Дата 24 лютого закарбувалася в пам'яті всіх українців раз і назавжди. Розпочалося те, чого всі так боялися, хоча про що неодноразово попереджали. Серії вибухів, дим, крик і сльози. Перевантажені лінії мобільних операторів, черги в магазинах і банках. Коли країна, огорнута почуттям паніки, намагалася зібрати голову докупи, серед нас були ті, хто не мав ні страху, ні сумнівів.
У цьому матеріалі зібрано три історії військового, медика та волонтерки, які стоять на обороні України вже рівно рік. Про відразу до війни, свідоме рішення взяти зброю та зміни в характері героїв - читайте нижче в матеріалі Styler.
Для Олександра повномасштабна війна - не перший бойовий досвід. Ще у 2014 році він воював у першій танковій бригаді на посаді начальника медичного пункту. Проте за рік його комісували через осколкове поранення.
"24 число я зустрів у Києві. 9 березня мене призвали до армії, адже я вже маю бойовий досвід. Зараз я служу в четвертій танковій бригаді на посаді медичної евакуації бригади", - розповідає медик.
За освітою Олександр не є військовим медиком. Через нестачу кадрів цивільним фахівцям доводиться змінювати кваліфікацію та напрямки роботи. Тому таке рішення стало для нього вимушеним.
Військовий медик Олександр Циганенко (фото: facebook.com)
Як він сам розповідає, приймати пацієнта в кабінеті та окопі - це дві кардинально різні речі. Головна задача медика не передовій - зберегти життя бійця до потрапляння в госпіталь.
"Одне діло приймати пацієнта в кабінеті, а інше - в екстремальних умовах, коли він кричить від болю, поруч стріляють", - порівнює медик.
Важлива не лише фахова, а й психологічна готовність до того, що ви можете побачити та відчути на передовій. Зустрічаючи смерть, Олександр щоразу думає, тільки б не бути наступним.
Військовий медик Олександр Циганенко (фото: facebook.com)
Проте найбільше на війні його вражає далеко не смерть, а люди.
"Бачити дітей і сімей, які залишилися в зоні бойових дій. Вони живуть за принципом "влучить/не влучить". Якщо гине солдат, я розумію, що це його обов'язок. А коли гинуть люди, яких кинули напризволяще та які не можуть себе врятувати… Це найважчий емоційний фактор", - каже медик.
Він відразу ж згадує мить, яка назавжди відклалася йому в пам'яті.
"Коли розбирали завали, під якими були люди. Вони кричали. І ці голоси я не забуду ніколи. Усіх, кого чули, ми змогли дістати. Але, на жаль, були й загиблі. Це страшний момент, коли людина помирає, а ти нічим не можеш допомогти", - описує спогад чоловік.
Військовий медик Олександр Циганенко (фото: facebook.com)
Коли спостерігаєш подібне ледь не щодня, всередині багато змінюється, з'являються інші принципи та цінності. До речі, останні стають до смішного простими.
"Зв'язок з рідними, знати, що в них усе добре. Передачки з дому. Алкоголь, як би це не звучало. Просто його треба дозувати, щоб знімати стрес. Можливість помитися та сходити до нормальної вбиральні", - розповідає Олександр
Зараз військовий перебуває під Бахмутом. А до цього брав участь у визволенні Харківської області (Ізюмська та Балаклійська операції), був під Соледаром.
"Тобто достатньо гарячих точок, щоб зрозуміти, що війна - це не моє. Є люди, які цим живуть. Я ж просто виконую свій обов’язок, але в армії себе не бачу", - роздумує Олександр.
Військовий медик Олександр Циганенко (фото: facebook.com)
У розмові він повсякчас згадує про сім'ю та рідний дім, куди щосили хоче потрапити.
"Я втомився воювати, хочу додому. Я готовий повернутися знову, але дайте мені побачити сім'ю, відпочити, зайнятися своїми проблемами. У мене є будинок, собака машина. Я хочу побути там. Чому одні можуть це робити, а я ні?"
Українська армія має у своєму складі не лише професійних кадрових військових, але й число добровольців. Тих, хто відклавши довоєнне життя, стали на захист зі зброєю в руках вперше у своєму житті. До них належить герой наступної розмови Дмитро Бєляк.
