Його вважали загиблим у Оленівці: неймовірна історія пастора з Азовсталі

На мій город зайшли щури

Анатолій Волошин до повномасштабного вторгнення мешкав у Маріуполі. Він був пастором у протестантській церкві. Вранці 24 лютого він вирушив до військкомату, щоб захищати рідну країну.

"Мій дім, на мій город зайшли щури і їх треба виганяти з того городу, щоб вони не шкодили моїм овочам. З такими думками я прийшов військкомат", - згадує він.

Його взяли у територіальну оборону Маріуполя. Син Тимофій теж пішов у ТрО, але у Києві, бо вже давно мешкає у столиці.

Анатолій Федорович завантажував боєкомплекти, рив окопи, траншеї та бліндажі. А 14 березня потрапив під мінометний обстріл.

"Удар, мені стало боляче та важко дихати. Скло в машині вибило. На руці я бачив свою кістку", - розповів Волошин.

Потім він потрапив до лікарні, її також обстрілювали. Після – опинився з усіма у бункері Азовсталі. А з бункера – потрапив у полон.

Думав, що діти знають про мене

У Анатолія двоє дорослих синів - Женя та Тимофій. Сини майже рік намагалися дізнатися хоч щось про батька. Його ім'я бачили у списку бранців, але зв'язку з ним не було.

"Коли розбомбили Оленівку, передали інформацію, що батько там був", - кажуть сини.

Офіційної інформації вони не мали, але вони зробили висновки та думали, що батько загинув. А Волошин думав, що діти на нього чекають, але не шукають.

"Я думав, що Женя знає, що я в полоні, і зі мною все гаразд, і цим я жив", - розповів Анатолій.

На момент теракту Волошина вже не було в Оленівці. Його перевезли разом з іншими полоненими до Свердловська за півтора місяця до цього. Сини про це не знали, але вірити у загибель батька відмовлялися.

"Ми шукали по групах, бувало таке, що вночі я сяду і годину-дві гортаю всілякі групи в телеграмі, щоб хоч обличчя побачити", - розповідає син.

Влітку у Волошина з'явилася можливість зателефонувати – він виміняв дзвінок синові на хліб. Але помилився, коли номер набирав, переплутав цифри. Потрапив на хлопця, у якого голос схожий на його сина.

7 місяців без інформації

А за 7 місяців після теракту в Оленівці сини дізналися, що батько живий. Одному з них надіслали фотографію. Він спочатку не повірив, але потім надіслали ще одну фотографію – більшу.

Не встигли вони отямитися від радості, що батько живий, як на них обрушилася ще більша радість - Волошин потрапив до списку на обмін.

"Кожен обмін ми постійно дивилися. Тут перша фотографія на телефоні вискакує. Через 4 години після того, як я дізнався, що батька звільнили, він дзвонить мені телефоном і каже: Женя, я на території України. Кажу: я знаю, тату я знаю, що ти тут. Я радий тебе чути", - розповіли хлопці.

Пастор Анатолій Волошин був одним зі 130 звільнених із полону українців під час обміну 7 березня. Перше, що він отримав – український прапор та телефон, щоб зателефонувати рідним.

"Знаєш, тебе не забули. Нам там кричали, що Україна на вас не чекає і забули вас. Ви їй не потрібні, ви мотлох", - згадує пастор.

Вилікувати руку і в батальйон

Зараз Анатолій хоче якнайшвидше вилікувати руку, а після цього планує приєднатися до батальйону капеланів. Дуже хоче повернутися до рідного Маріуполя - але після того, як звідти проженуть останнього російського окупанта.

Зараз він насолоджується тим, що може побути разом із синами.

"Я мріяв про те, щоб побути з вами, ось так за столом посидіти, до лазні обов'язково підемо", - каже він дітям.

Його вже виписали зі шпиталю, і він виконав свою давню мрію – прогулявся парком. Це було єдине бажання – після двох місяців на Азовсталі, 10 місяців у російському полоні та ще місяця у госпіталі.