Влад Троїцький: Виставка ГОЛОСИ — це переосмислення злочинів війни у Present Continuous

В основі виставки ГОЛОСИ — особисті історії українців про війну, які з 2014 року збирає і зберігає музей "Голоси мирних". З чого для вас почалася трансформація тисяч відео та аудіо записів у мистецький проєкт?

З визначення жанру, через який можна передати емоції та почуття, які виникають під часу перегляду цих історій. Після тривалих роздумів вирішили, що найточніше із цим впорається саме мультимедійна інсталяція, де відео, аудіо та фізичні артоб’єкти створюватимуть єдиний простір.

А ще, з пошуку інструментів, за допомогою яких голоси мирних зможуть жити і звучати у різних вимірах, зокрема й у культурному. Саме тому від початку передбачали імерсію, тобто, ефект присутності, коли відвідувач стає одночасно й учасником цього простору. Це посилює чутливе сприйняття і дає потенціал для презентації виставки не лише в Україні, а й за кордоном, адже почуття — універсальна мова.

Яку "велику ідею" містить ця мультимедійна інсталяція?

З одного боку — розкрити трагедію війни, а з іншого — показати силу волі та гідності людей, які змогли себе зберегти попри всі її жахіття. Це історії героїв. Героїв — як конкретних людей, так і всього народу — які у нерівній боротьбі стоїть гідно.

Головний меседж виставки співзвучний рядку із поеми "Каменярі" Івана Франка: "Лупайте цю скалу". Всі українці, вся Україна йдуть довгою і страшною дорогою. І єдиний спосіб перемогти і жити — це "Лупати цю скалу". Тобто робити те, що маємо робити — кожний на своєму місці. Бити цю скалу, руйнувати її, щоби врешті вона тріснула і всі побачили світло… При всій трагічності подій це питання надії та збереження любові. Любові, гідності, сили волі та волі до свободи.

Війна в Україні триває, її відчувають всі українці. Художнє осмислення подій, в яких ми живемо щодня — на часі?

Дійсно, в основі виставки — "те-що-відбувається-зараз". Реальний злочин і реальний подвиг, який переосмислюється у Present Continuous (в англійській мові, теперешній тривалий час — прим. авт).

Інколи у житті настає момент, коли є сенс підбити підсумки і сформувати певні перспективи, дорожню карту: "Камо грядеши" — куди ти йдеш? Куди ми йдемо, як ми стоїмо, як не втратити надію? Зрозуміло, що втома, туга, розгубленість роз’їдають серце і підштовхують до зневіри. Саме тому треба вмикати камертони, які зорієнтують – де ти, хто ти, хто ми?

І ще. Не можна забувати свою історію. І не можна дозволяти її викривляти, а росія це робила завжди і робитиме далі. Музей "Голоси Мирних" зберігає історію країни із перших вуст. Виставка ж спрямована на те, щоби правду про зло, яке завдає росія в Україні, бачив і відчував світ.

Ви автор багатьох успішних художніх проєктів. Чим ГОЛОСИ відрізняються — чи навпаки, не відрізняються від них? З якими викликами ви зіткнулися під час цієї роботи?

Артпроєкти, які наша команда втілювала раніше, були яскравими, масштабними та унікальними. Це хепенінги, розраховані на те, що відбудуться тільки один раз.

У даному разі інший задум. Адже інсталяція — постійна. Відповідно, тут інші правила взаємодії з простором і глядачем.

Оскільки виставка, після презентації у Києві, буде показуватися в Європі, одразу продумувалася не тільки художня, а й технологічна частини. Тобто, простір і контент мали бути мобільними й швидко адаптивними — включаючи мультимовність — для абсолютно різних регіонів. Це мала бути «виставка-конструктор», репрезентативна в різних обставинах далі.

Крім суто технологічних моментів, відрізняється й питання художнього враження. Я не говорю про насолоду, я говорю саме про естетично виміряне враження. Адже через нього глядач отримує меседж, пов'язаний з травматичними сторінками поточної історії.

А ще у цьому проєкті висока відповідальність. Ми торкаємося дуже болісної і больової точки. Відтак треба бути водночас делікатним, правдивим і безстрашним, а це протилежні задачі. Бо перегляд шокуючих кадрів, а їх багато, може привезти до їхнього первинного блокування. Людина на такий контент не хоче дивитися. Зробити ж так, щоби всі образи й метафори доторкнулися до серця — складно.

