Співачка Оксана Пекун: Розумію, що воювати мають всі, але я би берегла цвіт нації

– Оксано, як змінилося ваше життя протягом трьох років повномасштабної війни?

– Ну, як, напевно, і в усіх у нас в Україні. Воно змінилося не в кращу сторону, звичайно. Ми навчилися жити в війні. Ми навчилися жити в цих реаліях, в тривогах, і в тому, що ми виживаємо, можна так сказати, без світла. Як артистка я стала більше працювати на благодійних концертах. Хоча я завжди на них працювала, але це тепер стали концерти для наших військових, для наших переселенців, для наших людей, які живуть за кордоном. 

– Щодо виступів за кордоном. Деякі артисти часто розповідають, що помічають велику різницю між слухачами тут, в Україні, і слухачами, скажімо, в Європі. А ви це помічали? 

– Розповім вам ось що. На другий рік повномасштабної війни мене запросили на Великдень привітати наших українців, які живуть в Італії. І там було 400 наших переселенців з Запоріжжя, з Маріуполя, з Херсону, з Київської області, з багатьох наших міст. І вони саме в перші дні війни туди виїхали, їх прихистили там. Ви знаєте, я приїхала туди, виступала, дарувала цілий сольний концерт. І коли я почала співати, то позаду мене транслювали кадри. І люди дивилися на ці кадри - України щасливої, красивої. Ви знаєте, всі плакали. Я не знаю, як я себе стримала взагалі від сліз. І майже весь концерт я бачила сльозу в очах наших людей, тому що вони дуже сумують.

Хай там як, ви знаєте, комусь нема куди повернутися, у кожного різні обставини. Але в усіх - така тягуча любов, така туга за Україною, не передати словами. А тут, в Україні, люди дійсно звикли до цих реалій. Ми звикли жити в війні, звикли жити без світла, звикли до тривог. Ховаємося, йдемо в укриття, ніби все це буденним вже стало. Люди сприймають гарно концерти, але все одно, коли виходиш на сцену, ти бачиш спочатку тугу в очах, якийсь нерв, біль, а потім глядачі, почувши мої пісні, стають веселими, позитивними. 

Оксана Пекун (фото надане співачкою)

– А як змінилися заробітки? 

– Взагалі припинилися якісь фінансові надходження і більше дійсно вкладається та йде на благодійність. Коли приходять від держави якісь нам дотації - я завжди їх одразу перекидаю на допомогу Збройним силам України. А на рахунок прибутків... Які можуть бути прибутки зараз? Зараз це називається виживанням, розумієте? Це якісь кошти, які були заощаджені [використовуються].

І коли я даю концерти в Україні, то частина коштів віддається, звичайно, на ЗСУ. А інша частина йде на те, щоб просто жити, виживати. Поїсти, якийсь побут. Звичайно, артисту потрібні нові пісні, якийсь костюм. І всі ці кошти на костюми і саме на пісні я беру не з роботи на концертах, тому що їх немає. Це все ще якісь залишки.

– Нині з'явилося чимало артистів, які почали кар’єру за час повномасштабної війни. Є персони, які вас приємно вразили? Кого взагалі з українських артистів слухаєте?

– Мені дуже подобається такий молодий й талановитий хлопчик Сергій Лазановський. Мені подобається співачка Domiy. Це молода, талановита дівчина, вона мене просто вразила своїм голосом, своєю манерою. Я не знайома з нею особисто, не знаю, яка вона людина. Але я в її піснях відчуваю якийсь такий біль і красивий мелодизм. Ще мені подобаються пісні, що робить гурт The Hardkiss. Юля Саніна дуже талановита співачка, вона мене просто полонить своїм голосом. Люблю і гурт БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ.

– Нині артисти відмовилися від російської, але раніше все було не так. Ви шкодували, що колись переходили на російську?

– Я ніколи не задумувалась, якою мовою співати, і завжди співала українською. І це, може, для якихось проектів, які знімалися на телебаченні, було саме виключення. Мене просили записати пісню про війну. І там пісні на воєнну тему були, а вони всі були написані російською. І тільки зараз з'явилися ці душевні пісні українською, реальні пісні про наше сьогоденні.

Було запрошення на програму, мовляв, хочеш виступити - давай. І це було на каналі, де мені бажано було бути, бо всі його дивилися. Ну я і пішла на це, записала пісню. Дідусь мій загинув на Другій світовій війні, а тому для мене заспівати пісню воєнного часу в ті роки (це був початок 2000-х) було нормально.

