Військовий психолог - це не менш важлива на фронті людина, ніж військові. Саме цей фахівець турбується про ментальне та певним чином фізичне здоров'я військових, підтримує їхній бойовий дух і завжди знаходить слова підтримки.
Про роботу психолога в гарячих точках, настрої бійців на фронті та природу поведінки росіян сьогодні в інтерв'ю РБК-Україна розповідає відома військовий психолог і волонтер Ольга Швець.
Ваша робота військовим психологом розпочалася ще у 2014 році. А чи вірили ви в початок повномасштабного вторгнення у 2022-му?
Ми пам'ятаємо, що постійно були розмови про це. Десь із кінця 2021-го про це з'являлася інформація. Наша військово-ветеранська спільнота готувалася, ми тренувалися, були зібрані. Але я до останнього сподівалася, що цього - повномасштабного вторгнення - не буде. У мене було таке внутрішнє бажання, щоб цього не сталося.
Я хотіла вірити навпаки в те, що міжнародна спільнота, здоровий глузд з того боку вплинуть, і цього не буде.
А коли повідомлень про підготовку Росії до наступу стало забагато, ви були готові?
Була тривожна валіза, були заправлені автомобілі, були сплановані маршрути виїзду сім'ї з Києва. Тобто дії, що робити, були спланованими. Але ми до кінця не знали, як це буде.
Я планувала вивозити сім'ю у Вінницьку область, але коли 24-го все це почалося, стало відомо, що по всій країні масштабні ракетні удари. Тому план із Вінницею був анульований.
Мої знайомі сказали виїжджати разом із дитиною, але я сказала, що їхати не буду. Відправила дитину з бабусею у Львів. Сама залишилася.
Коли з'явилася потреба у ваших навичках як психолога?
На початку війни були здебільшого гуманітарні місії, тому моя спеціалізація була не така потрібна. Перші два дні я включилася у волонтерку. Свій телефон я залишила у всіх волонтерських фондах.
Перше, чим почала займатися - це по всіх ресторанах Києві збирала їжу, щоб годувати хлопців, які були вже стояли на обороні. За ці два дні зібралася величезна спільнота однодумців.
На початку березня ми долучилися до патрульної поліції. Це був такий екстрений набір, бо була загроза вторгнення до Києва. Хто був готовий - той прийшов. Нас оформили в патрульку, і з третього березня я офіційно була в патрульній поліції міста Києва.
Як військовий психолог я долучилася вже з червня, коли загрозу від Києва відсунули. Як патрульна поліція ми перемістилися в Дніпро, щоб бути напохваті... Тоді я також вперше опинилася в Бахмуті з колегами, які були там на завданні, і знову почала як військовий психолог.
З огляду на ваш досвід: як дві фази війни - у 2014-му та 2022-му - відрізняються одна від одної? І чи є різниця взагалі?
Дуже відрізняються. По-перше, масштабом. Це зрозуміло. По-друге, озброєнням, яке використовується. На той час, у 2014 році, все ж таки це був винятково схід, була лінія розмежування, де відбувався контакт із ворогом.
Основна наша робота була в зоні АТО, ми їздили з групами психологічної підтримки по секторах, тому що піхотні підрозділи безпосередньо були в місці утримування території.
Зараз прилітає все, воно дуже різне, і його дуже багато. І це більше війна ракет, артилерії та великокаліберної зброї. Таких стрілецьких зіткнень менше. А туди, де вони є, психолог приїхати не може, бо дуже гаряче. Психолог перебуває в більш безпечних місцях, ніби в тилу.
У 14-му було складніше, на мій погляд. Тоді взагалі не було зрозуміло, що відбувається. Ми не очікували такого. Зараз усі більш-менш розуміють ситуацію. Таких складних випадків, як тоді мені доводилося спостерігати, я не бачила.
Ольга Швець (фото: facebook.com/olga.shvets.754)
Тобто психолог працює в тилу, а не безпосередньо з військовими на передовій, так?
Дивлячись, що вважати тилом. Якщо Бахмут вважати тилом, то, напевно, ні. Є безпосередній бойовий контакт, коли стріляють. Що там може робити психолог? Він же не може тримати за руку!
Але, наприклад, за кілометр від цього є місце базування підрозділів. Тобто вони вийшли, попрацювали, повернулися.
