Про перехід парафій до Православної Церкви України, її стосунки з Московським Патріархатом та діючою владою, міжнародне визнання ПЦУ, антивакцинаторські настрої, осучаснення церковних звичаїв та календарну реформу – в інтерв'ю РБК-Україна розповів предстоятель ПЦУ, митрополит Київський і всієї Україні Епіфаній.
Рівно три роки тому, 6 січня 2019-го, Вселенський патріарх Варфоломій вручив митрополиту Епіфанію, главі новоствореної Православної Церкви України, томос про автокефалію. Цим завершився тривалий процес створення незалежної української помісної церкви, який вийшов далеко за межі суто церковних питань, ставши однією з головних тем тогочасної президентської кампанії.
Українська Православна Церква Московського Патріархату, як і власне Російська православна Церква, ПЦУ та її автокефальний статус не визнали, на знак протесту розірвавши усі стосунки зі Вселенським (Константинопольським) Патріархатом. Протягом цих трьох років у житті ПЦУ сталося чимало подій: перехід частини парафій від МП (який втім різко загальмувався у другій половині 2019-го), внутрішній конфлікт з почесним патріархом Філаретом, який вирішив відновити окремий Київський Патріархат (хоч і без особливих успіхів), визнання автокефалії від трьох, на додачу до Константинополя, помісних церков. А ось питання об'єднання з Московським Патріархатом на порядку точно не стоїть, і навряд чи постане в осяжній перспективі.
– Наскільки цей рік був успішним для ПЦУ, зокрема з огляду на кількість переходів парафій від УПЦ МП? І скільки загалом їх відбулося за ці три роки?
– За нашими підрахунками, близько семиста парафій приєдналися після Об'єднавчого Собору ПЦУ. Протягом останнього року переходів було значно менше. Цей спад почався ще з приходом нової влади.
Зараз Московський Патріархат фактично по кожній парафії, яка приєдналася до нашої Церкви, подав позови до судів. Але протягом цього часу практично за всіма позовами ми виграли, бо правда на нашому боці, і якщо громада бажає перейти, вона має на це законне право.
Я зараз говорю про верхню інстанцію – Верховний суд. Зараз відчувається, що судова реформа торкнулася лише Верховного суду, а на нижчих рівнях, як ми бачимо, дуже різні інколи приймаються рішення, інколи навіть неадекватні, які припиняють перехід громади. Але коли справа доходить до Верховного суду, то він приймає справедливе, виважене рішення.
– Чому процес переходу з другої половини 2019 року відчутно загальмувався? І коли і за яких обставин він може відновити свій темп?
– Відбулася зміна влади. Ми не потребуємо якогось відкритого сприяння з боку української влади, але повинна бути підтримка цього процесу в рамках, визначених законом.
– В чому?
– Наприклад, це стосується поліції, яка інколи не бажає брати безпосередньої участі, захищати законні права громади, не розбирається в цих процесах, інколи може навіть відверто захищати інтереси московських прихильників. І тому є багато громад, які мають внутрішнє бажання перейти, вони практично вже визначились, але не мають бажання протистояти тій навалі, яка буде в час їхнього переходу.
– А вона буде?
– Буде, бо є певні особи, які фінансують ці процеси, які створюють картинку, особливо для зовнішнього світу, що в України немає свободи віросповідання.
Ми вже бачили дуже багато прикладів, на Рівненщині, Волині, Закарпатті, коли 90% громади визначились з переходом до ПЦУ, але приїжджали священики з інших районів, привозили різних хлопців спортивної зовнішності, які творили беззаконня, били місцевих мешканців.
Тому громади налякані. Дуже багато є священиків з МП, які навіть до мене приходять, і говорять: якби можна було тільки змінити табличку на храмі з МП на ПЦУ, то ми готові до цього. Але вони не хочуть "воювати".
Треба відстоювати свої права, щоб бути в Українській Церкві, бо є ті сили, які протидіють цьому, особливо сили, пов'язані з країною-агресором. Вони бояться того, що більшість парафій доєднаються до ПЦУ, і вони втратять тут свій вплив. Я неодноразово говорив, що це є фактично останній форпост Путіна в Україні, бо Путін втрачає Україну, вона рухається в Європу, в НАТО, і ми бачимо, яка зараз істерика з боку РФ. Російська Церква відіграє велику роль для країни-агресора, і тому вони намагаються її зберегти в тому вигляді, в якому вона є зараз.
