"Якщо накладу руки, все одно не буду з ними". Українка втратила на війні сім’ю, але будує життя далі

Початок війни, рідні на службі та адаптація до нового життя

Війна для нас почалася з 2014 року, тому ми особливо не переймалися, скрізь були наші військові. Ми розуміли, що буде війна, але думали, що така, як була; що можна пережити, пересидіти, перечекати. А виявилося, що вже не можна.

До початку повномасштабного вторгнення син був під Києвом на лікуванні. Він мені подзвонив 24 лютого й каже: "Я вийшов, подивився й там ідуть росіяни. Мені треба звідси виїжджати".

Його ніхто не хотів везти до Києва, але все ж зміг. Там Бодя зустрівся зі своїми побратимами ще з АТО, пішов у тероборону, став на захист. Він дзвонив, коли міг. Але багато писав. Ми так домовилися ще з АТО: треба давати про себе знати, щоб я бачила, що він живий.

У Вугледар перша ракета прилетіла 24 лютого. І тоді ми зрозуміли, що все набагато серйозніше, ніж було. Люди не знали, що робити. Місцева влада виїхала, ми всі були самі по собі. Хто як міг допомагав, у нас були громадські організації, які щось збирали, комусь носили.

Мій син - військовий. Він відразу казав, що треба виїжджати, все дуже погано. А ми ж не думали, як воно буде. Наш ресторан працював, як міг, на останньому диханні.

Чоловіка попросили, щоб він пішов допомагати мішки вантажити. Він пішов. У перший і другий дні додому ще повернувся, а на третій - не прийшов. Я йому дзвоню й кажу: "Ви там що, кар'єр копаєте? Ти додому думаєш повертатися?"

Він сказав, що їм треба було там залишитися. А виявилося, що він вступив до лав ТрО. Військкоматів у нас не було, тому він поїхав у Покровськ, усе підписав, і я залишилася сама.

Роман Лядський, чоловік Оксани, вступив у місцеву ТрО (фото: особистий архів героїні)

Чоловік відразу не хотів говорити, що вступає в ТрО. Мій син був дуже проти. Він казав, що вітчим має бути вдома, щоб у родині залишився хоч один чоловік. Він вирішив інакше, сказав: "Син воює, а я що, вдома буду сидіти?"

Відговорити чоловіка я не могла, я сама була в паніці. Як виїхати, що робити з рестораном? Але все так і залишила там. З дому я взяла тільки пару спідньої білизни, кішку забрала й документи. Квартиру зачинила й пішла. За місяць туди прилетіло дві ракети, ресторан зрівняли з землею. Але це не найстрашніше.

Вони наполягали, щоб я виїжджала. Тому що я хотіла чекати поки чоловік повернеться. А мені не було з ким їхати. Той обіцяв, той обіцяв, а потім нікого вже не залишилося. Потім мені подзвонила знайома й каже: "Виходь, через пів години поїдемо".

Я була в стресовому стані. Я не знаю, де мій чоловік. Я не знаю, що з моїм сином. І отак просто зачинити двері й піти… Це просто важко.

Ми поїхали. Дорогою було дуже багато машин, згорілих чи розбитих. У нас пішло п'ять днів. У перший день ми доїхали до Дніпра, там заїхали в якесь село, до когось попросилися переночувати.

Син подзвонив і сказав, що він свою місію в ТрО виконав і повертається в ЗСУ. Ми зустрілися з ним у Хмельницькій області, приїхали до моїх батьків у Львівську.

Я просила його, щоб він побув удома. Я сказала, що йому немає куди спішити, що він ще встигне. З 24 лютого по 12 березня він був у ТрО. Він сказав: "Мамо, це не та війна, що була. Якщо подивитися найстрашніший блокбастер, він усе одно відпочиває".

Син пообіцяв побути три дні, а тоді поїхав у військкомат. Він в АТО був у 80-й бригаді, а вони вже рушили. Йому сказали почекати місяць, поки вони будуть поповнювати особовий склад.

Але він так не хотів. У військкоматі подивилися його документи й сказали: "О, ти той, хто нам потрібен, "кіборг". І забрали його. Він був артилеристом, а його забрали в 63-тю бригаду в розвідку. Спочатку вони були на кордоні з Білоруссю.

Богдану було фізично важко. Він казав: "Ми проходимо по 20 кілометрів на день, у мене ноги як у коня". Ну, м'язи накачані.

Богдан Скрипниченко служить у ЗСУ з 2016 року. Його підрозділ стояв на обороні Луганської області (фото: особистий архів героїні)

Син ніколи мені нічого не розповідав про війну. Те, що стосувалося подій на війні, він мене не посвячував у це. Так було тільки в дуже важких випадках.

Наприклад, коли він був в АТО, ще зовсім молодий. Їх викинули під якимось селом. Він подзвонив мені й каже, що все добре. А через кілька днів знову дзвонить і каже: "Мама, а ти можеш привезти нам води й хліба?"

Там уже була закрита зона, тільки через волонтерів. Я з 2014 року весь час допомагала нашим військовим, і були волонтери, які погодились туди поїхати. Звісно, що я поклала туди не тільки водичку.

Виходить, що їх висадили на якійсь закинутій фермі, не привозили їм туди ні воду, ні їжу. Вони сніг топили, воду собі так робили. Це був єдиний раз за весь час, коли він мене попросив. Усі інші рази я вже зрозуміла, як мені бути. Я підтримувала зв’язок з комбатом. Що було потрібно - за можливості передавала.