Це теж зона бойових дій, але там більш безпечно. Це не місце постійного перебування, це місце відпочинку. Навколо Бахмута і всередині нього відбуваються постійні перестрілки, але в підвалах ми живемо.
Навіщо психолог на війні?
Це як у бізнесі. Великі компанії наймають бізнес-консультанта - і проблем немає. Як тільки вони його звільняють, то усе починає руйнуватися, йдуть фінансові втрати. Усі думають: чому так? А суть у тому, що він коригує ситуацію точково. І тому загально все працює.
Отак і з психологом. Кликати психолога, коли вже всіх "поплавило"? Так це не працює. Фахівці морально-психологічного забезпечення повинні бути завжди, тому що вони моніторять ситуацію, коригують зміни в настрої тощо.
Основний інструмент психолога - спостереження. Ти помічаєш якісь зміни, коригуєш ці моменти, і тоді проблем немає.
В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
До виходу на завдання та після. Загалом психологічне забезпечення відбувається поетапно:
Я нещодавно спілкувалася з військовим медиком. Він каже, що чим довше боєць на службі, тим нижча в нього мотивація. Погоджуєтесь?
Це винятково втома. Через втому всі процеси стають гострішими. Коли ти мало їси, спиш і багато стресуєш, то організм виснажується. Тоді мотивація знижується, реакції притуплюються.
Я слідкую за сном бійців. Так чи інакше вони повинні добирати 5 годин на добу. Якщо поспіль не вийде, то хоч по годинці протягом доби. Споживання води - теж обов'язкове. Це щодо фізіології.
Буває таке, що бійці не розуміють, що роблять. Вони якось сказали мені: "Нам здається, що війна навкруг нас, а ми нічого не робимо". Річ у тому, що ми не бачимо загальної картини, а лише свій сектор роботи. Їм здається, що вони роблять мало.
Десь хтось зневірився... Ми розмовляємо, підтримуємо одне одного, жартуємо, плануємо, шукаємо нові сенси - це теж така робота.
А як ви думаєте, ваш підрозділ згадує ваші настанови під час бою? Можливо, вони розповідали вам про це.
Звичайно. Було цікаво, коли наш підрозділ тільки формувався. У нас були хлопці з досвідом і "новенькі". Так от останні дуже скептично ставилися до моєї роботи. А потім кажуть, що й дихають, і решту порад згадують.
У підготовці ми проговорювали й більш жорсткі речі, і про полон. Тому так, згадують, користуються, особливо диханням (посміхається).
Ви кажете, що говорите про жорсткі речі. На війні однією з таких речей є постріл у ворога. Який стан у військових, які вперше вбили ворога?
Ми обов'язково проговорюємо, що ми не стріляємо в людей. Ми стріляємо у ворога. Якщо ти не вистрелиш у потрібний момент, він уб'є тебе. Не всі хочуть говорити про почуття в цей момент, тому прям так ми це не проговорювали.
До того ж рідко буває, що ти дивишся ворогу в очі та стріляєш. Бо зараз здебільшого кулеметні, гранатометні, мінометні постріли, коли це в далечину.
Але мені доводилося говорити з людьми про такі моменти. Вони кажуть, що дуже важко перший раз. Потім ти починаєш ставитися до цього як до роботи. Може статися так, що ти просто завмираєш. Сумніватися не можна, інакше ти мертвий.
Ви кажете, що не всі бійці хочуть обговорювати подібні речі. А як ви виводите їх на діалог?
Часто стається так, що в процесі спілкування я помічаю людину, яка потребує допомоги, але вона про це не каже. Тоді потрібно змоделювати ситуацію так, щоб військовий сам пішов на контакт. Адже примусово психологи нікого не лікують. Це відштовхує.
Щоб людина сама пішла до вас на розмову, попросіть її про допомогу. Єдине, що варто просити про щось точкове.
У моїй практиці була така історія зі снайпером. Я звернулася до нього з вибором оптичного прицілу на гвинтівку, бо цікавилася цим, і в мене є така вдома. Він почав мені розказувати та показувати все. Коли він відчув до мене довіру, почав говорити про болісні речі. Це маніпуляція чистої води. Вона на користь, але все ж.
Ольга під час роботи у Veteran Hub (фото: facebook.com/olga.shvets.754)
Чи доводилося вам спілкуватися з полоненими росіянами?
Ні, і я дуже цьому рада!
