"Паризький синдром" української переселенки. Чому я не захотіла жити в Парижі

У колонці для РБК-Україна Наталія Рудніченко розповідає, чому не лишилася у столиці Франції та як переконалася, що еміграція – це точно не туризм.

Побачити Париж і … Гадаю, кожен мрійник чи мрійниця по-своєму уявляє перше побачення з містом, що з фотографій та фільмів виглядає так романтично. До 2022 року в мене було кілька побачень з Парижем. А відразу після повномасштабного вторгнення в Україну я знову опинилася тут.

Власне, Париж міг би стати другим домом. Зараз тимчасовим переселенцям досить легко оформити дозвіл на перебування у Франції, роботу та пільгове медичне страхування. Однак розповім, чому не лишилася жити у Парижі, і переконалася: еміграція – це точно не туризм.

У соцмережах і кіно все часто буває казково. Та вже понад століття існує таке явище як "паризький синдром" – велике розчарування від міста через занадто великі очікування. Його зазвичай приписують туристам з Азії. Щось подібне пережила і я.

Мій перший візит до Парижа був сповнений справжнього шику. Я прилетіла в жовтні 2008 року у розпал світової фінансової кризи бізнес-класом і зупинилася у розкішному готелі світової мережі на Єлисейських полях. Менеджер Кіра відразу запросила до ресторану на шампанське і кус-кус – погодьтесь, гарне знайомство з містом. Це було відрядження за рахунок міжнародної компанії, в якій я працювала в Україні.

У двоповерховому номері було тепло і затишно. На столику лежали вишукані шоколадні цукерки ручної роботи – т. зв. комплімент від готелю, вино та фрукти. Покоївки прибирали моє ліжко, а сніданок у ресторані вражав розмаїттям.

Туристичний офіс Парижу надав мені квиток на безкоштовні громадський транспорт та всі музеї протягом п’яти днів. А хороші добові з відрядження дозволили піти на шоппінг та повечеряти в ресторані. Звісно, у такий Париж я закохалася. Та варто було виселитись з готелю – і я опинилася у вирі справжнього місцевого життя.

Уявлення та реальність

З дитинства чула про Париж як столицю високої моди, про дорогі бренди французької косметики та парфумів. Та перше, що мене дуже здивувало, це стиль одягу француженок. Класичний або casual – практичний одяг на щодень, неяскравих кольорів, без підборів, макіяжу, актуальних трендів.

Для мене все виглядало дуже просто – я не так уявляла собі парижанок. Тож про дівчат з мого офісу в Києві я згадувала як про моделей з жіночого журналу. Здивувало мене і те, що француженки приходять з роботи і, не переодягаючись, готують вечерю. У халат чи домашній костюм вбираються лише перед сном.

Справжнім викликом для мене стала температура у помешканнях: на опаленні тут добряче економлять. Мої модні кофтинки лишилися у валізі, а гріли мене великі товсті светри господарів. Я не могла заспокоїтись: ну як так, вони – багата країна, а ми бідний постсовок. Проте взимку в Києві вдома тепло! Про гарячу ванну теж не йшлося.

Це дорого, а бойлера, або балону, як його тут називають, мало вистачити на всіх. Одного вечора мені ввічливо пояснили: ні, ти не можеш помити голову, бо чоловікові треба прийняти душ, завтра ж на роботу. У мене ж на наступний день було заплановано побачити бутік Louis Vitton. Така іронія долі. Тож довелося накрутити на голову хустинку. Така собі я красуня у місті кохання, подумала я розчаровано.

Житло та транспорт

За понад 10 років, відколи вперше приїхала до столиці Франції, місто стало ще більш гамірним, наповненим людьми з різних країн світу. Тож винайняти житло тут стало ще складніше.

Власне, Париж не такий великий за мірками світової столиці. Тому багато з тих, хто умовно "живе в Парижі", насправді мешкають у приміських зонах. Ідеально, коли зупинка потягу чи електрички RER – у покроковій відстані від вокзалу. Адже якщо додати автобус, дорога до такого начебто недалекого Парижу може зайняти 1,5-2 години. У вечірній час та на вихідні автобуси ходять украй рідко і не допізна: наприклад, останній може бути о 9 вечора.

