З туризму – на фронт. Історії добровольців, які стали на захист держави в перші дні війни

РБК-Україна розповідає про військовослужбовців з галузі туризму, які пішли на війну з самого початку вторгнення РФ.

З початком повномасштабного вторгнення РФ захищати нашу країну пішли люди з усіх галузей. Лікарі, менеджери, будівельники, айті-фахівці та офіціанти - на фронті опинилися чоловіки та жінки з абсолютно усіх професій.

TRAVEL РБК-Україна розповідає про працівників галузі туризму, які стали на захист України у лавах Збройних Сил України. Всі герої нашої публікації пішли на фронт добровольцями у перші дні масової навали ворога 24 лютого.

"Війна – це миттєвий розрахунок"

Олександр Новіковський, піхотинець, додатково – пілот та штурман БПЛА. До повномасштабної війни – заступник гендиректора "TEZ Tour Україна"

Фото: Олександр Новіковський на фронті (надане співрозмовником)

За тиждень до великої війни отримав пропозицію від турецької влади виїхати з країни. Вони попереджали про небезпеку, але ми на своїй землі й нам нема кого боятись. Ми до останнього сподівалися, що найстрашнішого все ж не станеться, і ми відмовилися свідомо.

24 лютого ми з дружиною прокинулися від вибухів. Моїм першим бажанням було, звичайно, вивезти родину в безпечне місце. Зрозумівши, що часу майже немає, і приймати рішення треба було швидко, діяли згідно з ситуацією. Після певних вмовлянь дружина взяла дітей, літню маму і виїхала до Польщі.

Я чітко розумів, що якщо моя родина буде тут, то буде складно, і мені буде боліти серце за їхню безпеку. Коли вони виїхали, то стало спокійніше, і всі свої знання, сили та емоції я почав вкладати у боротьбу з ворогом. Все почалось з першого дня війни.

Того ж першого дня, взявши зброю, я вирушив спершу у військомат. Побачив, що там відбувається щось незрозуміле, схоже на СРСР – було багато людей, черги, ніхто не розумів що відбувається, формували в зошиті списки... Тому я миттєво перекинувся на штаб, де базувались сили територіальної оборони. Так я потрапив до загону ТРО, який зайняв оборону на північних рубежах Києва в очікуванні зіткнення з першими диверсійними групами.

За місяць ми вже перейшли до лав ЗСУ, і таким чином були добровільно мобілізовані. Потім почали проходити навчання – спершу із нашими українськими військовими, а вже потім за участі інших спецпризначинців.

У квітні я виконував певні задачі у Київській області й потрапив під щільний мінометний обстріл під Гостомелем. Війна зобов'язує до того, щоб мислити з холодним розумом.

Фото: Олександр з колегами під час нетворкінгу РБК-Україна за кілька місяців до повномасштабного вторгнення РФ (Катерина Гончарова/РБК-Україна)

Війна - це миттєвий розрахунок, прийняття рішень максимально швидко, голова має бути постійно тверезою. І ти мусиш, як у грі в шахи, продумувати не тільки один крок вперед, а й передбачати свої ходи на чотири-п'ять позицій вперед. Треба розуміти що діяти іноді виходить не за планом. Миттєве прийняття рішень також знадобилося мені вже і на сході, коли ми виїхали на Донбас після навчань.

"Війську потрібні були "очі", і мої навички знадобилися на війні"

Зараз займаюся авіарозвідкою: я пілот і штурман БПЛА (безпілотних літальних апаратів – ред.). Я мав певний досвід управління БПЛА, але тут довелося значно поглибити та оновити знання, тому що користування цивільною технікою у мирний час та у військовий – це речі зовсім різні. На війні техніку, її можливості та особливості треба знати значно глибше.

У звичайному житті я цікавився керуванням цивільних літаків, ще у 2014 році придивлявся до малої авіації, пробував літати на малих літачках. Придивлявся до БПЛА, але саме до цивільних, і вже тоді розумів, що за ними майбутнє. А тут виявилось що військовим підрозділам завжди потрібні "очі", і мої знання та навички знадобилися на війні.

Сигнали від дронів часто глушаться ворогом. Це технічна перешкода, яка завжди залишається, але наші військові це враховують. Військові дрони більш захищені, однак їх наявність у звичайних підрозділів – це рідкість, на відміну від армій західних держав.

Фото: "Миттєве прийняття рішень також знадобилося мені вже і на сході, коли ми виїхали на Донбас після навчань" – Олександр Новіковський (надане співрозмовником)

У понад 90% військові європейських країн використовують для своїх місій саме військові БПЛА. Я впевнений, що після війни певні військові управління та штаби в Україні візьмуть це до уваги, і наша промисловість буде цілком здатною переорієнтовуватись на закриття цих задач, виробляючи військові дрони. Україна точно може опанувати військові дрони на дуже високому рівні, оскільки наші військові вже мають колосальний досвід у виконанні надскладних задач, і наша держава має не аби якій досвід в літакобудуванні.

