Вероніка з "Холостяка", яку називали фавориткою Терена: Розчарована в людській незрілості

– Після побачення у потязі вас називали фавориткою Терена і зараз в новинах та заголовках вас також нею називають. А ви себе вважали саме фавориткою?

– Чи вважала я себе фавориткою? Ні. Я в принципі не визначаю, хто фаворитка, а хто ні. У мене такого бачення не було, що я фаворитка. Я відчувала, що я йому подобаюсь. І це було взаємно. Ось це я відчувала. Наскільки сильніше (подобалася), аніж інші дівчата - такого в мене порівняння не було. Але це дуже приємно.

– Було помітно, що дівчата відверто незадоволені тим, що у четвертому випуску ви провели набагато більше часу з Тереном, аніж вони. Поза камерами ви чули якесь невдоволення, або докори, або ж суперечки та сварки були виключно в кадрі?

– За кадром дуже було багато цікавих моментів, які в принципі потім відобразили дівчата у бліцах та інтерв'ю після якихось подій. Те, що я зараз дивлюся у випусках, іноді мене дуже вражає. Те, як вони висловлювалися щодо мене, моїх якихось виразів.

В будиночку були деякі складні ситуації з дівчатами, де я відчувала, що або зі мною конкурують, або якось там визначають. Вони казали, що я нібито колишня Терена, прийшла і в нас вже якась колишня історія. І нібито він більше зацікавлений в тому, щоб з'ясувати стосунки зі мною, аніж з іншими дівчатами. Все чула за спиною.

Вероніка з Холостяка (фото надане прес-службою)

– А що ви думаєте зараз про конфлікти з Ксенією?

– Я не знала того, що коли вона пішла на побачення вперше, Олександр назвав її моїм ім'ям. Я цього не знала. І коли вона повернулася після побачення, в будиночку ми ж всі між собою спілкувалися, вона не говорила, як саме її назвав Терен. Вона сказала, що він просто переплутав її ім'я. Я так розумію, що Ксенію це зачепило. І впродовж деяких тижнів Ксенія тримала ось цю неприязнь, несвідомо.

Але я ж цього підтексту не знала! Тому я вже реагувала на її пасивну агресію, хоча причин не розуміла.А вже згодом, коли я побачила цю серію, коли він назвав її моїм ім'ям, я зрозуміла, звідки ноги росли, чому я їй не подобаюсь Але згодом наше спілкування налагодилося. Ми все проговорили і все було нормально.

– Але з іншими дівчатами ви теж відчували певну напругу? Учасниці казали, що ви нещирі...

– Деякі дівчата спеціально казали, що вони не вважають мене конкуренткою, тому що я занадто серйозна, в мене дуже багато запитань до нього. Але щирість, як на мене, це не тільки про те, щоб дивитися закоханими очима, кліпати, зазирати йому в рот і казати ті відповіді, які його зацікавлять, А проявляти свій якийсь сумнів - це теж щиро. І, можливо, моя щирість не дуже заходила, дівчат це теж зачепило.

Якщо я бачила якусь пасивну агресію, я відповідала. Це був конфлікт, коли я бачила якісь маніпулятивні моменти. І це все дівчат дуже сильно дратувало. І ми всі це бачили у випусках. Чи це просто якісь взаємозв'язки між жінками, жіноча конкуренція? Не знаю.

– А зараз, коли ви дивитесь випуски, у вас немає розчарування у жіночій дружбі, у дівчатах?

– Розчарування немає, тому що не було очікувань щодо цього проекту, що я побудую дружбу. Я знала, що на проекті будуть певні умови, де дружба, в принципі, неможлива. Але якщо вона станеться, супер, класно. Якщо її не буде, то теж добре. Це нормально.

Деякі коментарі дівчат мене дійсно вражали. Це не про те, що я розчарована в дружбі. Я, можливо, розчарована в якійсь людській незрілості, готовності до саморефлексії, готовності до якогось аналізу. А з того, що я побачила на екрані, я зрозуміла, що дуже багато дівчат ще незрілі. Тому якісь їх фрази були достатньо інфантильними.

Можливо вони хотіли вразити своїм гумором або своєю яскравістю, але все ж є кордони, через які не може гідна людина, яка поважає себе та інших, переходити. Декому не вистачало якоїсь зрілості, декому - усвідомленості, декому просто виховання і розуміння часу і доречності. І плюс можна прослідкувати всю поведінку. Чи поважає жінка себе, якщо вона не поважає іншу жінку? Звісно, ні. Отже, чи буде вона поважати свого партнера? Звісно, ні.