До 24 лютого чоловік працював директором із продажів у відомій компанії. Щоб не сидіти, склавши руки, Дмитро обрав свою роль у цій війні.
"Я розумів, що волонтерів буде багато, а людей, які можуть захищати інших, буде менше. Тобто я розумів, що моя роль - це надати захист слабким і просто не дати можливість злу пройти до Києва", - каже він.
Молодший сержант Дмитро Бєляк (фото: особистий архів)
Дружина та мама захисника зустріли його рішучість не так приязно, як він очікував. Довгі та непрості розмови зрештою перекрив один випадок.
"Перелом стався, коли в серпні моїй дружині та мамі почали дякувати "за те, що я там". Вони зрозуміли, що це не просто моя забаганка бігати з автоматом. Це справді важкий вибір і важка робота", - згадує військовий.
Недарма американські військові експерти кажуть, що відвага та мужність українських добровольців відіграла не останню роль. Дмитро та його побратими стали цьому живим підтвердженням. Як ми це зрозуміли? Зі спогадів чоловіка про оборону Києва.
"Початок війни, коли було перше бойове завдання. У нас було легке озброєння та два NLAW. Це були 40 людей без жодного бойового досвіду, але з великою мотивацією, які йшли зупиняти потяг із важкою технікою ворога. Вона їхала з Бородянки на Київ. Ми розуміли, що це ризикована задача. Але йшли свідомо попри все. На наше щастя, цю колону розбили з Байрактара, ще в районі Бородянки. Інакше то була б ще одна історія, на кшталт героїв Крут", - згадує Дмитро.
Молодший сержант Дмитро Бєляк (фото: особистий архів)
Побувавши в багатьох гарячих точках, Дмитро з бригадою опинився в Бахмуті. Він розповідає, що ця локація суттєво відрізняється від його попередньої на Харківщині.
"По-перше, це ландшафтне ведення бою. Тут дуже багато відкритої місцевості, і так просто пройти непоміченим ти не можеш.
Якщо Харків - це була війна на трасах, то в Бахмуті треба дуже багато рухатися по бездоріжжю. Треба займати складні позиції в маленьких лісосмугах, які прострілюються. Це війна з непростою логістикою.
По-третє, Бахмутський напрямок - це артилеристська війна з величезною концентрацією живої сили ворога. Ситуація має такий вигляд, ніби ворог повинен за будь-яку ціну виштовхнути ЗСУ з Бахмуту та за кордони Донецької, Луганської областей", - вважає Дмитро.
Молодший сержант Дмитро Бєляк (фото: особистий архів)
Він розповідає, що росіяни застосовують тактику, яка має на меті нанести максимальних пошкоджень ворогу: спочатку зробити "трьохсотих", а потім - якомога більше "двохсотих".
"Після того, як танк ворога накрив позиції наших бійців, ми викопували ще живих хлопців, чекаючи на роботу іншого танка. Це саме тактика росіян: спочатку зробити трьохсотих, а потім коли їх будуть забирати, обстріляти знову.
Під страхом, що нас можуть вбити, ми виносили їх на ношах через ліс під обстрілами 3,5 кілометри. Ми не знали, чи вони виживуть, але йшли. Знімали каски та броніки, щоб було легше. Їх мала забрати МТЛБ, яка базувалася десь за 11 км від нашої точки. Ми просто рухалися одне до одного", - описує спогад військовий.
Закривавлена форма військового (фото: особистий архів)
За останнім даними, у Бахмуті, де служить Дмитро, залишилося приблизно 5 000 - 6 000 цивільних людей. Час від часу українські захисними з ними перетинаються, але ці зустрічі не завжди приязні.
Річ у тім, що цивільні, за словами нашого співрозмовника, діляться на дві групи: проукраїнських і проросійських.
"Якщо в цивільної особи є нормальна освіта, вона працювала в нормальних компаніях, ці люди розуміють, що їм завертають під "рускім міром". Інша категорія чекає приходу Росії, рубльову зону. Але це також наші українці, і за них ми також стоїмо. Обороняємо їх у кредит, так би мовити", - сміється Дмитро.
Морально непросто жертвувати собою та не отримувати на це бодай подяки, проте чоловік каже, що попри це руки не опускаються.
"Це є наша загальна біда освіти: навчили думати, - не навчили мислити. Україна майбутня - це не країна примітивних поглядів, маргінальних думок. Це сучасна держава вільних людей. Тому руки й не опускаються", - каже він.
