Вода з пліснявою, каша з тарганами і били по ребрах: військова медикиня Віка Обідіна про 165 днів полону

Доньку у бункер вивозила під обстрілами

На "Азовсталь" Вікторія потрапила 10 березня – за наказом командира. Вона зізнається, що спочатку було не так страшно, але потім почалися сильні обстріли та почали привозити багато поранених. За словами медика, вони перестали помічати, де був день і була ніч, і працювали цілодобово.

Вікторія робила уколи, перев'язки, роздавала знеболювальні, ставила крапельниці. Донька Аліса на той момент була з нянею та родичами. Їхній будинок знаходився в одній зупинці від "Азовсталі".

"Коли зв'язок у місті зник, я не могла з донькою зв'язатися: не знала, де вона, що з нею. Обстріли міста тривали, я розуміла, що у них закінчується їжа. Прийняла рішення взяти її до себе, бо з міста ми б вже не виїхали", – розповіла медикиня.

До них у бункер приїжджали хлопці, привозили їжу. Вона звернулася до одного з них, він був із "Азова" і попросила його допомогти вивезти доньку. Вони сіли у машину та поїхали. Забрали Алісу і знову повернулися до бункеру - під артобстрілами, авіацією.

"Думали, що не доїдемо... Мені б його навички керування. Але, на жаль, його вже немає в живих, снайпер убив. Я навіть не знаю, як того хлопця звали..." - додає Вікторія.

У їхньому бункері інших дітей не було – там були військові, поранені, цивільних не було. Аліса спілкувалася з пораненими, допомагала мамі розносити ліки, вчила літери.

Евакуація з "Азовсталь"

За наказом командира Вікторія мала евакуюватися разом із цивільними. Вийти зі своїми у неї шансу не було – лише полон. А з цивільним були сподівання пройти фільтрацію та виїхати.

"Зелений коридор" організував Червоний Хрест 5 травня. Усіх повезли до фільтраційного табору до Безіменного. Там їй сказали, що вона фільтрацію не пройшла і дитину віддадуть до дитячого будинку.

Колона до Запоріжжя мала вирушити 7 травня, а Вікторію мали помістити в камеру. Вона попросила, щоб дочка побула з нею. Завдяки Червоному Хресту вона змогла додзвонитися мамі, і та сказала якось передати Алісу їй.

У наметовому містечку Обідіна зустрілася з дівчиною, яка запитала, чому вона так засмучена. Та розповіла їй про те, що не пройшла фільтрацію та хочуть забрати доньку. Вона запропонувала свою допомогу, щоб вивезти дівчинку до Запоріжжя.

"Звичайно, я розуміла, що це єдиний шанс, щоб Аліса не потрапила до дитячого будинку, тому я погодилася та написала довіреність", - додала медик.

7 травня автобуси рано-вранці мали рухатися до Запоріжжя, і Вікторія пішла проводжати доньку. Там вона побачила, що людей багато, просто сіла до автобуса та поїхала з усіма.

"Мене зняли в Мангуші. Вони знали, як я виглядаю, бо нас у Безіменному фотографували. Вони просто підійшли та сказали брати речі, дитину та "на вихід". Мене оглянули. Сказали посадити дитину на заднє сидіння, я відмовилася. запитали, чому... Я відповіла, що їм потрібна я, навіщо їм дитина?.. Я розуміла, що Алісі не треба бути там поруч зі мною. Вона дісталася Запоріжжя, а я поїхала по етапу", - розповіла Обідіна.

Жінку, яка допомогла вивезти Алісу, вона знайшла. Вони спілкуються і, можливо, ще зустрінуться.

Фото: Вікторія та її дочка Аліса

165 днів пекла

Спочатку Вікторія потрапила до Мангуша і вона стала однією з перших, хто вийшов з "Азовсталь". Там уже знали, що вона військова і намагалися вибити з неї свідчення - скільки може "Азовсталь" протриматись і таке інше.

Звичайно ж, Вікторія не говорила, що вони хотіли почути. Вони били по ребрах, ногах, по всьому, крім обличчя. Коли зрозуміли, що вона нічого не скаже, посадили до камери-одиначки.

"Вони сказали, що я маю розуміти, що не можу відмовитися від інтерв'ю. Попередили, що саме треба говорити. Коли я говорила щось неправильно, вони зупиняли зйомку, били по ребрах і я все одно говорила те, що потрібно їм. Там мене змусили звернутися до Ірини Верещук, щоб мені повернули дитину. Говорила, що я залишаюся в Донецьку, хоча це неправда. Після інтерв'ю мені дозволили подзвонити мамі і я всіма способами намагалася показати, що не треба мені повертати дитину", - описала Обідіна знущання.

Після цього її відправили до Донецька, де до кінця травня вона перебувала у відділенні боротьби з організованою злочинністю. Потім її перевели до ізолятора тимчасового тримання. Там годували тричі на день, але їжа була жахливою, траплялися таргани.

Як зазначає Віка, коли їсти хочеться, то ти таргана просто прибираєш і їси далі. Питної води не було – пили з-під крана. Побутової хімії взагалі ніякої – просили шампунь чи хоч щось у тих, у кого вони були. У душ водили раз на тиждень.

"Це було літо, було дуже душно, свіжого повітря не було зовсім. Вікна не відчиняли, витяжки не працювали", - додає медик.