Терен та Вероніка (фото надане прес-службою)

– З ким з учасниць реаліті ви нині спілкуєтеся? Чи стала якась з дівчат вашою подругою?

– З багатьома спілкуюся нейтрально. А з ким я спілкувалася ближче, з ними дружу, продовжую спілкування. Ми зустрічаємось на каву, можемо десь повечеряти, разом піти на захід, ходимо один до одного на День народження.

Це, наприклад, Інна. Ми з нею одразу жили в одному будиночку. І умови нас змусили дружити. Також я добре спілкуюсь з Вікторією, Ілоною. З Лізою теж спілкуються. Тобто з багатьма, і з Юстиною нейтрально спілкуюся. У нас принципі є чат з дівчатами, де ми можемо якісь питання проговорити, підтримати одна одну.

– Чи змінилося Ваше відношення до Олександра, коли Ви дізналися, що він цілувався не лише з вами, а з іншими?

– Відношення до Олександра в мене змінилося в момент, коли я дізналася про його таку відкритість до всіх дівчат. Не прям до всіх, але до багатьох.

– А чи не шкодуєте ви про побачення у потязі, про поцілунки з ним?

– У нас було дуже довге побачення і в кінці тільки поцілунок відбувся. Глядачі побачили 20 хвилин, а ми спілкувалися 4 години. І поцілунок відбувся вже після слів, коли я казала, що не готова до такого. Він питав, чому так. А я казала: тому що у нас три чоловіки з камерами за кадром. Я не могла вимкнути голову. Це мене напружувало, тому що це інтимний момент.

І я розповіла, що я соромлюся. Але після його слів, коли він сказав, між усіма десертами обирає мене і потягнувся поцілуватися, я зрозуміла, що ці слова для мене дуже важливі. Знаєте, я уважна до того, що каже чоловік, як він поводиться, як він віддає цю увагу. Ще й ми з ним їхали потягом, це такий символізм. Це такий знак, наскільки йому важлива жінка, що він хоче провести з нею стільки часу. Я повірила в його почуття. І я відкрилася.

Але коли я повернулася вже в Карпати, то дізналася, що був поцілунок у Вікторії, в Інни. І мене це засмутило. Хоча я розуміла, що всі ми дорослі люди. Олександр дорослий, якщо він хоче - він може це робити, він нікому не зобов’язаний. Але для мене це був сигнал того, що у нього недостатньо серйозне ставлення до мене. Якщо не серйозне ставлення до мене, то в мене інтерес втрачається. Я засмутилася і далі вже я була дуже прискіплива до нього, чесно кажучи.

– Ви кажете, що змінили своє ставлення. У чому це проявилось?

Я шукала підтвердження того, чи варто мені продовжувати цю конкуренцію з дівчатами за Олександра. І тому я вже уважно слухала, ще більше, що він казав на стендапі, мені не сподобалися певні речі. Плюс поцілунки, плюс те, що він на кожному побаченні з дівчатами дуже глибоко говорив про сім'ю, про дітей. Для мене це теж було дивно. Знаєте, тому в моєму відеозверненні були такі запитання, що якщо ти з кожною дівчиною так глибоко взаємодієш, то можливо... Ну, розумієте, коли ти любиш всіх, то не любиш нікого. Згодні?

Я для себе робила кожен раз якісь висновки. І вже на п'ятому тижні, після побачень з дівчатами, почалося: хто більше його звабить, хто більше його зацікавить. Мені це не цікаво. Тому я обрала для побачення саме арт-терапію. Я не була готова його зваблювати. Хоча якби хотіла, то звісно, я б погралася з цим, мені це було нескладно.

Вероніка з шоу "Холостяк" (фото надане прес-службою)

– Які ви емоції відчували від Олександра під час останнього побачення з арт-терапією?

– Я побачила, що він такий втомлений був. Всі дівчата провокують, зваблюють. Всі яскраві, гарні чуттєві, кожна вмикає якісь емоції. До того ж наше побачення було в день церемонії. І він прийшов на побачення втомлений, і я була втомлена під кінець цього тижня. Я хотіла, щоб він відпочив якось, свої емоції пропрацював. Мені було цікаво, як він мене бачить, тому що в нього ж було багато нав'язаних упереджень, що я якась претензійна.