– Що має статись, щоб ці потенційні переходи зреалізувались на практиці?
– Треба, щоби виконувався закон, треба втілити судову реформу повною мірою, щоби суди були чесні. Бо є громади, які вже по кілька кіл проходять: повертають їхню справу у нижчу інстанцію, потім знову, потім знову… Є громади, які не можуть увійти у свій храм, навіть маючи всі судові рішення, бо немає відповідної підтримки. Якщо усі справедливі судові рішення будуть втілюватися в життя, то ситуація покращиться, і буде наступна хвиля переходів.
– Ви сказали про близько 700 переходів за три роки. В МП мають власну, зовсім іншу математику. А за підсумками цього року взагалі звітують, що у них стало на кілька парафій більше. Як таке може бути? Вони створюють нові парафії?
– Вони вважають ті парафії, які долучилися до нас, своїми. Вони не викреслюють їх з переліку. У більшості випадків священики не підтримали ідею переходів. Люди перейшли, а священики ні.
– А чому так відбувається?
– Бо їх зацікавлюють матеріально лишитися в МП, їх фінансують, їх лякають. Уявіть собі, протягом останніх 30 років священик проповідував у громаді: ми повинні бути в МП, не буде ніякої незалежної автокефальної Церкви тощо. І зараз навіть морально важко переступити цю межу. Ось людина 30 років говорить одне, а потім треба це заперечити і визнати, що вона була неправа. І їм морально важко переступити через себе.
Є й такі священики, але є такі, які цього не бажають робити. І вони не долучаються до процесу переходу, лишаються в МП, продовжують далі своє служіння, можливо, в іншому місці, або переходять в інше приміщення.
– Якщо взяти період останніх трьох-трьох з половиною років, то ваші стосунки з МП лишаються незмінними, або покращились чи погіршились?
– До Об'єднавчого Собору всі були запрошені Вселенським Патріархом Варфоломієм: всі архієреї колишніх структур Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви, Московського патріархату – їх закликали творити єдину визнану автокефальну Православну Церкву. З боку МП долучилися тільки двоє архієреїв, інші проігнорували цей заклик.
Але після Об'єднавчого Собору Україна стала канонічною територією ПЦУ. І МП, який називає себе Українською православною церквою, як такий є неканонічним в Україні. Також згідно закону вони повинні перейменуватися.
– Але зараз це заблоковано рішенням суду.
– Так, є наказ Мінкультури про перейменування, виданий на підставі закону, де чітко визначено всі релігійні громади, які повинні перереєструватись. Але Окружний адмінсуд Києва поставив це на паузу. Зараз сам закон щодо перейменування за поданням проросійських депутатів знаходиться на розгляді в Конституційному суді, ми чекаємо рішення, думаємо, що це рішення буде адекватним. Цей процес буде розблокований, і вони зобов’язані будуть перейменовуватись.
І це буде спонукати ще більше громад до того, щоб змінити юрисдикцію. Бо зараз дуже багато громад перебувають у певному нерозумінні, омані, що вони знаходяться саме в українській православній Церкві. Але коли їм доведеться змінити статут, і там буде прописано, що вони належать до "РПЦ в Україні", це спонукатиме їх задуматись і змінити юрисдикцію.
Що стосується стосунків з МП як таких, то їх практично немає, ми тільки перетинаємося з митрополитом Онуфрієм на офіційних заходах, вітаємося, але спілкування щодо теми об'єднання немає. Бо з їхнього боку, особливо з боку митрополита Онуфрія, немає на це жодного бажання.
– А як би Ви охарактеризували стосунки з діючою владою, після приходу Володимира Зеленського? Бо на початку в його команді були люди, яких вважали відкрито прихильними до МП. Зараз цих людей в команді немає, натомість сам Зеленський запрошує в Україну Патріарха Варфоломія – і це можна трактувати як знак прихильності вже до ПЦУ.
– У нас хороші, конструктивні стосунки з владою. Я навів вам окремі болючі приклади, вони є, але це стосується окремих випадків. Є окремі постаті, окремі чиновники, які відкрито підтримують МП. Однак загалом, з президентом, урядом, Верховною радою у нас хороші, конструктивні стосунки, ми співпрацюємо.