"Після війни у людей ростиме жага побачити, яка красива наша країна"

Зарубіжний туризм має свою аудиторію і чітко визначився зі своїм місцем в економіці, але цього не скажеш про внутрішній туризм - у нас ще попереду довгий шлях до його розбудови. Потрібно формувати культуру відпочинку.

Кожна людина і кожна родина має відпочивати як мінімум місяць на рік. Цей місяць мав би розбиватися на кілька частин. Наприклад, тиждень зимового відпочинку, тиждень літнього, осіннього та сім днів відпочинку навесні. Якщо планувати заздалегідь, то все це не складно. Я б залюбки влітку виїздив за кордон в Європу, а восени та навесні я б відпочивав в Україні.

Для розвитку туризму в Україні гостро необхідна сучасна інфраструктура. Можливість розміщуватися у міні-готелях, "апартах". В Європі сьогодні можна спокійно знайти житло за 15-20 євро, у нас поки таких пропозицій дуже бракує. Але чим вищим буде попит, тим більше таких місць буде з'являтися, і це здешевлюватиме вартість проживання, створюватиме і робочі місця й формуватиме інфраструктуру.

Дуже добре, що на туризм в останні роки почали звертати увагу. І я впевнений, що після війни він розвиватиметься ще активніше. Особисто я б дивився на це із позиції довгострокових планів: розробляв проекти розвитку регіонів на 5-15 років як мінімум, та залучав би іноземні інвестиції в цей сектор економіки.

Фото: "Ще у 2014 році придивлявся до малої авіації, пробував літати на малих літачках. Придивлявся до БПЛА, але саме до цивільних. На війні мої навички знадобилися" - Олександр Новіковський (надане співрозмовником)

В останні роки в Україні стало з'являтися багато ресурсів, які розповідають про цікаві місця нашої країни, й це вони роблять дуже круто та сучасно. Я особисто вже запланував після війни зі своїми дітьми відвідати певні куточки нашої країни.

Хотів би вивезти дітей в Асканію-Нову, і на Кінбурнську косу, і на Джарилгач. Спершу завадила пандемія COVID, а потім після пандемії розірвала всі плани війна. Але я впевнений, що після війни, ми зможемо це зробити. Люди будуть більше подорожувати Україною та вивчати наші краєвиди, захочуть подивитися ті міста та місця, які були в епіцентрі подій, місця пам'яті. Херсон, Донецьк, Маріуполь.

Після війни у людей ростиме жага відвідати цікаві місця, і до цього потрібно готуватись сьогодні, люди будуть більше вивчати історію та намагатись побачити, де формувалась наша новітня історія та яка красива наша Україна. Я під час війни відвідав Донеччину, і вона неймовірно дивовижна і чарівна.

"Піти в армію - це звичайне рішення звичайної людини, яка розуміла, що державі загрожує знищення"

Військовослужбовець Андрій Юркевич. До 24 лютого – гід та радіоведучий у Дрогобичі

Фото: Андрій Юркевич (facebook.com/andriy.yurkevych)

Я живу в невеликому курортному містечку західної України - Трускавці. Для містечка та для інших міст України війна все відбулося, звісно, зненацька. Для всіх це був шок. З самого ранку ракети прилетіли на полігон. Як і всюди, у місті настав колапс – великі черги біля заправок, банкоматів. В таких умовах, звісно, треба було себе якось опанувати.

24 лютого був насправді найважчим днем у моєму житті – я їхав на роботу зранку в перші години війни, і мені треба було у прямому ефірі щось говорити людям (окрім роботи в туризмі, Андрій також працював ведучим на місцевій FM-хвилі в Дрогобичі – ред.) . Я вмію говорити у прямому ефірі, але відчув, як тоді у мене затремтів голос. Втім, якось опанував себе і сказав: почалася війна, але давайте ми візьмемо себе в руки, не будемо створювати черг, закликав людей не панікувати.

Моя дружина мене в усьому підтримувала, в тому числі – у рішенні захищати країну. У нас не було жодної розмови про те, щоб я не йшов на війну. Навпаки – вона за два дні зібрала мені кошти на тепловізор! У родині я мав повну та цілковиту підтримку.

Одразу ж в перший день після початку повномасштабного вторгнення я пішов і записався у військкомат, і 25 лютого вже був в армії. Це було звичайне рішення звичайної людини, яка розуміла, що державі загрожує знищення. Наш 67 батальйон 103 бригади батальйон був сформований в перші дні війни, і вже у квітні ми вирушили на Донбас.

