"Вік не має ставити життя на паузу". Як українські пенсіонери стали студентами у Словаччині

Як родина облаштувалася в новій країні, переборовши психологічну травму – детальніше у матеріалі.

Українська блогер Наталія Будянська неодноразово бувала у Словаччині: там в одному з університетів навчається її донька, і сама Наталія виїздила в цю країну на деякий час після вторгнення РФ, але повернулася додому в Україну.

Під час поїздки спеціально для TRAVEL РБК-Україна вона записала розмову з українськими пенсіонерами, які вимушено переїхали до Словаччини, і, подолавши колосальний стрес, вирішили пристосовуватися до нових реалій, не зупиняти свій саморозвиток і вступили до місцевого університету.

Ось як згадує про розмову з парою сама Наталія:

"Я познайомилася з цією парою поважного віку в студентському гуртожитку, куди розселили українських біженців. В їдальні ми сіли разом пообідати. Вони розповіли, що знаходяться там з початку повномасштабної війни. Юрій раніше працював викладачем в українському ВНЗ. Сказав, що навчання в будь-якому віці стимулює мислення, тож вони вирішили не гаяти часу, а здобути у Словаччині ще одну освіту".

Публікуємо історію Ольги та Юрія про їхній переїзд, адаптацію мотивацію до навчання і плани на майбутнє.

"Не хотілося впускати у своє життя Словаччину". Родина виїхала після штурму ЗАЕС

Ми вирішили виїхати з України після штурму Запорізької АЕС, 4 березня. Як і всі – збиралися виїхати "на два-три тижні", а потім – додому. В Словаччину приїхали на машині, тут вже були наші друзі з Полтави. Ми посЕлилися поруч з ними.

Спочатку після приїзду були наче в анабіозі, застиглому коконі, якісь заморожені. Не було бажання щось робити, нічого не хотілося. Все наше вибудуване, налагоджене життя залишилось в Україні. Тільки розпочався пенсійний вік та заслужений відпочинок, а тут війна. Не хотілося впускати у своє життя Словаччину.

Кожен ранок починався з новин і закінчувався новинами з України. Здавалося, що якщо ми не будемо відстежувати щогодинно, що відбувається на рідній землі, то обов’язково щось пропустимо. Ці новини в телефоні були як промінь віри й надії, начебто від нашої обізнаності щось залежало. Все ніяк не хотіли розлучатися з тими речами, в яких приїхали. Хоч настала весна і все навкруги розквітало.

Фото: Родина виїздила до Словаччини з собакою. "Тварина – це як компонент дому, прив’язка до минулого", каже Ольга (надане РБК-Україна)

Ми все чекали, що війна закінчиться, і ось зараз ми повернемося. Тому продовжували ходити в зимових чоботах, лижних куртках, брудних штанах. Ніяк не могли зняти свою "шкіру".

"Вирішила звернутись до психолога. Це повернуло мене до життя"

Ольга:

Я дуже вдячна словацькому уряду за все, як допомагають зробили українським біженцям, але тоді я нічого не хотіла, ніякої допомоги. Пам’ятаю, як розпочався онлайн-курс словацької мови для біженців, безкоштовний. Нас не примушували її вчити.

В Німеччині, наприклад, вивчення мови – це обов’язково. Там не можна отримувати грошову допомогу, якщо не відвідувати курси. А в мене було дике відторгнення. Я не хотіла впускати словацьку мову у своє життя, знаходила причину з якої я пропускала заняття чи вимикалась через 15 хвилин після початку.

Читайте також: "Вперше у невідомій країні. Чого очікувати українцям від життя в Іспанії"

Словацьку мову ми тоді не вчили. Здавалося, що активне її вивчення – це як наша зрада Україні. Наче ми вирішили тут залишитися і не повертатися. Ми це сприймали як прощання з батьківщиною. До цього додавалося відчуття провини перед тими, хто залишився.

Кожного ранку я відкривала ноутбук, і ми наче опинялася в Харкові, де мої друзі в цей час забивають вікна фанерою. В Херсоні, де люди стоять в черзі за питною водою. Потім я закривала ноутбук і опинялася в Братиславі – у затишному мирному житті.