Останній приклад – закон про військове капеланство. Це якраз приклад такої співпраці, не лише нашої Церкви, а й Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, ми протягом п'яти років працювали, з попереднім і нинішнім скликаннями парламенту, розробили законопроект, ухвалили його і втілили в життя.
Влада заявляє, що вона ставиться "рівновіддалено" до Церков. А ми говоримо, що вона повинна ставитись рівнонаближено до всіх Церков і всіх релігійних організацій.
– Чи є зараз люди у владній команді, які чітко підтримують саме вас?
– Так, звичайно, є такі люди, у всіх гілках влади, які розуміють сутність існування в Україні своєї незалежної автокефальної Православної Церкви, без якої ми не збудуємо Україну такою, якою ми хочемо її бачити: європейською, демократичною, справедливою.
– Можете розтлумачити вашу тезу про "рівнонаближеність" і "рівновіддаленість" держави і Церкви? Діюча влада, очевидно, значно менше займається церковно-релігійними питаннями, ніж попередники. На вашу думку, це неправильний підхід?
– Кожна влада має право бачити по-своєму ці стосунки.
– А ви за що виступаєте?
– Ми – за те, щоб влада підтримувала всі Церкви. В Україні повинен діяти принцип демократії, вільного віросповідання – відвідуєш той храм, який хочеш, це безумовно. Але при цьому треба розуміти роль кожної Церкви.
Ми не прагнемо бути державною церквою. Ми бачимо, яка зараз модель в Росії. Ми не хочемо бути "департаментом у справах релігій", як РПЦ в російській державі. Ми не хочемо бути державною Церквою, але ми є державницькою Церквою, тобто такою, яка підтримує державність, незалежність, суверенітет України, бо без сильної української держави не буде й сильної української Церкви.
Тому влада у рамках, які визначає закон, мала би підтримувати розвиток ПЦУ, бо це Церква, яка прагне, щоб українська держава була сильною. Ця Церква завжди підставить плече українській державі, бо прагне, щоб Україна була єдиною. Якщо не будемо підтримувати українську владу, то не буде й України. І що тоді? – сюди прийде Путін. Ми бачимо, що відбувається в Криму і Донбасі – там взагалі немає жодної свободи. Звичайно, ми цього не хочемо допустити.
– Які зараз стосунки між Вами і почесним патріархом Філаретом?
– У нього є своє бачення майбутнього розвитку Української церкви. Абсолютна більшість, практично сто відсотків архієреїв вирішили, що прийняте на Об'єднавчому Соборі рішення ми втілюємо в життя. З власне українських архієреїв його не підтримав жоден. Підтримали лише двоє архієреїв, які знаходяться на території Російської Федерації, а з часом доєднався один, який знаходиться на території Молдови.
Ми як єдина, вже визнана автокефальна Церква разом рухаємось вперед, ми не хочемо оглядатися назад. А почесний патріарх Філарет вирішив протидіяти цьому, повернути все, як було до 15 грудня 2018 року.
Але це втілити неможливо. Ми 30 років йшли до того, щоб об'єднатися і отримати Томос про автокефалію. А зараз ми це все отримали. І відмовитись – заради чого?.. Це виглядає абсурдно. Тому зараз всі бачать, що успіху у почесного патріарха не буде, підтримки немає, запиту немає в українському суспільстві щодо так званого відновлення Київського патріархату.
Ми говорили, що питання статусу патріархату – це питання майбутнього. Коли ми об'єднаємо українське православ’я, ми неодмінно досягнемо цього. І тому в нього немає підтримки, він намагається і далі імітувати відновлення Київського патріархату, але це не має реального значення.
– Який зараз у нього статус в ПЦУ?
– Він – архієрей на спокої, який не має права вчиняти певні дії, але він знаходиться в складі ПЦУ.
– Зараз ПЦУ визнана чотирма помісними Церквами. Чи очікуєте Ви в наступному році, або, може, в якійсь більш віддаленій, але осяжній перспективі, що ПЦУ визнають інші Церкви? І які саме?
– Якщо говорити загалом про Православну Церкву, не тільки про ПЦУ, то в православ'ї на першому місці стоїть євхаристійне єднання. І якщо розібратися правильно, то через Вселенського Патріарха ми євхаристійне єднання маємо з усіма Православними Церквами, окрім РПЦ, бо вона сама розірвала це єднання з Вселенським патріархатом.