Фото: Андрій Юркевич під час складання присяги (facebook.com/andriy.yurkevych)

Для мене увесь безлад перших днів війни швидко структурувався саме в армії: все-таки військо - річ впорядкована й систематизована. Мені 39 років, і я ніколи не думав, що буду служити в армії. Але я став солдатом, я прийшов у казарму. Поки ти знаходишся в себе біля дому - це одна справа. Але коли їдеш на схід - відчуття зовсім інші.

На перших порах на війні складно звикнути до польових умов. Ми, люди 21 сторіччя, звикли до комфортного життя. А війна - це тотальний вихід із зони комфорту. Але з часом до цього звикаєш.

Армія дає відчуття згуртованості. Психологічно все дається легше, коли ви все робите гуртом. На війні - трохи інша дружба, ніж яку ти мав у цивільному житті.

На війні є одне неприємне відчуття. Коли тебе постійно, 24 години на добу, хочуть вбити.

"Через роки туризм в Україні буде іншим. З'являться місця пам'яті та героїзму"

Вперше я побував у деяких містах України саме зі зброєю в руках. Мені як людині з галузі туризму, це давало відчуття дуже незвичні.

Колись думав, що приїду в Кропивницький у мандрівку вихідного дня, але вийшло, що через це місто ми їхали військовою колоною. Я раніше в Дніпрі не був ніколи, а тут я заїздив до міста з автоматом в руках.

Фото: До повномасштабного вторгнення РФ Андрій проводив театралізовані екскурсії у Трускавці (facebook.com/andriy.yurkevych)

Під час війни ми приїхали на Донбас, і я був на Краматорському напрямку. Це прекрасна місцина, на березі річки Сіверський Донець.

За іронією долі, це також туристичні місця – тут розташовується заповідник "Крейдова флора" поблизу села Пискунівка (заповідник Крейдова флора розташований на правому крутому березі річки Сіверський Донець на межі Лиманського та Слов'янського району – ред.). Це неймовірно красиві місця. Але, на жаль, постійно стріляють. Це фактично лінія фронту, оскільки по той бік Сіверського Дінця вже стояв ворог.

Через роки туризм в Україні вже буде сприйматися зовсім по-іншому. З'являться місця пам'яті та героїзму. Скоріше за все, це буде на кшталт того, як зараз відвідують Майданек, Аушвіц та інші місця трагедій і масових злочинів.

Буча та Ірпінь стали відомі на весь світ, туди приїздять світові делегації і це дуже важливо. І завдання туризму на майбутнє - зробити так, щоб ці місця не стали місцями селфі. Щоб там не продавали шашлики, і не було зневажливого ставлення стосовно жертв війни. Потрібно робити відповідне маркування, фіксувати історії людей.

Фото: Заповідник Крейдова флора за 15 кілометрів від Лиману (uk.wikipedia.org)

Вважаю, було б варто на звільнених місцях записувати свідчення очевидців подій про те, що насправді відбувалося на цих землях. Я в Польщі таке бачив, і це дуже доречна ідея. Живі свідчення допоможуть зберегти історію та пам'ять. Однак зараз о висвітлення цих історій теж необхідно поставитися з обережністю, адже це досі відкрита рана.

На мою думку, сере усіх іноземних туристів першими до нас приїдуть поляки. Їм будуть цікаві Одеса, Київ. Крим після звільнення обов'язково стане потужним стимулом туризму, багато хто захоче там побувати. Європейці будуть їхати в Україну, тому що вони під час війни долучалися до допомоги українцям. Їм цікаво буде подивитися, яка та Україна є насправді. Крім того, європейцям важливо показати, що вони особисто допомагали Україні, приймали родини біженців.

Гадаю, після війни перед нами буде завдання - організовувати тури вдячності для таких людей, показувати їм нашу країну, і за одне - відкривати її й для себе самим українцям.

"Коли на країну нападають, ти не аналізуєш, ми готові чи ні. Ти просто йдеш і вчишся воювати"

Військовий ЗСУ Ігор Іванович. До війни – екскурсовод та радіоведучий. Захищає країну у Донецькій області

Фото: Ігор став на захист країни у перші дні війни (facebook.com/egovanovich)

Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ 24 лютого, мені подзвонив друг Андрій, з яким ми працювали разом на радіо. Він спитав: "Чи ти бачив новини?". Ракети вдарили по всій країні. Попри все, що тоді відбувалося, я зібрався й пішов на роботу.