Це був щоденний розрив реальності. Так тривало три місяці. Перебуваючи у Словаччині, ми досі думками в Україні. В якийсь момент я вирішила звернутись до психолога, це мене і врятувало. Повернуло до життя.

Фото: Родина опинилася у Словаччині, яка теж приймає українських біженців з перших днів вторгнення РФ (Getty Images)

"Тобі потрібно з'їздити додому, бо ти психологічно залишилася в тому березні 2022-го. Люди давно живуть далі, звикають до війни та нових обставин, як це не жорстоко звучить. Люди в Україні адаптувалися, а ти – ні. Подивись своїми очима на Україну, приїдь хоч на декілька днів", – радила мені психолог.

Ще вона порадила видалити всі новинні чати з телефону.

"Оля, коли Крим буде наш, тобі це точно повідомлять". Так само буде і з перемогою. Якщо ти зараз будеш страждати та плакати, кому від цього стане легше? Хочеш плести сітки, знайди групу волонтерів і плети. Роби щось, а не страждай".

Я дослухалася і зробила все так, як радила психолог. Це дуже допомогло. Морально, емоційно, фізично.

"Теніс став справжньою реабілітацією"

Виїхали до Словаччини удвох з чоловіком (ми обидва – пенсійного віку) і вивезли нашого песика Тіму. Собака – це як компонент дому, прив’язка до минулого. Він нам дуже допоміг в перші місяці зберегти психіку. Коли навколо тебе все чуже, інакше, ти не хочеш зайвий раз виходити на вулицю, наш Тіма потребував уваги щоденно.

Завдяки йому ми повернули той режим життя, який в нас був до війни. З песиком треба гуляти двічі на день на вулиці, годувати. Тобто, якщо ми впадали в депресію, накривались ковдрою і не хотіли дивитися у вікно, то він радісно стрибав поруч і мав свої фізіологічні потреби, які при переїзді в іншу країну змінюватися не могли, і ми йшли з ним гуляти.

Згодом ми домовилися з чоловіком підтримувати один одного, навіть якщо депресія не вщухає. Складно було звикати до нових правил побуту. Вдома вже все давно знайоме, і ти з закритими очима можеш знайти, де і що лежить. Тут, на новому місці, до всього довелося звикати заново.

Те, що ми були разом, рятувало. Ми бачили жіночок з маленькими дітьми без чоловіків, таких саме біженців, як і ми, але їм було складніше в сто разів. А ми були вдвох. Пам’ятаю, сказала чоловікові: "Якщо мені хочеться помовчати, все одно розмовляй зі мною".

Фото: Заняття тенісом дуже позитивно вплинули на емоційний стан Ольги (надане РБК-Україна)

А потім в нашому житті з’явився теніс. Я колись грала в теніс в Україні, а мій чоловік Юра тільки почав тут, в Братиславі. Знаєте, існує така психологчна методика – заколихування. Мама колихає на ручках своє дитя, щоб воно заснуло. Ритмічні похитування потягу допомагають швидше заснути. Так і в тенісі. Стрибки м’ячика, повторювальний стукіт об стіл, колихаючі амплітудні рухи – все це діяло як активне заспокійливе.

Ще терапевтичними виявились вигуки. Коли ти займаєшся в будь-якій спортивній команді, обмінюєшся окликами, вигукуєш слова голосно. Це як прокричати свій біль. Через короткі слова "ой", "гей" я позбавлялась накоплених негативних емоцій. Нам пощастило, що стіл був в гуртожитку, де нас поселили як біженців, і доступ до нього був безкоштовний. Ми почали грати удвох щовечора. Теніс став необхідною частиною життя, як реабілітація після травми.

"Втілила давню мрію – сидіти з чоловіком за однією партою"

Теніс звів нас з новими людьми, які також приходили пограти вечорами. Вперше з часів нашого приїзду захотілося жити з новою силою. Жити та ще встигнути втілити те, що все життя відкладалося "на потім".