Але в мене була одна болісна ситуація. На початку березня великокаліберна ракета прилетіла в мою школу, де вчилася я, моя сестра, зараз вчиться донька. Школа була частково зруйнована. Тоді в мене стався перелом.
За кодексом психолога, ми повинні надавати допомогу будь-кому, ворог то чи ні. Але в мене, знаєте, така злість! Зараз я виходжу з професійної позиції. Я кажу як людина, яка теж страждає. Я не змогла б надати допомогу ворогу на той час, а зараз тим більше, тому що ми платимо дуже високу ціну.
Хоча я спілкувалася з нашими, які брали в полон. Наші не знущаються, я вам скажу. Так, трошки обличчя підкоригують... Але так, як поводяться росіяни з українськими полоненими, - такого немає.
А між військовими взагалі можлива гуманність?
Ви знаєте, коли працюють професіонали, як з нашого боку, так і з їхнього, то може траплятися й таке.
У 2016 році працювали дві групи спецпризначення, вони вийшли одна на одну. Коли люди підготовлені, вони за одним поглядом розуміють одне одного. Вони подивилися один на одного та без єдиного контакту просто розійшлися в різні сторони. Можливо, це був якийсь кодекс професіоналів. Або відчуття, що якщо вони зіштовхнуться, то загинуть усі.
Чому росіяни чинять такі звірства в Україні?
Я не знаю. Тут навіть ніяка психологія не працює. Коли деокупували Бучу та Ірпінь, ми як патрульна поліція (у березні Ольга долучилася до патрульної поліції в Києві - ред.) заходили після військових. Те, що побачив увесь світ, ми побачили найпершими.
Ми обговорювали це з колегами, і не знайшли відповіді. Це або вседозволеність, або якісь викривлені моделі виховання, або все разом.
Це важко пояснити заздрістю та злістю. Бо людина розумна не буде нікого катувати через злість і заздрість. Вона подумає, що їй потрібно зробити, щоб мати бажане. Це йде критичне мислення.
Ну добре. Ти заздриш, злишся. Ну зруйнуй дім. У тебе такого немає, і в когось такого не буде. Але навіщо ти гвалтуєш дитину, вбиваєш сім’ю?!
Якщо це була злість, то просто тваринна. Мені навіть тваринами називати не хочеться, тому що вони - тварини - більш гуманні. Звір нападе, коли буде загроза його життю або його потомству. У цьому випадку подібне було? Ні.
Мабуть, не всі росіяни такі. Проте решта не заперечує дій російських солдатів. Це мовчазна згода, значить вони - спільники.
Ольга Швець (фото: facebook.com/olga.shvets.754)
Військовому психологу потрібен психолог?
У кожного психолога є свій психолог. Особисто в мене є терапевт. Ми спілкувалися до війни, і зараз я також звертаюся, коли треба розвантажитися.
Як ви контролюєте свої емоції?
Дихаю. У момент, коли відчуваєте напругу на межі, дихання допомагає. Декілька повільних вдихів і видихів допомагають зібратися з думками.
Моментальні реакції, звісно, можуть бути. От чому військові повертаються більш реактивними? У них психіка вже заточена на таке. У зоні бойових дій ти повинен реагувати моментально
У цивільному житті потрібно вмикати саморегуляцію. Я певний час ходила на руці з резинкою для грошей. Коли відчуваєте напругу, просто клацніть нею, і ви повернетеся в тіло, перемкнетеся.
А ви можете продемонструвати декілька вправ із диханням?
Є бойове дихання, коли потрібно налаштуватися на якусь ситуацію. Ти ніби накачуєш себе киснем. От коли спортсмени збираються купкою і швидко вдихають.
А коли потрібно заспокоїтися, потрібно сповільнити дихання. Робіть вдих на чотири рахунки й так само на чотири - видих. Потім на чотири рахунки затримайте дихання і на чотири рахунки залишаєтеся на повному видиху.
Розкажіть про момент зі служби, який ви ніколи не забудете.
Відразу скажу, що на негативних речах намагаємося не зациклюватися. Втрати є, але ми домовилися, що оплакуватимемо всіх після перемоги. Ми горюємо по кожному нашому, але не так, щоб пережити до кінця.
Я ніколи не забуду свого другого приїзду в Бахмут. У червні, коли я опинилася там уперше, це було живе місто. З фонтанами, трояндами, все цвіло, всі гуляли. Так, поряд відбувалися бойові дії, повз щось пролітало, але Бахмут жив.