А зараз ми говоримо просто про визнання дії, яка була вчинена Вселенським Патріархом – надання Томосу. Це його право, його прерогатива, але інші Церкви мають сприйняти цей акт.
Зараз, окрім Вселенського Патріарха, який надав Томос, визнали Томос ще три Церкви: друга по честі, Олександрійський патріархат, а також Церква Греції і Церква Кіпру. Зараз це питання обговорюється в багатьох інших Церквах, які дозріють і приймуть відповідне рішення.
– В осяжному майбутньому це станеться?
– Так, в осяжному. Протягом цих трьох років ми вже маємо визнання Томосу від третини Православних Церков. З часом буде визнання від десяти Церков, потім більше, останньою, напевно, буде Російська православна церква, яка з часом змириться.
– Ви вірите, що РПЦ може колись визнати ПЦУ?
– А чому ні? Вони будуть змушені. Відбудуться зміни, зміняться покоління, патріархи, одні відійдуть, інші прийдуть і будуть змушені спілкуватися. Це стосується і української держави так само: колись же в Москві визнають, що ми незалежні, ми окремий народ, ми маємо право на існування. Колись це станеться.
– Але які конкретно Помісні Церкви можуть наступними визнати Томос?
– От наприклад, останнє святкування на Фанарі було за участі митрополита Румунської православної церкви, який стояв поруч на богослужінні, молився поруч з нашим архієпископом Тернопільським, вони не цураються, ми ведемо перемовини неофіційні. Це стосується і Болгарської церкви, і Грузинської церкви, і Албанської церкви. Є багато Церков, але ми конкретну інформацію не оголошуємо, бо є шалена протидія з боку Російської церкви і російської держави, які у них нерозривно пов'язані. Вони роблять все можливе, щоб далі не було визнання Томосу.
– Чи можна говорити про розкол у світовому православ'ї, спричинений реакцією РПЦ на акт надання Томосу ПЦУ? І скільки тоді Помісних Церков наближені до РПЦ? Однією з таких прийнято вважати Сербську православну церкву, яка історично дуже близька до РПЦ.
– Як такого розколу в православному світі немає. Є РПЦ, яка розірвала стосунки з Вселенським Патріархатом. Інші Церкви, які певною мірою підтримують РПЦ, цього не зробили, та ж сама Сербська православна церква. Це хіба що умовно можна поділити Церкви на певні два табори.
– Цей умовний "табір Москви" – він менший?
– Є кілька Церков, які певною мірою тяжіють до РПЦ, так вже склалося історично. Частково Грузинська церква, Польська церква, Церква Чеських земель і Словаччини, Сербська православна церква мають історично хороші стосунки із РПЦ.
Але якщо Українська церква буде єдиною і сильною, то в православному світі запанує мир. Бо так історично склалося, що існує диптих Православних церков і в ньому перше місце посідає Вселенський патріархат – Константинопольський, як було визначено на Четвертому Вселенському соборі 451 року.
Москва намагається це змінити на підставі того, що вони вважають себе чисельно найбільшою Церквою у православному світі. Але це не означає, що вони будуть першими. Вони ніколи цього не досягнуть. Це прагнення у них є протягом останнього століття…
– Першості у світовому православ'ї?
– Так. Вони цю думку не полишають. А зараз, якщо вони повністю втратять Українську церкву, то ніколи не зможуть претендувати на цю першість. Вони є такими великими саме завдяки Українській церкві, без неї вони втрачають практично половину.
– Ми почали говорити про Росію. Зараз найбільша екзистенційна загроза для України, для держави і українського народу – це ризик нового масштабного вторгнення з боку Росії. У Вас точно є власне бачення цієї ситуації, навислих над країною ризиків. В чому воно полягає?
– Війна і так триває. Але я не вірю, що буде повномасштабний наступ. Чому? Це буде означати початок Третьої світової війни. Що ми бачили до цього часу в Криму і на Донбасі? Там нібито не було Путіна, були якісь "зелені чоловічки" і так далі, вони до цього часу говорять, що це "громадянська війна" на Донбасі, а Крим сам собою через "референдум" відійшов, хоча Путін потім сам заявив, що він практично керував цим процесом.