Наприклад, мене завжди цікавили різні методики фізичної реабілітації людей, тож я наважилась і подала документи в магістратуру міста Запоріжжя – навчатись онлайн. Стала студенткою. Цей успіх підштовхнув нас до дій. Ми зрозуміли, що нічого неможливого немає. А люди, з яким звів теніс, допомогли з перекладом документів на вступ до словацького ВНЗ – Ekonomická univerzita v Bratislave (Економічний університет у Братиславі).

Так ми з чоловіком разом стали студентами. Українськими студентами словацького університету. Не знаю що буде далі, довчимось ми чи ні, бо думки про повернення додому з голови не йдуть.

Ми навчилися жити сьогоднішнім днем. Але я втілила давню мрію – сидіти з чоловіком за однією партою. Знаєте, як в молодіжних серіалах: їхати разом до школи, обговорювати лекцію, ділитись конспектами, списувати один в одного, їсти пончики на перервах, пити каву з автомату після пар, жити разом в гуртожитку. Я про це мріяла. І гадки не мала, що мрія може здійснитись так несподівано в моєму віці.

Коли спілкуєшся з молоддю і тебе оточує молодь, сам стаєш молодшим.

Для українських студентів навчання в Словаччині безкоштовне, якщо вступити на навчання, яке ведеться словацькою мовою.

Читайте також: Вибір предметів та графік іспитів. Як навчатися у Словаччині безкоштовно

Звісно, з мовою в нас було не дуже добре. Тому, ми обрали спеціальність, в якої хоч трохи розуміємося – інформатика. Вчимо програми Word, Exel, з якими були знайомі рідною мовою.

Нам дуже допомагають всі педагоги. Я б сказала, дбайливо ставляться. Багато хто з них знає російську мову, дозволяють використовувати гаджети, онлайн-перекладачі, дають нам більше часу на підготовку, а також однокурсники підказують.

Фото: Економічний університет в Братиславі, куди вступили на навчання українці (uk.wikipedia.org)

Наші заняття проходять три рази на тиждень. Розклад надсилають на електрону пошту. Він складений одразу на півроку, не змінюється. Незвично і трохи тяжко для нас було зрозуміти, що все спілкування між деканатом, викладачами і студентами відбувається онлайн. В особистому електронному кабінеті чи через e-mail.

В наші перші студентські роки все було інакше. Але це і добре, з іншого боку, ми можемо скласти лист, виправити помилки, відправити. Отримати відповідь і перекласти через гугл-перекладач. Не червоніти перед обличчям декану, якщо не зрозумів, що тобі відповіли.

Моя бабуся казала: "Якщо тобі дуже важко, зроби один крок". Не можеш встати на ноги – повзи. Встав – іди. Пішов – біжи. Тобто, роби що можеш. Але роби. Роби перший крок.

Я зрозуміла, що от та жага до життя з’явилась тоді, коли я повидаляла всі канали новин з телефону, озирнулась навкруги й заповнила свій час справами. Спочатку побутовими з собакою, потім спортивними, а зараз - навчанням.

Як це страшно не звучить, але ті, хто втратив все, оговтались швидше. У них не було можливості витрачати багато часу на депресію та роздуми про минуле, потрібно було діяти та виживати в новому середовищі. А нами опікувались і турбувались, тому ми з чоловіком розслабилися. Не треба було відчайдушно боротись за життя. Можна накритись ковдрою, відгородитись від світу, не виходити на вулицю і перечекати. А можна приймати ту реальність, яка є, і щось робити далі.

Зараз мені шкода тієї першої весни, яку ми втратили через апатію. Наш вік не дозволяє поставити життя на паузу. На рахунку кожна весна. Я впевнена, що ця весна буде переможною. Повною сил, бажання жити і відроджуватись.

Більше цікавих історій від Наталії Будянської – на її сторінці в Instagram.

Раніше вона розповідала для РБК-Україна, як переїхала до Словаччини та чому повернулася додому в Україну.

Термінові та важливі повідомлення про війну Росії проти України читайте на каналі РБК-Україна в Telegram.

Увага! Під час війни активізувалися інтернет-шахраї, які видають себе за сайт РБК-Україна. Вони використовують наш дизайн, персональні дані редакції та схожу адресу сайту. Єдиний домен РБК-Україна – rbc.ua. Про фейкові сторінки з нашою назвою повідомляйте на пошту: sb@rbc.ua