А тим більше, щоби зацікавити не лише українського глядача. Який посил передбачається для іноземців, адже їм ідея "Лупати цю скалу" навряд чи близька й зрозуміла?

Європейській авдиторії треба доносити просту думку, що війна — це зло. І це зло набагато ближче, ніж всім здається, воно може постукати у їхні двері в будь-яку секунду.

Ми в Європі вже втілювали документально-музичні художні спектаклі про війну в Україні. На думку критиків, вони ставали своєрідним порталом до подій в нашій країні. Адже новини давно перетворилися на тотальний шум, на який не звертають уваги. Є думка, що після 10-ї загиблої людини кількість жертв стає статистикою. Вирватися з цієї статистики, повернутися до кожної історії окремо — це надзадача, яку ми,творча команда, поставили перед собою, працюючи над виставкою ГОЛОСИ..

Але щоразу треба знаходити оптимальні способи для показу цієї реальності — такі, щоби не опинитися в позиції нещасної жертви. Адже насправді жертв ніхто не любить — навіть розуміючи жертовність і знаючи про всі страшні втрати й випробування.

Розкажіть про художній інструментарій виставки, — як саме він впливає на сприйняття інформації?

Приміром, у відеоряді ми використали документальні кадри, у тому числі й упізнаванні глядачами. Але за рахунок художнього опрацювання вони розкриваються під абсолютно новим кутом, мають іншу оптику та естетику.

Кожен із нас щодня бачить велику кількість документальних фіксацій реальності у будь-яких новинах. Коли ти дивишся на такі фотографії — в тебе немає дистанції, адже ти бачиш вікно у світ. Задача мистецтва — розкрити інші виміри цієї реальності, показати її складність, багатошаровість та інтерпретації.

Інтерпретація — це не про викривлення фактів у стилі руського миру, що «не все так просто». Інтерпретація — це дистанціювання від реальності, яке дає можливість проаналізувати її, переосмислити і сформулювати сутність подій.

Те, що «війна це жахливо», або що «руський мир — це неонацизм 21 століття» — зрозуміло і без додаткових пояснень. Але як людям в Україні жити із цим? Як продемонструвати демократичному світу його беззахисність перед віссю зла, країнами, де життя людини нічого не варте?

Одна зі складових виставки — саундінсталяція з об’ємним звуком. Хто її автор — чи автори?

16-хвилинний саундтрек написала композиторка Яна Шлябанська. У композиції вона використала реальні голоси людей, історії яких зберігає музей "Голоси Мирних". Репліки трансформуються в музику… Це підкреслює, зокрема, що для нас, для України, на відміну від тоталітарних держав, життя кожної людини має значення. І ми маємо допомогти продовжувати звучати всім голосам, — так, щоби їх чув світ.

Чому саме Яна? По-перше, вона була резиденткою Cite Internationale des Arts (Міжнародного центру мистецтв) у Парижі, де спеціалізувалася на створенні саме об’ємних багатоканальних музичних композицій. По-друге, наша команда вже співпрацювала з нею у кількох проєктах. Серед них, зокрема, перформанси «Night in bomb shelter» («Ніч у бомбосховищі»), який пройшов в Осло, Берліні та Гамбурзі та «Allarm», — у ньому якраз і було втілено багатоканальне звучання.

Загалом поетично-музична композиція виставки — робота "Дах-тріо". Це Софія Баскакова, Ігор Димов і Володимир Руденко. Це та команда акторів та музикантів, яка раніше створила дві камерні опери. Обидві можна побачити в театрі "Дах" — «Стус. Перехожий» та «ТичинА. Феномен доби».

У виставі ГОЛОСИ також використано вірші Василя Стуса. Його творчість дуже співзвучна нашому часу, а його постать — уособлення стійкості та сили духа, які не зламав тоталітарний радянсько-російський режим.

Які емоції ви, як художній керівник, прагнете, щоби залишалися у глядача?

Я ніколи не хочу про це говорити. Я впевнений, що кожний візьме своє, сподіваючись, що байдужим точно не залишиться ніхто.