Якщо зараз говорити про вторгнення в Україну, то це вже треба діяти відкрито. Будуть регулярні російські війська наступати на українську землю. До цього часу вони грали досить прикрито. Вони заявляли, що "їх там немає", що це українці між собою воюють. Тому це певною мірою схоже на шантаж Європи та Америки, щоби вони відмовилися від підтримки української держави. Зараз відбувається шантаж щодо НАТО, щоби Україна туди не вступила. Бо Путін побачив, що Україна вже наближається до того часу, коли може стати членом НАТО. Для нього це є ознакою, що Кремль раз і назавжди втрачає українську державу. Для нього це боляче, і зараз він шантажує, підводить війська до кордону України. Але я переконаний, що масштабного продовження ескалації, того, що ми зараз бачимо на Донбасі, не буде.
– Військові капелани ПЦУ складають більшість від всього капеланського складу. Чи вони якось готуються до найгірших можливих сценаріїв?
– Мета перебування капеланів в українській армії – це підтримка духу. Дух дуже важливий, щоби наші українські воїни були сильними. Ми знаємо, що перемагають тільки духовно сильні, які відстоюють ідею. І наші українські воїни, звичайно, відстоюють ідею, вони борються за свою українську землю, свою державу, свою родину, за кожного з нас.
Ми повинні пам'ятати те, що і зараз вони там в окопах. В Києві і у більшій частині Україні виглядає так, що війни немає. Але коли поїдеш туди, побачиш, що реально відбувається на передовій, в яких умовах перебувають наші українські воїни, то розумієш справжню ціну цього миру. І тому капелани в армії покликані духовно і морально підтримувати військових. Вони це роблять.
Зараз їхні умови покращились у зв'язку із прийняттям відповідного законопроекту, який вже почне повноцінно діяти через півроку. Ми говоримо зараз про приблизно 80% капеланів, які є на посадах в українській армії. Але є ще більше тисячі священиків-волонтерів, які періодично їздять, возять гуманітарну допомогу, підтримують наших військових, однак в міру своїх парафіяльних обов'язків вони не можуть повноцінно виконувати обов'язки капеланські.
Зараз ще є питання того, що священик повинен визначитися протягом наступних п'яти років, чи він є військовослужбовцем, чи він є просто священнослужителем.
– Церква і вакцинація. Чому різноманітні Церкви та релігійні організації, і мова не лише про православ'я та християнські конфесії, нерідко стають осередками антивакцинаторських настроїв різного ступеня гостроти? Мова часто йде не про керівництво цих Церков, а про низовий рівень духовенства.
– У нас теж є архієреї, є священники, які висловлюють свою чітку позицію, що вони проти вакцинації. Але загалом ми, як Православна Церква України, висловили свою позицію ще до початку цієї пандемії – що тут немає релігійного підтексту. Якщо це стосується здоров'я і життя людини, то це ліки, які потрібно приймати. Ще до "ковіду", у 2019 році, ми зробили таку заяву, яка була сприйнята суспільством дуже позитивно. Що вакцинація – не зло, потрібно вакцинуватися, потрібно приймати те, що може забезпечити здоров'я і життя людини.
Тому, коли вже виникло питання у зв'язку із поширенням цієї коронавірусної хвороби, ми також неодноразово висловлювалися, що тут немає жодного релігійного підтексту. Для того щоби побороти цю хворобу – потрібно вакцинуватися. Але це особиста справа кожного, це право вибору кожної людини. Ми не застосовуємо якусь силу, кожен має право вибрати, якою вакциною хоче вакцинуватися.
Це вже справа держави, Міністерства охорони здоров'я, роз'яснювати і закликати людей до цього. Ми заявили про те, що ми не проти, ми навпаки – за. Однак кожний вибирає самостійно. Є священнослужителі, які проти, є одиниці серед архієреїв, я знаю одного, який виступає, робить заяви проти вакцинації та наводить свої аргументи.
– В чому суть цих аргументів? Коли проти вакцинації виступає пересічна віруюча бабуся 80 років – це одна річ. Але коли це архієрей із богословською освітою, який справді розуміється на православ'ї – це інша. Які в нього аргументи?
– Є така його позиція, він її сформував під впливом різної інформації...
– З богословської точки зору це якось можна пояснити?
– Ні, це не з богословської точки зору, я думаю, що в нього таких аргументів нема. А от якісь питання щодо самої вакцини – є.