На шевронах батальйону Дмитра написано латиною: "У наших справах наша слава". Хлопці вигадали його самі. Це нагадування про те, за що вони стоять - вільна Україна, без насилля, без вбивств і болю зі сторони "соседа, который так захотел".
Шеврон батальйону Дмитра (фото: особистий архів)
Допомогти бригаді Дмитра Бєляка
Анастасія - співзасновниця волонтерської організації "Vatra", яка була започаткована ще до повномасштабної війни. Вона, усвідомлюючи, що в країні вже триває війна, продовжувала свою діяльність, журналістську та волонтерську. Проте до 24 лютого майже не готувалася.
"Хіба що за місяць до початку повномасштабної ми запустили проєкт з тактичної медицини. Активно писали пости, розповідали про тривожні рюкзаки, а деякі індивідууми писали, що слово "тривожний" їх тривожить і чи не можна його замінити. Щоб не наганяти паніку", - каже Настя.
Анастасія Рокитна (фото: facebook.com/anastasiarokytna)
Перший її репортаж був про Бучу та Ірпінь, а там, як каже журналістка, "пішло-поїхало". За минулий рік вона побувала в багатьох точках України, зокрема й тих, де точаться та продовжуються сьогодні бої.
"Якщо мова йде про гарячі точки, то я була в Бучі, Ірпені, Лимані, Ізюмі, Балаклії, Охтирці, Шостці, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі, Березнегуватому, Бахмуті, Сіверську, Краматорську, Слов'янську… Це тільки ті, що вважаються наче великі міста. Є ще менші, де відбуваються не менші двіжі", - розповідає Настя.
У відрядженнях журналістка багато спілкується з цивільним населенням. З усіх історій їй найбільше закарбувався образ хлопчика з Херсонщини, який прожив в окупації 9 місяців.
"У нього погляд, як у дорослого. І руки - в кулачки. Йому страшно. Він боїться. А я нічим не можу допомогти", - згадує Настя.
Хлопчик, який пережив 9 місяців окупації (фото: facebook.com/anastasiarokytna)
Немає такого українця чи українки на кого не вплинула б війна. Хтось відчув це більше, хтось - менше, проте вплив є. Анастасія Рокитна каже, що також відчуває в собі ці зміни та появу військових рефлексів.
"Друзі-військові вже вітають мене у своєму клубі. Різкі звуки, страх наїхати на міну, підвищений контроль, тривога, проблеми зі сном. З того, що згадала. Як би я не відчувала себе на своєму місці, організм реагує на мій графік належним чином. Але це той досвід, який я повинна пройти", - переконана журналістка.
Крім фізичних змін, у собі можна спостерігати й ментальні та ціннісні.
"Коли думаєш, що завтра можеш не проснутись або з цього відрядження не повернутись, то насправді дуже багато речей і людей в цьому житті перестаєш сприймати", - каже Анастасія.
Анастасія Рокитна (фото: facebook.com/anastasiarokytna)
Маючи великий життєвий та професійний досвід, моя співрозмовниця досить широко формулює для себе поняття війни. Для неї в ньому поєднується чорне та біле, пройдені шляхи, зброя, діти та вибухи.
"Війна - це дуалізм. Це життя і це смерть. Це раптове розставлення пріоритетів. Це крики, які ти чуєш від людей, яких бачиш вперше в житті. Це сльози військового, який тебе обіймає і каже, що не може дозволити цю слабкість перед своїми бійцями. Це літаки, які летять над тобою, і не знаєш, чи твої це, чи ворога. Це міни, якими встелені твої дороги. Це патрони, які ти знаходиш у колесах після повернення з відрядження. Це очі дітей, які змирились з тим, що можуть загинути. Це вибухи, які потім перетворюються в нічні кошмари. Або фантомні вибухи. Коли просинаєшся від вибухів, яких немає".
Справлятися з емоційним навантаженням Насті допомагають усамітнення, медитації, книги, гойдалки та море. Останнє дівчина хоче бачити після перемоги.
Раніше ми спілкувалися з військовим психологом Ольгою Швець про психологію росіян і мотивацію українських захисників.
Читайте також, хто з українських зірок проміняв сцену на окопи та зброю.