А чоловік хоч і не мав ніякого стосунку до військової справи чи таємниць, але він мені нічого не казав. Я виїхала 12 березня, а 21 квітня мені привезли сина додому. Чоловік мене дуже любив і не хотів травмувати. Він ніколи ні на що не жалівся й багато чого не розповідав.

Займатися чимось я просто фізично та психологічно не могла після загибелі сина. Мені потрібен був певний час, щоб відновитися та повернутися до життя. Це сталося через те, що мій чоловік служив. Я мусила його підтримувати.

Усі 22 місяці мій чоловік був "на нулі". Відпустка в нього була три рази по 10 днів. Один раз йому дали приїхати до сина, другий раз - на рік до Боді, а третій - у листопаді.

Рома сказав, що якби йому дали місяць на відновлення, він все одно повернувся б назад. Він психологічно був дуже виснажений, не фізично.

Про загибель сина мені повідомив ТЦК. Бодя був одруженим. Його дружина була прописана у Львові, тому за місцем реєстрації й повідомили. Він загинув 16 квітня 2022 року, а нам повідомили 19-го.

Зв'язок зник. У мене були телефону, до кого звертатися, якщо зникне зв’язок. Я дзвонила, ніхто не відповідав, поки ТЦК повідомило.

Ти не віриш у те, що чуєш. Якби не бачила своїми очима, не повірила б. А потім ти просто опиняєшся в іншій реальності.

Богдан Скрипниченко загинув 16 квітня 2022 року на Миколаївщині (фото: особистий архів героїні)

У січні цього року мені привезли чоловіка. Ми ввечері ще розмовляли, він сказав: "Усе добре. Я йду їсти, ранком передзвоню". Зранку я йому написала, він не відповідав. Через дві години знову мовчить, навіть онлайн не був. Уже було так, що зникав зв'язок. Я чекала.

Потім мені дзвонить мама чоловіка й каже, що в якомусь чаті Вугледару написали, що загинув Роман Лядський. А я не маю цих чатів. Попросила подругу зайти подивитися. Мені скинули скриншот. Я почала дзвонити всім, до кого могла. Ніхто не брав слухавку.

Тоді я зрозуміла, що щось не так. Я згадала, що маю телефон батька командира Роми. Подзвонила до нього. Він каже: "Тобі ніхто не хоче говорити, я тобі скажу". І сказав.

ТЦК приїхав через три дні. Подивитися в соціальні мережі й побачити, що твій чоловік загинув - це дуже страшно. Рома загинув 5 січня о 4:20 ранку.

Я сама не знаю, що мені допомагає триматися. Ніяк не тримаюся. Ти ж руки не накладеш на себе. Я все одно як самогубця не буду з ними. Вони в мене святі. Якось треба жити. У мене ще двоє стареньких батьків.

Коли Бодя загинув, я пішла у військкомат, стала на облік. Перша моя освіта - медична, потім - вища фармацевтична. І зараз я здобуваю другу вищу - психологічну. Якщо я не зможу як медик, можу як психолог.

Бути медиком - це дуже відповідально, від тебе залежить життя молодих хлопців. Якщо накосячиш, як із цим жити взагалі?

Я на цвинтар не можу приходити, тому що це дуже важко. Коли ти втрачаєш своїх рідних, це завжди трагедія. І смерть молодих людей - це завжди ще більша трагедія. Як Маруся Звіробій сказала: "То не він в труні лежить, то вона в труні лежить".

Ти опиняєшся і не в цьому світі, і не в тому. Ти між двома світами. Для мене життя зупинилося. Звісно, я буду продовжувати жити, але для мене немає нічого світлого.

Після загибелі сина в мене був дуже важкий стан. Зі мною працював психолог, і я вдячна пані Наталі за те, що вона допомогла мені вийти з того кола.

Зараз мені психолог нічого нового не скаже. Я вже пройшла це. Якщо звертатися, то тепер уже до психіатра.

Роман Лядський загинув 5 січня 2024 року о 4:20 ранку (фото: особистий архів героїні)

Триває повномасштабна війна, і вона не для всіх. У 2014 році Вугледар не був окупованою територією, ми були за 20 кілометрів від лінії фронту. Я не думаю, що хтось в Івано-Франківській чи Львівській області може розуміти, що відбувається на Донеччині. Для того, щоб це розуміти, потрібно на державному рівні розповідати.

Пора розповідати правду. Скільки ще треба смертей, Маріуполь, Вугледар…

Бодя мій пішов у 80-ту бригаду у 2016-му році. Вона повернулася з Луганської області в складі 30%. Хіба про це говорять?

Що залишилося зараз? Я навіть не знаю, хто з побратимів сина залишився живим. Усіх розкидало. Деякі навіть не знали, що Бодя загинув.

Від батальйону мого чоловіка залишилося 5-6 людей з тих, хто два роки тому прийшов. Хто про це говорить?

Я не дуже вірю, що дадуть звання Героїв України, але я мушу це зробити. Це вшанування пам'яті про них.

Підписати петицію про присвоєння звання Героя України Богданові Скрипниченку - за посиланням.

Підписати петицію про присвоєння звання Героя України Романові Лядському - за посиланням.