– Що вона якась "неперевірена" – такого штибу?
– Так, є багато міфів, і, на жаль, дехто піддається їхньому впливу і потім намагається це розповсюджувати.
– Серед глибоко віруючих людей різноманітних релігій відсоток антивакцинаторів, як правило, є дещо вищим, ніж в середньому по суспільству. Справа в якомусь консерватизмі?
– Певною мірою, так. Але це навіть можна проаналізувати на двох Церквах: на ПЦУ і на Російській православній церкві в Україні. В нас менше цих настроїв, їх дуже мало, а от у РПЦ в Україні, як бачите, їх багато. Вони навіть виходять на мітинги, вони інтенсивно розповсюджують в ЗМІ ці міфи проти вакцинації. Ми більш відкриті і сучасні, а вони більш консервативні і базуються на цьому так званому "електораті": це люди похилого віку 60+, для яких аксіома те, що священик сказав. Священик каже, що не потрібно вакцинуватися, що вакцинація – це зло, і вони сприймають це і далі розповсюджують. Тому і є така проблема.
– Ви сказали, що ви є більш сучасні, а вони більш консервативні. Ви особисто і ПЦУ загалом нерідко порушуєте чи коментуєте багато питань і тем, про які в українському церковному житті не прийнято було говорити. Наприклад, про можливість жінкам в будь-який день ходити до церкви, незалежно від їхнього фізіологічного циклу. Ви посягаєте буквально на "основи", про хустку в церкві…
– "Сакральні" (сміється, - ред.).
– Так, "сакральні" речі. У середовищі єпископату і духовенства, серед практикуючих віруючих подібні намагання якось оновитися, осучаснитися добре сприймаються?
– Загалом сприймаються позитивно. Наша мета – розвіювати міфи, дуже часто це міфи, які вже утвердилися і стали традицією в Православній Церкві. І ми говоримо це відкрито. Дехто соромиться, як ви кажете, до цього часу взагалі піднімати деякі питання. Але ми повинні про це говорити. Бо чому багато людей не відвідують храми? Вони не вміють поводитись в них.
– Вони бояться, що їх зацькують?
– Так, вони бояться, що вони прийдуть, а їм будуть робити зауваження, їм стане соромно і незручно. Тому я заявив із самого початку, що зовнішній вигляд не повинен бути перепоною для людини, яка бажає відвідати храм. Вона прийде в такому вигляді раз, другий, третій, а потім зрозуміє, яке це є місце, що це священне місце – храм, місце спілкування людини з Богом, це святе місце, тому потрібно приходити вже в певному вигляді і щоби не спокушати інших.
Можна зайти і без хустки, можна зайти і в штанах, але, звичайно, є вже і певний стиль відвідування храму. Якщо ми візьмемо навіть певні світські заходи, то дуже часто пишуть, що дрес-код має бути таким-то. Так само і в церкві є певний дрес-код. Бо людина, яка приходить до храму, повинна бути скромною, вдягатися відповідно, але це не повинно бути перепоною. Бо якщо жінка прийде без хустини і її не пустять, то вона вже, можливо, більше ніколи не прийде до храму.
Є й інші міфи, які ми практично кожного місяця розвіюємо в засобах масової інформації та соцмережах, і це знаходить певний відгук. Ми повинні про це говорити, ми не повинні замовчувати те, що в нас болить, те, що є актуальним, якщо ми хочемо бути більш сучасними.
Що стосується віровчення, догматів – це незмінне. Але те, що стосується обрядовості, це є змінне. Нам дуже часто задають питання, чи можуть бути лавки в храмах, чи можливо те або інше. Все можливо, але якщо буде достатня кількість храмів. Бо якщо ми в Михайлівському Золотоверхому, припустимо, поставимо лавки, то це автоматично зменшує вдвічі-втричі кількість людей, яких можна розмістити.
Якщо ми поглянемо на інші Церкви, то в Церкві Греції це є нормою, в кожному храмі є лавки, навіть на Афоні, в монашій республіці, є так звані стасидії, на яких можна сидіти чи опертися.
Ці всі речі є змінними. Вони увійшли в Церкву в певний час і можуть зазнати певних змін. Церква сприймає це позитивно, але потрібно робити це правильно, розумно і мудро, щоби не розділяти.