А те, що люди співали російською мовою… Ну, це було загравання перед Росією, це було загравання перед грошовитими людьми, перед тими, хто робив ці концерти, тому що увесь шоу-бізнес ви самі знаєте, під ким був тоді. Майже всі якісь медіа - всі вони були під росіянами. Я скажу так. Просто люди пригиналися і кланялися перед Москвою. От і все. А я так не робила. Я просто робила своє. Я співала українською мовою, я робила свій репертуар і ніколи не кривила душею. 

Пекун висловилася про артистів-зрадників (фото надане співачкою)

– Розкажіть про проект "Фольк-music". У 2018 році був великий скандал з "Суспільним", чим усе закінчилося? Нині нові випуски проекту виходять на вашому YouTube, але не на телебаченні. Чому?

– Так, вони не виходять на "Суспільному". Стався конфлікт. Прийшла нова команда, наші творчі думки не зійшлися. Там говорилося про те, що наші народні артисти, традиційна естрада, наші українські голоси, не мають бути на "Суспільному". Хоча я вважаю, що такого не має бути, це ж наші корифеї! Я вважаю, що такі артисти мають бути присутні в телеефірах. А мені сказали, що це "токсично". І навіть мені самій не дозволяли виконувати пісні.

І потім пішов конфлікт. У них було своє бачення програми, хоча ми були дуже раді спочатку, бо прийшли ж нові, мудрі, свіжі мізки, які хотіли оновити програму, зробити з нею сучасну картинку.

Так, картинка оновилася, але мене примушували говорити те, що я не хочу, те, що було в розріз з ідеєю нашої програми. Просто показувалося якесь псевдоукраїнське, а хотілося душі. А душі не було. Але це все розмови. Ті люди, які зробили це все, які, можна сказати, прикрили нашу програму, закрили проект, вони вже не працюють на "Суспільному".

Якщо хочете зробити - зробіть краще. Але вони нічого не зробили. Просто вбили. От і все. Але я не ображаюся. Я вже давно забула всі образи. І навпаки, просто переродилася, знаєте, як птах Фенікс, і живу теперішнім, сучасним. Я знаю, що програма "Фольк-music" не вмерла, вона живе і далі. Ми знімаємо своїми зусиллями, не виходячи на телевізійний простір. Ми зараз знаходимося у своєму YouTube-каналі, але в нас теж є перегляди непогані. Я думаю, що ми набираємо обертів.

 

Просто бабусі та старше покоління не так сильно дивляться ще YouTube. Розумієте? Більше середнього покоління, молодь. Але вже потрошку починають дзвонити та кажуть: "Ви знаєте, ми бачили вашу програму, ми теж хочемо взяти в ній участь". І я впевнена, що наша робота, наша любов до народної пісні зробить своє, тому що народне не можна вбити. Народне треба плекати, народне треба берегти, бо як ми не будемо пам'ятати своє, то ми не будемо народом, не будемо українською нацією.

– Після того скандалу якісь були пропозиції, щоб перейти на інші канали? 

– Ви знаєте, я думаю, що я таки повернуся на "Суспільне", бо ця програма має бути саме на цьому каналі. Тому що хто, як не суспільство, має знати про свої проблеми, про свої пісні, про свій народ. А наша програма про народ, з народом і за участю українського народу. Як українці співають, плекають цю пісню, передають її з покоління в покоління. І коли ми знімали раніше програму, вона ж була як оцей швейцарський годинник - випуски виходили щотижня. У нас розписано було поїздки на три роки вперед. Можете собі уявити, який це був проект? І зупинити це все було великою помилкою. 

Але знаєте, про що найбільше я шкодую? Я шкодую за тими людьми, які вже пішли з цього життя. Які несли в собі оці пісні. Оці бабульки, дідусі, оці берегині наші, в яких було по 100 народних пісень в голові народних... А їх вже нема. За 5 років їх стільки пішло, і вони не встигли передати це. А скільки б ми за 5 років могли зібрати пісень? Бо за 10 років нашої програми ми відновили півтори тисячі народних пісень, про які мало хто знав. 

Пекун з колегами (фото надане співачкою)

– На вашу думку, в українському шоу-бізнесі взагалі існує справжня дружба?

– Якщо це не зав'язано на грошах, а зав'язано на стосунках, то, звичайно, вона є. Я іноді можу висловити свою думку, і іноді те, що я говорю, обертається проти мене.