Чому обрала саме малювання? Бо мені здалося, що якщо жінка цікава і важлива для чоловіка, то неважливо, чим ти будеш займатися. Хоч газети читати, хоч просто лісом гуляти - ти будеш в кайфі і ти будеш готовий робити щось нове, довірятися і кайфувати. А якщо твоє серце зайняте, якщо в тебе є інший інтерес до дівчат, то нічого тебе не зачепить. І я відчула, що його серце зайняте. Тобто це не мій чоловік. Вийшло як вийшло, і вийшло прекрасно і вчасно.

Вийшло так, як мало бути. Ми просто зрозуміли, що в мене цінність одна, в нього інша. І ми ніби паралельно. Ось так.

– Після церемонії троянд, що ви робили одразу після цього?

– Сіла в машину, далі зняли інтерв'ю, побігли на бліц. Після цього мене заселили в номер, я забрала всі свої речі з будиночка, де я жила з дівчатами. Перенесла їх в інший номер, окремий. Мені нарешті повернули мій телефон, це була 12-та ночі. Я почала дзвонити всім своїм близьким. Радісно юзати телефон, відчувати свою автономність.

Але я була втомлена, поговорила зі всіма своїми близькими та лягла спати. Зранку ми прокинулися, пішли поснідали. Я ще поверталася, поговорила з командою, з продюсерами, Ксенію зустріла. І все, ми поїхали в Київ.

– Наскільки важко взагалі в таких умовах перебувати без телефону? Як ви стежили за ситуацією в країні?

– Поруч з нами завжди закріплені редактори, у яких є телефони, інтернет. І раптом щось, наприклад повітряна тривога, то ми знали про це. Без телефону перший тиждень був в принципі непомітним, чесно кажучи, тому що перший тиждень він був дуже насичений новими людьми, новими подіями. І якщо ми першу вечірку знімали дві доби, там, звісно, не до телефона було. Вона лише здається, що в тебе багато вільного часу і ти можеш сидіти в телефоні. Але на проекті такої можливості не було.

Ти постійно або з дівчатами комунікуєш, або виконуєш якісь завдання, або на побачення ходиш, зйомки, підбір одягу. Тобто це такі процеси з 8 ранку до пізньої ночі, а то і до ранку наступного дня. Тому швидко звикли, але все одно складно в тому, що ти не можеш виговоритися не чужій людині, як-от дівчатам. Ми одна одній чужими були.

– Зараз всі обговорюють, як саме живуть дівчата в будинку поза камерами, за лаштунками. Ви могли читати, дивитися телевізор? Юстина зізнавалася, що потайки дивилася YouTube.

– Ні. Нічого не можна було. Хоча ми взяли, звісно, з собою, але це все залишилося на каналі. Мої метафоричні карти, умовно кажучи, чи ще щось. Це забрали, пояснюючи це тим, що ми маємо бути ввімкнені в робочий процес. Ми ж не будемо комунікувати одна з одною, якщо одна з нас пішла читати, інша в телефоні.

Все одно ми знаходили час в будиночку, там, піти помедитувати. Поруч був ліс невеличкий. Я могла піти помедитувати, зайнятись пілатесом. Але без гаджетів, без книжок. Психологічно це складно. Мені хотілося порушувати це правило, звісно. Ну, тому, мабуть, такі емоції справжні потім на камеру, тому що ви всі мали можливість їх проживати, прокрутити протягом усіх цих днів.

Олександр Терен та Вероніка (фото надане прес-службою)

– А ви взагалі бачили себе в фіналі?

– Звісно, коли ти йдеш на цей проект, ти можеш уявити, як ти побудуєш стосунки з “Холостяком”, як ти стаєш переможницею. Ти можеш допустити цю думку, звісно. Але це не про бажання і ціль перемогти. Було бажання познайомитися з Олександром в інших умовах.

– А зараз, з огляду на минуле, якби у вас була можливість повернути час назад, ви б пішли на проект, якби знали, чим все це закінчиться?

