У колонці для РБК-Україна Наталія Рудніченко розповідає, чому не лишилася у столиці Франції та як переконалася, що еміграція – це точно не туризм.
Побачити Париж і … Гадаю, кожен мрійник чи мрійниця по-своєму уявляє перше побачення з містом, що з фотографій та фільмів виглядає так романтично. До 2022 року в мене було кілька побачень з Парижем. А відразу після повномасштабного вторгнення в Україну я знову опинилася тут.
Власне, Париж міг би стати другим домом. Зараз тимчасовим переселенцям досить легко оформити дозвіл на перебування у Франції, роботу та пільгове медичне страхування. Однак розповім, чому не лишилася жити у Парижі, і переконалася: еміграція – це точно не туризм.
У соцмережах і кіно все часто буває казково. Та вже понад століття існує таке явище як "паризький синдром" – велике розчарування від міста через занадто великі очікування. Його зазвичай приписують туристам з Азії. Щось подібне пережила і я.
Мій перший візит до Парижа був сповнений справжнього шику. Я прилетіла в жовтні 2008 року у розпал світової фінансової кризи бізнес-класом і зупинилася у розкішному готелі світової мережі на Єлисейських полях. Менеджер Кіра відразу запросила до ресторану на шампанське і кус-кус – погодьтесь, гарне знайомство з містом. Це було відрядження за рахунок міжнародної компанії, в якій я працювала в Україні.
У двоповерховому номері було тепло і затишно. На столику лежали вишукані шоколадні цукерки ручної роботи – т. зв. комплімент від готелю, вино та фрукти. Покоївки прибирали моє ліжко, а сніданок у ресторані вражав розмаїттям.
Туристичний офіс Парижу надав мені квиток на безкоштовні громадський транспорт та всі музеї протягом п’яти днів. А хороші добові з відрядження дозволили піти на шоппінг та повечеряти в ресторані. Звісно, у такий Париж я закохалася. Та варто було виселитись з готелю – і я опинилася у вирі справжнього місцевого життя.
З дитинства чула про Париж як столицю високої моди, про дорогі бренди французької косметики та парфумів. Та перше, що мене дуже здивувало, це стиль одягу француженок. Класичний або casual – практичний одяг на щодень, неяскравих кольорів, без підборів, макіяжу, актуальних трендів.
Для мене все виглядало дуже просто – я не так уявляла собі парижанок. Тож про дівчат з мого офісу в Києві я згадувала як про моделей з жіночого журналу. Здивувало мене і те, що француженки приходять з роботи і, не переодягаючись, готують вечерю. У халат чи домашній костюм вбираються лише перед сном.
Справжнім викликом для мене стала температура у помешканнях: на опаленні тут добряче економлять. Мої модні кофтинки лишилися у валізі, а гріли мене великі товсті светри господарів. Я не могла заспокоїтись: ну як так, вони – багата країна, а ми бідний постсовок. Проте взимку в Києві вдома тепло! Про гарячу ванну теж не йшлося.
Це дорого, а бойлера, або балону, як його тут називають, мало вистачити на всіх. Одного вечора мені ввічливо пояснили: ні, ти не можеш помити голову, бо чоловікові треба прийняти душ, завтра ж на роботу. У мене ж на наступний день було заплановано побачити бутік Louis Vitton. Така іронія долі. Тож довелося накрутити на голову хустинку. Така собі я красуня у місті кохання, подумала я розчаровано.
За понад 10 років, відколи вперше приїхала до столиці Франції, місто стало ще більш гамірним, наповненим людьми з різних країн світу. Тож винайняти житло тут стало ще складніше.
Власне, Париж не такий великий за мірками світової столиці. Тому багато з тих, хто умовно "живе в Парижі", насправді мешкають у приміських зонах. Ідеально, коли зупинка потягу чи електрички RER – у покроковій відстані від вокзалу. Адже якщо додати автобус, дорога до такого начебто недалекого Парижу може зайняти 1,5-2 години. У вечірній час та на вихідні автобуси ходять украй рідко і не допізна: наприклад, останній може бути о 9 вечора.
