Надважка робота. Як українські біженці працюють на харчових цехах у Словаччині: мій досвід

Українська блогер Наталія Будянська поділилася з РБК-Україна власним досвідом роботи на цеху з виробництва суші.

Наталія Будянська певний час жила у Словаччині: вона вимушено переїхала туди через війну, але вже повернулася в Україну. В цій країні вона працювала на кількох роботах. Виявилося, знайти хоча б будь-яку роботу в країні було складно, а платять зазвичай мало.

Для TRAVEL РБК-Україна вона розповіла, як виглядає один день на фізично складній роботі – в цеху з виробництва суші, де їй доводилося працювати так інтенсивно, що вона не встигала подивитися на годинник.

"Вдягніться тепло, в приміщені – плюс п'ять". Як я знайшла роботу у цеху

На фото – я. Це не фільм про сучасних роботів. На жаль. Це історія про те, як мене занесло працювати в цех по виробництву суші.

Знайти роботу за кордоном на тиждень-два майже не можливо. Ну максимум прибиральницею, та й те – на ці посади попит. І такий робітник, який "приїхав-поїхав", – кому потрібен? Коли скінчився обсяг замовлень у друкарні (на попередній роботі Наталії у Словаччині – ред.), я звернулася до жінки, яка влаштовувала нам тимчасову роботу. Може існують ще якісь пропозиції? Так я потрапила в цех по виробництву суші. З оплатою 4 євро за годину.

Жінка кинула мені геолокацію: цех знаходився десь за летовищем, на краю міста. О шостій ранку я повинна була вже стояли вдягнена в комбінезон біля майстра. Де його шукати й що мені там треба робити взагалі, розберусь потім. Google Maps малював півтори години в дорозі. Тобто прокинутись треба о 4.30, а краще раніше, Бо від зупинки ще потрібно було йти 28 хвилин пішки.

"Вдягніться тепло", – попередила жінка, – "В приміщені – плюс п'ять. Працюватимете в холодильнику".

Отакої!

Фото: Наталія Будянська під час роботи в цеху при низьких температурах (надане РБК-Україна)

Заснути не вдалося. Марився той цех, покритий інеєм і мої скукоржені червоні руки. О третій почала збиратись. Лячно було дуже. Чи впораюсь? Чи не задубію? Я ніколи не працювала 12 годин у холодильнику. Хоча тоді на вулиці було +3, я готова була уявляти, що робоче місце – на свіжому повітрі.

"Годинник висів на стіні, але підняти вгору очі не було часу"

На прохідній виробничого цеху вимірюють температуру, видають одноразові комбінезони, шапку, нарукавники, бахіли, маску. Особисті речі діти нікуди. Ті, хто працює довго, мають шкафчики. Такі як я залишають одяг просто на лавці. На мені - двоє штанів, теплі шкарпетки, зимове взуття, три кофти, шапка, шарф і капюшон. І все це зверху прикрите комбінезоном.

На фото немає нарукавників, фартуха, бахіл і рукавичок. Фото – з роздягальні, все це треба нахлобучити перед входом до цеху. А потім – дезінфекція.

У перші півхвилини я не зрозуміла, куди потрапила. Кругом однакові роботи-ніндзя. Всі копошаться у столів, щільно притиснуті один до одного. Як мурахи.

Через хвилину моє розглядання виробництва перервали, штовхнули до найближчого столу і сказали "rýchlo, rýchlo" (швидко). Навпроти за столом білі "ніндзі" робили те ж саме, дзеркально одне до одного. Я стала повторювати рухи. З великого кондитерського кулька треба було вичавлювати васабі в кожну коробочку готових ролів. Праворуч стояли дві "ніндзі", які крутили роли та складали їх. Я ж робила зелену троянду в коробочку з суші, залишаючи місце для "ніндзі" ліворуч, яка викладала імбир.

Фото: Прокидатися доводилося 0 4.40 ранку, а краще – ще раніше (надане РБК-Україна)

І далі все це потім пакували. Мабуть. В той бік подивитися, щоб це перевірити, я просто не встигала! І взагалі не встигала нічого, бо швидкість була неймовірна. У звичайному житті вичавлювати крем з пакета я вмію. Але коли в тебе одна секунда на одну коробочку, квіточки виходять кривенькими. Взяв-вичавив-вичавив-вичавив-вичавив-вичавив-вичавив-кинув. Шість секунд. Шість коробочок. Через мить – перед тобою шість наступних. Процес рухається блискавично.

Через 10 хвилин виявилось, що одразу я повинна робити два діла - класти васабі та "будувати" зелений "паркан". Паперові зубчасті "паркани-травинки" нарізаними підготовленими пачками стояли між жбанами з васабі та імбирем.

Можливо, ви бачили як виглядають готові суші на полицях супермаркета. Там є зелена травинка, яка розділяє ці вісім ролів від приправ. Так от, то моїх рук справа – будувати зелені "паркани" та вичавлювати васабі. Двома руками одразу.

