські вибори - неминучий наступний крок на шляху виходу із жорстокої політичної кризи, у якій опинилася Україна.
