"ТЦК хапає усіх, кого може". Як живе село, де через мобілізацію не лишилося чоловіків

Військкоми хапають усіх, кого можуть

Україна потребує додаткових військ, оскільки її сили виснажені пораненнями та вбитими. Попри величезні втрати Росії, окупантів, як і раніше, набагато більше, ніж захисників України. Парламент України обговорює законопроєкт щодо розширення призову, зокрема за рахунок зниження призовного віку з 27 до 25 років.

Мешканці Макова кажуть, що військові ТЦК хапають усіх, кого можуть. На заході мобілізаційна кампанія неухильно сіє паніку і невдоволення в невеликих селах і містечках, таких як Маків, де, за словами мешканців, військові, які працюють у призовних пунктах, блукають майже порожніми вулицями в пошуках чоловіків, що залишилися.

Така тактика змусила деяких повірити в те, що їхні люди зазнають непропорційно великих переслідувань порівняно з іншими регіонами чи більшими містами, такими як Київ, де легше сховатися.

Чоловік риє могилу на початку цього місяця на новій ділянці цвинтаря у Макові (Еліс Мартінс для The Washington Post)

Місцеві жителі використовують канали Telegram, щоб попереджати про появу військових, та діляться відеороликами, на яких ТЦК заганяють чоловіків у свої машини - і це породжує чутки про викрадення. Деякі чоловіки зараз відбувають термін у в'язниці через відмову від мобілізації.

На фронт пішло майже все село

"Ловлять людей як собак на вулиці", - розповіла 35-річна Ольга Каметюк.

Її 36-річного чоловіка Валентина призвали до армії в червні військовими, які підійшли до нього і попросили документи після того, як він зупинився випити кави на головній дорозі недалеко від Макова. За словами Ольги, попри діагноз остеохондроз - захворювання суглобів, він пройшов медогляд за 10 хвилин і був відправлений на фронт, де був поранений.

"Так пішло все село", - додає мати Валентина, 61-річна Наталія Кошпаренко.

61-річна Наталія Кошпаренко біля свого будинку у Макові. Її син Валентин був призваний до армії після того, як минулого літа зайшов купити каву. (Еліс Мартінс для The Washington Post)

"Майже всіх наших людей забрали", - розповів 47-річний Сергій, піхотинець із Макова, покликаний у березні 2022 року та службовець у 115-й бригаді.

Він повернувся на коротку перерву цього місяця вперше за рік і розповів, що його вже зупиняли та допитували. Те саме сталося і з його сином, якому всього 22 роки, і він не може бути ще призваним до армії.

Коли представники ТЦК зрозуміли, що Сергій вже служить, вони запитали, як він ставиться до людей, "які не бачили жодного дня війни", - що, за його словами, він розцінює як вимушену та порожню демонстрацію товариства. Сергій у відповідь сказав, що найбільше обурений саме ними, а не своїми односельцями.

"Ви військові, а я цивільний, але я воюю, а ви ні", - сказав він. І після цього розмова негайно завершилася.

У живих залишилося лише двоє

30-річний Олексій минулого року ремонтував свою машину, коли до нього підійшли військові та вручили наказ про призов. То був день святого Валентина, і ця новина обрушилася на його дівчину Ельвіру, яка працює в магазині Макова і після цього кілька тижнів майже не їла. Олексій підкорився своїй долі, але його досвід послужив попередженням іншим про реалії на фронті.

Після трьох струсів мозку (контузій) та осколкових поранень Олексій нещодавно повернувся додому. Прогорнувши свій телефон, він показав фотографію, на якій понад десяток військових разом із ним. За його словами, в живих залишилося лише двоє.

Ельвіра сидить у Макові із 30-річним хлопцем Олексієм, якого призвали до армії минулого року на День святого Валентина. Зараз він знаходиться вдома, відновлюється після трьох струсів мозку та осколкових поранень. (Еліс Мартінс для The Washington Post)

Цього місяця жителі Макова поховали ще одного свого - Ігоря Дозорця, солдата-контрактника, якого було настільки сильно і важко поранено, що його син, теж військовий, впізнав батька лише по шраму на руці.

"Він хотів повернутися додому. Він втомився від цього. Але що ми можемо зробити?" – зі сльозами на очах розповіла сестра Ігоря, 43-річна Ірина.

70-річний Василь Гребенюк розповів, що навіть у його віці (на 10 років понад призовний ліміт), військові регулярно його зупиняли та розпитували у Макові.

Шість тижнів тому він спостерігав, як військові стукали у двері сусіда, скаржачись, що чоловік, який там жив, попросив піти попрощатися з дружиною і матір'ю, а потім зник. Один військовий сказав, що його "треба було негайно схопити, посадити в автобус та відвезти".

Подібні ситуації змусили 16-річну Поліну турбуватися про те, як довго вона ще проживе зі своїм батьком – одним із небагатьох чоловіків призовного віку, що залишилися у селі.

Минулого літа Поліна та її подруга Ольга відпочивали за столиком біля сільської крамниці, коли подзвонив тато Олі та попросив її щось купити в магазині. Вона відмахнулася від прохання і сказала, що зайнята з друзями. Чоловік сам пішов у магазин, і підлітки з жахом спостерігали, як військові оточили його та по дорозі вручили повістку.

З того часу він служить, і його дочка звинувачує себе.

"Оля думала, що це її провина", – розповіла Поліна.

"Його немає ні в живих, ні в мертвих"

32-річна Тетяна Личак, вчителька місцевої школи, втратила чоловіка на фронті наприкінці 2022 року. Її синові Максиму лише 5 років, але він уже говорить про те, щоб піти до армії. Вона й сама ставить питання, чи варто їй теж піти служити. Один із її колег, який раніше навчав старшокласників базовим армійським знанням у рамках курсу "Захист України", зараз на службі. У трьох учнів її класу - батьки на фронті.

63-річна Майя Проскурівська приховує правду про свого зятя, 41-річного Олександра, від його дітей, яким 8 та 14 років. Його відправили до Донецької області, де з грудня він зник безвісти. Діти думають, що він військовополонений. За словами Майї, зараз на її вулиці важко знайти молодого чоловіка.

42-річна Таня - мама 4-річної Елеонори. У дворі - 25-річний племінник Богдан та його друг Артем рубають дрова. Минуло 16 місяців з того часу, як Таня востаннє отримувала звістки від свого чоловіка Сергія, який пішов на фронт у березні 2022 року. Він зник у листопаді того ж року у зоні бойових дій. В цей час їй зателефонував побратим і повідомив, що має дві новини.

"По-перше, його немає серед мертвих. По-друге, його немає серед живих", - згадує Тетяна.

З того часу вона живе у підвішеному стані – одна виховує двох дочок, яким зараз 4 та 8 років. Її зять, отець Богдана, побоявся воювати й втік за кордон – рішення, яке Тетяна зневажає.

"Є люди, які ховаються, сидять вдома і навіть не хочуть йти в магазин. Сьогодні я бачила машину, за кермом якої була жінка, а чоловік ховався позаду за тонованим склом", - додала вона.

Могила солдата у Макові. (Еліс Мартінс для The Washington Post)

Її племінник та його друг зізналися, що вони бояться призову. Але Артем також обурений чоловіками зі сходу України, котрі приїхали на захід у пошуках прихистку замість того, щоб іти воювати.

"Вони прийшли сюди ховатися, а нашим хлопцям доведеться там померти", - каже хлопець.

Батько Артема, мобілізований до армії, нині воює неподалік міста Лиман на сході.

Старшокласники Макова беруть участь у курсі "Захист України". (Еліс Мартінс для The Washington Post)