1 липня її перевели до Оленівки. Там теж годували тричі на день – моторошною їжею. На сніданок давали перловку, в обід – суп чи борщ. Але назвати це супом чи борщем було важко – у тарілці була вода і два шматки картоплі плаває. У борщі іноді траплялася капуста. Увечері давали пшеничну чи ячну кашу. Крупу ніхто не промивав, вона була з камінням, з лушпинням, без солі. Давали маленький шматочок хліба.

Воду привозили зі ставка у пожежних машинах. У серпні вона почала бродити й стала з присмаком цвілі.

Вікторію визначили до двомісної камери, в якій жили 11 осіб. Потім перемістили до шестимісної, де було 24 особи. Спали, де вийде – на підлозі, під нарами, по двоє людей на нарах.

Трохи давали побутову хімію, але її ні на що не вистачало. За весь час видали дві банки шампуні на всю камеру. Дівчата з твердого мила робили рідке – дробили на шматочки, з водою змішували. А потім милися.

Фото: Аліса (з архіву Вікторії Обідіної)

Алісу хотіли повернути, щоб шантажувати

"Я розумію, що якщо дитина їм у руки потрапить, то вони через неї мене допитуватимуть. На дитину натиснув - вона почне кричати. А яка мати дозволить, щоб дитину ображали? Звичайно, мені б довелося тоді розповідати щось. А так, дитини не було, а я - сильна, впораюся", - пояснює Вікторія.

Вона додала, що на жінок в Оленівці тиснули морально – там їх не чіпали, але говорили мовчати. А ось із чоловіків сильно знущалися.

"Дуже важко було розуміти, що це людина, з якою ти служила, яка тебе захищала, навіть твоя знайома, але ти їй допомогти нічим не можеш, а просто слухаєш, як з неї знущаються", - додає експолонена.

Вона розповіла, що коли їх перевели до Таганрогу (Ростовської області), то вони ходили складені, як степлер, навпіл, із заплющеними очима. Вони прямували, наприклад, праворуч, там зачинені двері й жінки ударялися головою.

"Напевно, вони так розважалися. Або кажуть - сходинки, а ти не знаєш, наверх вони чи вниз. Ходити не дозволяли, там тільки бігати треба було, і робити все швидко. Дуже важко було... У Таганрозі 14 жовтня я вперше зустріла жінок- наглядачок. А так весь час були чоловіки", - додає Вікторія.

Вранці їх піднімали о 6-й ранку - під гімн Росії. Рухатися в камері через тісноту було неможливо. У камері були книжки та жінки цілодобово читали – це були єдині розваги.

Декого виводили полоти траву або на пекарню хліб пекти. Чоловіки розносили воду. Розмовляти з ними не можна було – за ними стежив конвой. Тому все відбувалося мовчки. Лікування там не було. І простий розпорядок – сніданок, обід, вечеря.

Могли відвести раз на тиждень у душ, а могли не відвести. У душі – крижана вода, можеш не купатися – за бажанням. Вікторія каже, що милися і такою водою.

Іноді були прогулянки - могли раз на чотири дні, а могли раз на два тижні. Просто на 20 хвилин – повітрям подихати. Свіжого повітря в камерах не було - на вікнах залізні ґрати, у них дірочки, щоб повітря заходило.

Робота була добровільно-примусова. Хтось відмовлявся - відправляли до камери штрафників. Вона зовсім маленька і вибратися потім із неї було практично неможливо.

Росіяни пропонували всім перейти на їхній бік і Обідіної казали, що медиків у них не вистачає. Пропонували роботу, гроші спочатку, квартиру.

"Але як зрадити Батьківщину? Я просто не змогла б там жити, знаючи взагалі, що вони роблять. Тому я відразу відмовилася від цього", - додала Вікторія.

У полоні жінки намагалися триматись разом, підтримували одна одну. Заспокоювали, коли було погано. Нині вони продовжують спілкуватися. Але обміняли поки що не всіх, деякі ще й досі в полоні. Їх вивезли з Оленівки до РФ і розкидали різними колоніями.

Найважче, за словами Вікторії, було незнання. Вона знала, що Аліса доїхала до Запоріжжя, але гадки не мала, чи зустрілася дочка з рідними, чи гаразд вона.

"Нас постійно дезінформували, мовляв, вас не хочуть міняти, Україна не дає запити, ви нікому не потрібні. Але ми знали, що це неправда, десь у глибині душі вірили, що робиться все можливе, щоб нас обміняти, але Росія не хоче нас узгоджувати. Ми знали, що ми потрібні рідним, ми потрібні нашій країні, що за нас борються, що нас намагаються витягнути. Тому це й давало сили.Ну й звісно, підтримка дівчат, з якими ми познайомилися у колонії", - розповіла експолонена.

Я одразу зателефонувала мамі

Вікторія зізнається, що неможливо передати почуття – коли їх обміняли, коли вони побачили наші автобуси, коли ковтнули рідне повітря. Їм одразу подарували телефони, і вона зателефонувала мамі – сказала, що обміняли, і вона вже в Україні.

"Але все одно, ми не розуміли, що ми на волі, звички залишаються, а ми намагаємося з ними боротися. До останнього не вірили. Навіть коли побачили з нашого боку автобуси, боялися, що щось піде не так, що обмін може зірватися", - додає Вікторія.

Наразі вона проходить реабілітацію, а потім поїде до доньки до Польщі. Надовго вона там не затримається – планує повернутися, як тільки в Україні стабілізується ситуація. Якщо буде можливість, підпише контракт і знову піде в армію. У майбутньому хоче жити у Дніпрі.