І коли в мене стали виходити рівненькі "троянди" і "паркани", з цієї посади мене посунули одним рухом сусіднього плеча. Посунули на імбир, відібравши процес формування троянд з васабі. Швидкість – така сама, шалена. Імбир в суші я люблю, тому клала його багатенько, щоб було людям на радість. Виглядає це так:

З великого жбана набираєш собі в коробку імбирну сплющену масу, відщипуєш порцію і кладеш на порожнє місце поряд з васабі. Але як в пришвидшеному відео. "Ніндзя" зліва лаялась, що не може одним рухом закрити кришку коробки. Бо я наклала багато приправ і тепер воно cтирчало з боків. Я кивнула і стала класти менше. Вибачте, люди, отієї дрібки вам досить. Так вирішили на виробництві, це не я.

"До біса ті гроші! Це якась каторжна праця"

Не знаю, скільки часу пройшло, коли щось знову змінилось. Годинник висів на протилежній стіні, але підняти вгору очі не було часу. Ні однієї зайвої секунди.

Я стояла зі схиленою спиною за столом, швидко рухала руками, намагалась порухати пальцями ніг у взутті, щоб не примерзли до підлоги, і мріяла втекти на найпершій перерві.

До біса ті гроші! Це якась каторжна праця.

Пролунав сигнал. Я озирнулась. Настала мить перерви? Все? Я вільна? Виявилося, пройшла тільки година. Година! І тепер потрібно змінити рукавички. Так відбувалося протягом всієї зміни. Сигнал – рукавички зняв, викинув, нові натягнув. Три секунди.

Почухати носа під маскою не встигаєш. Чи сповзаючий на очі шапку-капелюх поправити. Не встигаєш нічого. А поки на тобі рукавиці, ти не можеш прибирати руки зі столу, а тем більше доторкатись до обличчя. Табу.

Коли мені здавалося, що спина зараз лусне, а суші я більше ніколи в житті не скуштую, знову щось змінилося. Тепер мені потрібно було чавити васабі, вштрикати "паркан", складати соєвий соус. Одночасно. Бо коробки напливають трьома рядками, і краще пришвидшитись, щоб нічого не впало на підлогу.

Соєвий соус був у формі рибки. "Ніндзя" навпроти хапала жменю рибок і вправно розпихувала їх по коробках. Я намагалась повторити. Але у тієї "ніндзі" була лише одна справа, у мене – три. Як так сталося? Поряд хтось з'явився, мабуть, на допомогу. Я не бачила, бо не було часу повертати голову. Бурчу крізь маску "дякуєм" (це "дякую" по-нашому).

Фото: Готові суші у продажі в супермаркеті (unsplash.com)

Виявилось, українка. Я так зраділа, наче мені кинули рятівний жилет у безодню океану. Але виявилося, я зраділа марно. Стільки зауважень, скільки неслося від неї, я не отримувала навіть від керівника на атомній станції в Україні в ті часи, коли там працювала.

– Посуньтесь

– Посуньте мені коробки

– Нащо посунули?

– Криві "паркани"

– Забагато імбиру

– Глибше рибку, бо я не закрию кришку.

"45 євро – це вартість квитка додому"

Коли пролунав сигнал на перерву, я першою вибігла з цеху. Хотілося в гарячу ванну і цистерну чаю. Добряче змерзла і трусилася, як цуценя. Здерла комбінезон разом з усім, що поверх намотане, закуталася в роздягальні в куртку і гуглила, як швидко втекти додому. Бо рано вранці, в темряві, не зорієнтувалась.

"Ти змерзла? Пішли покажу де взяти каву", – до мене зверталася якась жіночка. Я хотіла сказати, що йду додому, не треба, але передумала. Ну що я слабак якийсь чи що? Їй років 60 і вона звідси не тікає.

Розповіла їй, що підготувалась добре: про мої двоє штанів, зимове взуття, але що мені все одно було холодно. Вона відмахнулася:

"Мало. В мене три пари шкарпеток і троє штанів. Светр під горло і куртка. Так ще можна вижити тут".

Жіночка віддала мені одну кофту, я вдягнулася, стало тепліше.

"Сьогодні дві тисячі норма, так що звільнимось раніше. Годин 9 буде зміна", – міркувала вона вголос.

Я залишилася. Я пропрацювала на цьому цеху всього одну зміну. За той день я заробила 45 € і гайморит. 45 євро - це моя виплата ВПО раз на місяць, або:

• 45 € – це три поповнення рахунку;
• 45 € – це двічі сходити до супермаркету;
• 45 € – це 50 поїздок громадським транспортом;
• 45 € – це квиток додому.

Мабуть, суші тепер будуть асоціюватись з вічної мерзлотою і рабською працею.

Я б нікому не порадила таку роботу. Чесно. Це рабська праця, де ти ніхто і звати тебе ніяк. Ні імен, ні поваги до людей. В Україні навіть під час війни можна знайти вакансії, де платять не менше, або ж роботу онлайн. Пропозицій багато, навіть не дивлячись на складний час. І перемога вже скоро. Дуже віримо в неї!

Більше історій – на Instagram-сторінці Наталії Будянської.

Нагадаємо, раніше Наталія Будянська розповідала РБК-Україна, як поїхала у Словаччину через війну та чому повернулася додому.

Також багато українців вже готові повертатися з Європи в Україну, щоб відбудовувати країну.