Коли я приїхала в листопаді, то була вражена: місто на 70% зруйноване. Немає жодного цілого будинку, дірки, все понівечене. Людей майже немає, якщо вони є, то ховаються. Це був емоційний біль на рівні фізичного. Таке відчуття, ніби це мене побили. І Бахмут такий не один.
Зараз у вас відпустка. Чи не виникає дисонансу, що одна частина України знищена, а в іншій триває відносно мирне життя?
Я радію від цього! Я радію, що тут працюють магазини, люди ходять у кафе та можуть дозволити собі більш-менш безтурботне життя. Тому що який тоді сенс воювати на сході та тримати цю навалу, якщо тут всі будуть пригнічені?
Сенс якраз полягає в тому, щоб тут було життя, щоб працювала економіка, щоб жила країна.
Щоправда, інколи мене дратують висловлювання людей, що вони чекають на перемогу. Вони справді нічого не роблять, а просто чекають. Тобто ти чекаєш, поки чиїмись руками буде здобута перемога?
Брати зброю або мобілізуватися може не кожен, ми всі різні. Але робити щось, щоб пришвидшувати цю перемогу, може кожен на своєму маленькому рівні. Суперсила є в кожного.
Військовий психолог Ольга Швець (фото: facebook.com/olga.shvets.754)
Як зміниться наступне покоління українців? Якими будуть діти, які виросли та формувалися в умовах війни?
З дітьми буде багато роботи. Вони зараз багато чого втратили. Вони втратили можливість вільно гуляти на вулиці, своїх друзів, які виїхали за кордон. Потрібно буде знову займатися відновленням довіри до суспільства.
Діти також будуть ненавидіти росіян. Якщо раніше лякали бабайками, то зараз, напевно, будуть росіянами (сміється).
Діти будуть певний час тривожними. Інші речі можуть проявлятися індивідуально залежно від чутливості дитини.
Якщо дитина втратила близьку людину внаслідок війни, то це травма на все життя. Тоді потрібно працювати з фахівцем, шукати для дитини нові сенси. У маленькому віці батьки для дитини - це сенс.
Проте важливо розуміти, що не можна покладати все на дітей. Від того, як суспільство та освітня система включиться у виховання дітей, буде залежати, наскільки діти будуть свідомими. Коли перестануть навішувати "союзні" переконання, коли почнуть культивувати гордість за націю, тоді вони будуть розуміти набагато більше речей.
На день ЗСУ колеги вітали одне одного, а я - дітей, тому що вони також герої. Уявіть, як маленька дитина повинна усвідомити, чому всі мами та тата тут, а її - на війні? Вони любов своїх батьків ділять з іншими людьми.
Після перемоги до нас повернеться багато військових чоловіків і жінок з психологічними травмами. Як повинне суспільство адаптуватися до цього?
Я не буду казати, що це будуть люди з травмами. Так, справді, повернуться люди з воєнним досвідом. Цей досвід потрібно буде або використовувати на благо країни, або конвертувати його в цивільну зайнятість.
Найголовніше - повинна бути повага до військових. Чому вони починають нервувати? Тому що вони повернулися звідти, де наражали себе на небезпеку, і хочуть хоча б не відчувати образ. У США, наприклад, цілий культ ветеранів. При тому, що на своїй території вони не воювали, це безапеляційна повага. Це виховує держава.
Щоб у нас було менше складнощів, дайте їм цю повагу. Не треба ставати на коліна абощо. Зараз вона вже в українців є. Проте награної поваги не любить ніхто, тому такого не треба.
Що ви хотіли б сказати українцям, які втратили сенс?
Є в мене одна порада. Уяви, що через рік, коли ми вже переможемо, ти будеш згадувати цього себе, розваленого, зневіреного, сірого. Ти будеш пишатися собою? А якщо ти згадуватимеш себе тим, хто зміг подолати цю зневіру, та почати щось робити?
Якщо кожен буде вважати, що він цінний, його кроки будуть наближати нас до перемоги.
Читайте також велике інтерв'ю Ігоря Кондратюка про український шоу-бізнес, подальшу долю зірок-зрадників і небезпеку путінської пропаганди.
Крім того, пропонуємо інтерв'ю з Олегом Скрипкою про культуру під час війни, псевдопатріотичність і про те, які загрози чекають українське суспільство після перемоги.