Ми пішли у військову частину вже наступного дня, 25 числа. Отримали форму, зброю і почали готуватися давати відсіч ворогу. А у квітні вирушили на "нуль", на саму передову. Можливо, десь ми уявляли собі все це трохи інакше. Але коли в країну прийшла така біда, то всім було вже не до зайвих розмірковувань. Мушу зізнатися, що цей виклик ми прийняли, і цю подорож ми ведемо достойно.

Не можна сказати, що війна всі ці роки велася десь осторонь від нас. Ми активно волонтерили ще з 2014 року, тобто були не зовсім далекими від цієї теми людьми. Певний базовий досвід поводження зі зброєю у мене був. Звісно, участі у бойових діях до того я не брав. Але коли на країну нападають, то ти не вибираєш і не аналізуєш, ми готові чи ні. Ти просто йдеш і вчишся воювати. Чим більше досвіду, тим краще щось виходить. Головне – зважитися на це.

Фото: Ігор та Андрій працювали на радіостанції в Дрогобичі та проводили екскурсії (https://www.facebook.com/viktor.vynnyk.5)

Не можу говорити про все в деталях, але зараз ми виконуємо певні задачі у Донецькій області. Присікаємо будь-які спроби прориву противника й захоплення ним міст.

Вважаю, що найважчий на даний момент період війни ми пройшли у травні-липні. Зараз вже бойові дії йдуть інакше. Ми вже ведемо певні контрнаступальні дії, і лінія фронту рухається вже від нас, а не до нас. Коли ми тільки прибули на фронт, картинка була інакшою. Але ми вистояли і даємо ворогу гідну відсіч та крок за кроком звільняємо наші міста та села.

На війну я прийшов із дуже "позитивної" сфери. Туризм, екскурсії, подорожі - в такій роботі тебе завжди оточують гарні люди. Але на фронті я також відчув справжню єдність. Колектив у нас прекрасний, хлопці один одного дуже підтримують. Навіть сніданок тобі приготують - той хто скоріше встав. Ти прокидаєшся, а у тебе є що поїсти. Побратими на службі - це колосальна підтримка.

Насправді найважче зараз не так нам, як нашим рідним, які знаходяться далеко від лінії фронту. Часом вони просто не знають що з нами, оскільки не завжди є змога подзвонити чи написати їм. Моя дружина це проходить крок за кроком, день за днем, вона дуже сильна. Вона - мій янгол-охоронець. Вона просто сказала, що буде мене в усьому підтримувати, і я за це їй безмежно вдячний.

Фото: "Найважче зараз не так нам, як нашим рідним, які знаходяться далеко від лінії фронту" (facebook.com/egovanovich)

На війні радують найпростіші речі. Наприклад, коли дізнаєшся, що хлопці привезли масло. Ти сидиш і їси хліб з маслом, і це так круто.

Рідним військовослужбовців вважливо розуміти, що часом солдат не виходить на зв'язок. Наші дружини і батьки - вони за нас завжди хвилюються. Я їх попереджав - не завжди у нас буде зв'язок, але коли я зможу , то напишу. І тут я мушу подякувати Ілону Маску за Старлінки - завдяки ним ми можемо спілкуватися із рідними.

Зв'язок на війні – це одна із наших переваг над ворогом. Старлінки також допомагають виконувати роботу по обороні - через них взаємодіють різні підрозділи, і це просто життєво важливо, як і зброя. Ми користуємося шифрованим каналом зв'язку, до якого ворог не може під'єднатися. Вони можуть тільки нас глушити, але і ці проблеми ми вирішуємо.

Фото: "Колектив у нас прекрасний, хлопці один одного дуже підтримують" - Ігор з побратимами на фронті (facebook.com/egovanovich)

Я виховувався у середовищі, де було важливо пам'ятати, якою ціною дістається свобода. У 90-тих у моєму місті Дрогобич почали відкривати широкому загалу тюрми НКВС, відкривалася правда про масові злочини росіян. Це фактично сучасні Буча та Ірпінь. Мені з дитинства про це говорили батьки, родичі, знайомі. Але мало хто міг подумати, що це повториться.

Те, що відбувається в Україні зараз - це війна добра і зла. У нас намагаються вкрасти історію. Росія нам каже: "ви собі те вигадали": трагедія Голодомору, масове виселення людей. Але я впевнений: чим більше людей пам'ятатимуть свою історію, тим менше шансів на повторення трагедій у майбутньому.

Я вірю і просто знаю, що ми найкращі, і об'єднавшись, ми можемо дуже багато. Українці - це прекрасні люди. І ми обов'язково переможемо.

Нагадаємо, франківчанка відновлює пам'ять містян, реставруючи старовинні двері.

Також молодий гід на Житомирщині перетворює палац на туристичну родзинку.