– Не різко?
– Не різко. Чому? Бо в нас і так є багато розділень в суспільстві. Наприклад напередодні 25 грудня – святкування Різдва Христового – постає питання календарної реформи. І в цьому році я знову бачив, що здійнялася ця хвиля.
Згідно статистики, соціології, ми бачимо, що 70% людей не готові це прийняти. Хоча це ж одна й та сама дата. Ми святкуємо за традиційним календарем, він змістився на 7 січня. Так, ця календарна реформа повинна відбутися в майбутньому і вона відбудеться, але тоді, коли більшість буде за це. Бо якщо ми зараз її втілимо в життя, то буде розділення.
Ми це бачимо на прикладі Грецької православної церкви, там вже практично століття як відбулася календарна реформа, але до цього часу є розділення. Є старостильники, які теж мають досить високий відсоток прихильників у Греції.
Тому, споглядаючи на їхній приклад, ми повинні виробити свій правильний підхід, втілити цю реформу в життя. Побачимо через 10 років, проаналізуємо. Адже зараз тих, хто святкує Різдво саме за григоріанським календарем, 3% чи 5%.
Тож потрібен час. Але тут є інше питання – щодо єдності всіх православних в Україні. Ми зможемо втілити календарну реформу тоді, коли більшість буде в єдиній автокефальній Православній Церкві. Бо зараз є ті, які ще перебувають в складі Російської православної церкви.
– Який орієнтовний розподіл за кількістю вірних між ПЦУ та РПЦ в Україні?
– Відповідно до різних соціологічних опитувань протягом цих трьох років, в Україні є близько 72-73% православних загалом. Більше 50% себе асоціюють із Православною Церквою України, вважають себе вірянами саме нашої Церкви. Є частина, десь 15% тих, хто себе називає вірними РПЦ в Україні. Але потрібен час, щоби абсолютна більшість, 80-90% стали називати себе вірними незалежної української автокефальної Церкви, тоді можна було би втілити календарну реформу в життя без ризику розділення.
– Ззовні ці ваші роз'яснення, намагання "йти в народ", використовуючи зокрема соціальні мережі, видаються як логічна спроба отримати більше прихильників, зокрема серед молодих українців, яких справді окремі пануючі практики можуть відлякувати ще на дальніх підходах до церкви. То Ви таким чином прагнете збільшити кількість ваших прихильників?
– Наша мета – не втратити сучасне покоління, молодих людей, бо, на жаль, сучасні технології настільки швидко розвиваються і настільки молода людина поглинена ними, що вона відходить від Церкви, їй не потрібна духовність як така. Вони живуть в своїй певній віртуальній реальності.
А як із ними спілкуватися? Треба використовувати сучасні методи спілкування: соцмережі, які також є важливим інструментом. Зараз поступово, напевно, соцмережі беруть верх над всіма іншими ЗМІ.
Це певною мірою небезпечно, але ми як Церква хочемо бути там певним духовним острівцем, який молода людина матиме можливість відвідати, бути підтриманою духовно і розуміти, що Церква відіграє в її житті важливу роль.
– Чи ви можете конкурувати в цьому просторі із різноманітними лідерами думок серед молоді?
– Ми прагнемо цього і робимо все від нас залежне. Я дуже часто зустрічаюся і спілкуюся з молоддю. Наприклад, в Тернополі якось ми мали вільне спілкування на вулиці під відкритим небом з молодими людьми, і от якраз питання цих кумирів і постало. Що мене вразило – молоді хлопці й дівчата кажуть: а Ви сказали у своєму інтерв'ю, що Ви хочете бути другом для кожної молодої людини, от ми хотіли би, щоби Ви були нашим другом. В них є кумири, вони назвали певних осіб, блогерів і так далі, які є для них авторитетами, і от вони хотіли би, щоби представники Церкви також були для них такими дороговказами для майбутнього життя.
– Останнє підсумкове питання: впродовж останніх років роль Церкви як такої в українському суспільстві стає більшою чи меншою?
– Роль повинна бути, вона є, але змінюється покоління. Ми можемо втратити молодь, якщо Церква не буде інтенсивно працювати в цьому напрямку. Але Церква відіграє і буде відігравати важливу роль щодо утвердження української нації та держави. Бо без Церкви ми як повноцінна держава ніколи не відбудемось.