Винайняти кімнату чи місце у студії у столиці Франції коштує від 500 євро. Маленька студія на одного буде вдвічі дорожче. Студенти часто раді мінімалістичним варіантам в 9 м2 – за таку "квартиру" можуть просити 1000 євро.

Утім, навіть маючи "усі гроші світу", винайняти житло теж не просто: часто потрібна довідка про доходи за останній рік, французький контракт на роботу або місцевий гарант-поручитель. Он-лайн роботу на іншу країну, або на Україну з контрактом і виписками за банківським рахунком можуть просто не взяти до уваги.

Щодо громадського транспорту, то це досить ефективна, проте складна для мене система. Наприклад, в метро ви ризикуєте натрапити на суцільні лабіринти та сходинки; станцій підземки з однаковою назвою може бути кілька, на різних лініях.

Потяги RER часом ходять з великими перервами. Тож на очікуванні пересадок втрачається 20-30 хвилин. Особливо якщо відразу не зорієнтувався, куди йти. Після Києва, в якому до війни все було значно простіше, це дратувало та виснажувало. Адже увечері маршрутки до Бучі чи Обухова від метро ходили одна за одною.

Їжа за розкладом

Це питання не раз обговорювалося в соцмережах серед вимушених українських переселенців. Французи люблять фіксований час прийому страв, та їх сувору черговість: одну прибирають, іншу ставлять.

Місцеві обіди та вечері – це щось на зразок роздільного харчування – наприклад, порізана брусочками морква з вершковим маслом чи листя салату з соусом, потім – варена картопля, далі – смажене м'ясо. Замість звичних для нас супів і борщів тут подають суп-пюре, традиційно на вечерю. Наприкінці довгої трапези – багет з сиром, йогурт, солодкий десерт чи фруктовий салат, кава. На столі – обов’язково холодна вода. Вино – за бажанням.

Сніданок зазвичай дуже легкий – булочка з упаковки, йогурт, чай. Круасани або свіжу випічку, тістечка люблять купувати до неспішного ранкового кавування на вихідні. Українцям, котрі потрапили на початку війни до французьких родин, у новому холодному домі хотілося звичного гарячого сніданку – яєчні, каші, сирників, млинчиків, канапок з сиром і маслом. В обід – звичного супу, а на вечерю – картоплю, м’ясо і салат в одній тарілці, не пізніше сьомої вечора.

Ви здивуєтесь, але бажання їсти традиційну для нас їжу в зручний час господарі сприймали як неповагу та демарш. Знайомі розповіли, що один хлопець-француз записав і надіслав своїм родичам відео, на якому його подруга-українка о 16-00 в кафе їла з насолодою великий гамбургер. На його думку, "нормальні люди" у цей час мають пити каву. Максимум – з тістечком.

Фемінізм по-французьки

Отже, мій висновок був таким, що жити в Парижі або біля нього дуже дорого. Багато нюансів, в тому числі – нюансів менталітету. А ще зауважила, що у французьких сім’ях внесок до родинного бюджету, як правило, 50% на 50%. Навіть народження дитини не дуже змінює цю формулу. Одна знайома вийшла на роботу через два місяці після пологів, аби не втратити престижне робоче місце.

В офісі була спеціальна кімната для зціджування та годування дитини. Щоправда, у Франції є спеціальні ясла для немовлят від двох місяців.

Інша приятелька, теж українка, заміжня за французом, пробула в декреті рівно півроку, а після цього повернулася до свого бюро. Щоранку малюка носили до ясел від роботи чоловіка, а ввечері забирали – по черзі. День – вона, день – чоловік. До пандемії коронавірусу вже старших дітей у садочки без проблем водили з нежитем, кашлем і температурою до 38. Просто давали персоналу потрібні ліки.

Зізнаюся, що подібні історії я слухала дуже настрашено, адже в Україні паритет статей у всіх сферах сімейного життя не є обов’язковим, а материнство – це щось святе і навіть сакральне. Чим більше маленька дитина біля мами, тим краще.

Так, Париж дуже привабливе місто в плані туризму та архітектури. Але переїзд, релокація, еміграція, вимушена чи свідома – це зовсім інша історія. І поки що вона точно не для мене.

Раніше у колонці для РБК-Україна Наталія Будянська розповідала, як важко працювала на виробництві суші у Словаччині.