– Так, так. Я не про що не жалкую. Я не жалкую, тому що все одно краще зробити та пошкодувати, ніж не зробити та все одно пошкодувати. Ми були один для одного з Олександром теж якимись вчителями. Він для мене щось нове відкрив, чомусь новому навчив. Так само і я. Можливо, після спілкування зі мною, в нього якісь внутрішні зміни почалися. І це класно. Тобто люди зустрічаються не завжди для романтичних, сексуальних якихось стосунків, як чоловік з жінкою. Це різні рівні.

– А ваші близькі та друзі, коли дивилися випуски з вашою участю, як вони це коментували? Вони були засмучені тим, що ви залишили проект?

– Моя двоюрідна сестра, наприклад, вона дуже хотіла, щоб я перемогла. Вона думала, що я вийду заміж за нього і все інше. Вона прям жила і хотіла, щоб я подовше була на проекті... Ну щоб було цікаво дивитися телевізор. Тато взагалі не дивився, йому це не цікаво. Каже, що я красуня, найкраща. Бачить якісь мої фотографії в соцмережах - каже, що я його зірочка. Мама теж каже: ти в мене найкраща. Сестричка підтримувала мене, в принципі, в будь-якому стані.

– Нині ваше серце вільне чи ви більше не хочете про це говорити?

– Я більше не хочу розмовляти про особисте публічно. Моє серце відкрите. Можу сказати, воно вільне на 100%.

– Назвіть червоні прапорці у чоловіках, що вас одразу відштовхує?

– Коли ти зустрілася з чоловіком, а в тебе потіють руки, ти дуже сильно хвилюєшся, починаєш думати, як він тебе оцінить. Це може говорити про те, що ти не довіряєш людині. Тому перший прапорець - це якщо я себе відчуваю поруч з ним дискомфортно, якось не впевнено.

Друге, це поведінка. Наприклад, якщо ти чуєш якусь неповагу, коли він розмовляє телефоном, або з будь-яким персоналом якось зверхньо, грубо, без поваги. І ще - залежності. Якщо він не може комунікувати з тобою без келиха вина або пива, або ще чогось, то який він справжній? Ну і те, наскільки часто він телефонує своїй мамі. Якщо дуже часто, то можливо в трикутнику, де дівчина програє, бо ти можеш бути тільки у ролі коханки, бо його серце зайнято мамою.

Вероніка Дорошко (фото: instagram.com/dear.veronika)

– Ви з Херсону, місяць провели в окупації, а нині ваша родина нині там?

– Батько в мене за кордоном давно працює. Мама виїхала разом з сестрою, з племінницею в день початку повномасштабного вторгнення.

– Тобто ви сама залишалися у Херсоні?

– Я там сама залишилася, тому що я була впевнена, що це все швидко закінчиться, що війни не може бути 21-му столітті. Тому я сказала: їдьте без мене. Тоді я тільки звільнилася з театру, в мене не було ресурсу. Це був такий розрив емоційний для мене. Я не була в ресурсі, щоб пакувати речі і їхати. Тобто мені хотілося від цього шоку просто завмерти. Але все ж прийняла рішення, що хочеться свободи, хочеться безпеки. Найстрашніше для мене було - саме виїзд з окупації через ці шість блокпостів, через сіру зону. На той момент вже були випадки, коли на блокпостах росіяни або ґвалтували, або вбивали, або розвертали, не давали можливості виїхати.

– А що ви робили потім?

– Коли я їхала в Київ, то подумала, що треба в безпеку. Якщо в безпеку, то це за кордон. Якщо за кордон, то як біженка не хочу, треба на роботу. Я згадала, що в мене є контакт португальського театру, написала туди. Директор мені відповів. Сказав, що є театральний проект з українськими та португальськими артистами. Залишилось останнє місце і якщо я встигну до кінця квітня, то місце моє. Я встигла, на рік підписала контракт. І в травні 2023-го, я повернулася в Київ

– А потім, коли ви повернулися в Україну, вам було важко звикати до життя в іншому житті?

– Звісно, тому що я приїхала до Києва, де я ніхто, звати мене ніяк, немає близьких, рідних, ти знов сам на сам з собою. І ще війна, ще роботи нема, і що з цим робити? Якісь збереження після роботи в Португалії були, підтримка близьких, звісно. Почала ходити, знайомитися на різних івентах з людьми, шукати різну роботу. Я і в IT-кластері працювала. Практикувала терапію, було дуже складно про себе заявляти, шукати клієнтів. Перші три місяці було дуже складно.