Винайняти кімнату чи місце у студії у столиці Франції коштує від 500 євро. Маленька студія на одного буде вдвічі дорожче. Студенти часто раді мінімалістичним варіантам в 9 м2 – за таку "квартиру" можуть просити 1000 євро.
Утім, навіть маючи "усі гроші світу", винайняти житло теж не просто: часто потрібна довідка про доходи за останній рік, французький контракт на роботу або місцевий гарант-поручитель. Он-лайн роботу на іншу країну, або на Україну з контрактом і виписками за банківським рахунком можуть просто не взяти до уваги.
Щодо громадського транспорту, то це досить ефективна, проте складна для мене система. Наприклад, в метро ви ризикуєте натрапити на суцільні лабіринти та сходинки; станцій підземки з однаковою назвою може бути кілька, на різних лініях.
Потяги RER часом ходять з великими перервами. Тож на очікуванні пересадок втрачається 20-30 хвилин. Особливо якщо відразу не зорієнтувався, куди йти. Після Києва, в якому до війни все було значно простіше, це дратувало та виснажувало. Адже увечері маршрутки до Бучі чи Обухова від метро ходили одна за одною.
Це питання не раз обговорювалося в соцмережах серед вимушених українських переселенців. Французи люблять фіксований час прийому страв, та їх сувору черговість: одну прибирають, іншу ставлять.
Місцеві обіди та вечері – це щось на зразок роздільного харчування – наприклад, порізана брусочками морква з вершковим маслом чи листя салату з соусом, потім – варена картопля, далі – смажене м'ясо. Замість звичних для нас супів і борщів тут подають суп-пюре, традиційно на вечерю. Наприкінці довгої трапези – багет з сиром, йогурт, солодкий десерт чи фруктовий салат, кава. На столі – обов’язково холодна вода. Вино – за бажанням.
Сніданок зазвичай дуже легкий – булочка з упаковки, йогурт, чай. Круасани або свіжу випічку, тістечка люблять купувати до неспішного ранкового кавування на вихідні. Українцям, котрі потрапили на початку війни до французьких родин, у новому холодному домі хотілося звичного гарячого сніданку – яєчні, каші, сирників, млинчиків, канапок з сиром і маслом. В обід – звичного супу, а на вечерю – картоплю, м’ясо і салат в одній тарілці, не пізніше сьомої вечора.
Ви здивуєтесь, але бажання їсти традиційну для нас їжу в зручний час господарі сприймали як неповагу та демарш. Знайомі розповіли, що один хлопець-француз записав і надіслав своїм родичам відео, на якому його подруга-українка о 16-00 в кафе їла з насолодою великий гамбургер. На його думку, "нормальні люди" у цей час мають пити каву. Максимум – з тістечком.
Отже, мій висновок був таким, що жити в Парижі або біля нього дуже дорого. Багато нюансів, в тому числі – нюансів менталітету. А ще зауважила, що у французьких сім’ях внесок до родинного бюджету, як правило, 50% на 50%. Навіть народження дитини не дуже змінює цю формулу. Одна знайома вийшла на роботу через два місяці після пологів, аби не втратити престижне робоче місце.
В офісі була спеціальна кімната для зціджування та годування дитини. Щоправда, у Франції є спеціальні ясла для немовлят від двох місяців.
Інша приятелька, теж українка, заміжня за французом, пробула в декреті рівно півроку, а після цього повернулася до свого бюро. Щоранку малюка носили до ясел від роботи чоловіка, а ввечері забирали – по черзі. День – вона, день – чоловік. До пандемії коронавірусу вже старших дітей у садочки без проблем водили з нежитем, кашлем і температурою до 38. Просто давали персоналу потрібні ліки.
Зізнаюся, що подібні історії я слухала дуже настрашено, адже в Україні паритет статей у всіх сферах сімейного життя не є обов’язковим, а материнство – це щось святе і навіть сакральне. Чим більше маленька дитина біля мами, тим краще.
Так, Париж дуже привабливе місто в плані туризму та архітектури. Але переїзд, релокація, еміграція, вимушена чи свідома – це зовсім інша історія. І поки що вона точно не для мене.
Раніше у колонці для РБК-Україна Наталія Будянська розповідала, як важко працювала на виробництві суші у Словаччині.