На початку кар’єри, коли я приїхала тільки до Києва, я отак ділилася своїми враженнями з колегами, а потім чую, щось таке повертається до мене і вже не так, як я говорила. Тому й не люблю плітки та не люблю, коли мене обговорюють. Я вирішила просто мовчати, щоб не було ніяких конфліктних ситуацій. Тому посміхаюся і залишаюся сама собою.

 

– А є колеги, з якими у вас не склалися стосунки від слова взагалі? 

– Ні, в мене такого немає. Ні з ким у конкретних конфліктах не була. Якщо я бачу, що якась персона пихата, а у нас таких вистачає на естраді, то коли вона зустрічається зі мною навіть в гримерці, я намагаюся не лізти в очі та просто толерантно вітаюся. Запитаюся, як зазвичай роблять приятелі. Поговорю. Але якщо людина не хоче спілкуватися - то я в очі не лізу. Я відверто та щиро несу позитив.

А є люди, які не хочуть цього. Вони не хочуть ні з ким бути навіть у гримерці. Вони собі вимагають окрему гримерку, щоб нікого не бачити, ні з ким не розмовляти. 

– Що ви думаєте про таких артистів, як, наприклад, Таїсія Повалій? Ми маємо просто про них забути, чи мусимо нагадувати нашому суспільству, що ці люди - зрадники? 

– От як кажуть: не створюйте собі кумира. А ми колись такого кумира створили. Але ми ж не знали, яка вона. Можливо, це гроші зробили з нею таке. Вона дійсно дуже талановита, але вона не щира сама з собою. Мені здається, цей вчинок вона зробила тільки заради якогось фінансового щастя.

Ми маємо знати, які є підлі люди, які просто знехтували своєю батьківщиною і тим, що та батьківщина їм дала. Як її люди любили, як на її концерти ходили! Я знаю прихильників її творчості, які просто зараз плюють їй у слід.

Але знаєте, у нас є артисти, які були за кордоном і теж сказали, що "ця війна мене не стосується". А потім повертаються в Україну і дають далі концерти…

Пекун сказала, що думає про Винника (фото надане співачкою)

– Ну, до речі нещодавно Олег Винник анонсував концерт в Польщі, перший за час повномасштабної війни, а потім його переніс. Такі артисти, як він, згодом  зможуть повернутися в Україну?

– Як було раніше - вже ніколи не буде. Звичайно, є люди, які його люблять і досі. Він талановитий хлопець, але теж, можливо, не подумав, коли так вчиняв. Ну, Бог його розсудить. Я не можу судити людей. Кожен відповідає сам за свої вчинки. Я відповідаю за свої. Я не поїхала за кордон, не втікла.

Був момент, коли я поїхала на благодійний концерт в Італію і так сталося, що мій чоловік потрапив в лікарню через нещасний випадок. Приїхавши на три дні, ми залишилися на пів року... І щодня я дуже хотіла повернутися в Україну, додому. І ми повернулися, і я щаслива. Попри всі ці тривоги, свій страх.

Я тут потрібна, і я тут. Тому я просто відчуваю свою місію, а хтось не відчуває. Хтось хоче бути в теплі, спокої та не знати тривог. Хтось хоче бути просто артистом, не знати про проблеми держави. Але не можна бути осторонь від соціуму, в якому ти живеш. 

– Щодо Повалій. Її син, який перебуває за кордоном, намагається врятувати майно своєї мами, яке в Україні, від конфіскації. На вашу думку, діти зрадників мають відповідати за вчинки батьків?

– Я думаю, що він не має відповідати за вчинки батьків. Тому що дуже багато родин роз'єдналися через війну. Батьки живуть там, наприклад, в РФ, а діти живуть тут. Або навпаки: батьки тут живуть, а діти там. І сім'ї розвалилися. Вони просто роз'єдналися в думках, в житті. І цькувати Дениса за те, що в нього мати така...

Я не знаю, яка в нього думка з приводу повномасштабного вторгнення і війни, але сподіваюся, що він проти РФ. Напевно, діти не відповідають за вчинки батьків. Це було при Радянському Союзі - діти відповідали, батьки відповідали, всі страждали за це. Ми живемо в інший час. 

Пекун та Ротару (фото надане співачкою)

– Нині ви перетинаєтеся за Аурікою Ротару, виступаєте на спільних концертах. А чому Софія Михайлівна не виходить на сцену?

– Ми дружимо, спілкуємося. Але я навіть не знаю. Я не лізу в чужі сімейні проблеми. Але звичайно я замислювалася, чому вона не виступає. В Ауріки я цього не запитувала, я дуже її поважаю. Для мене вона, можна сказати, взірець такої м'якості, ніжності, таланту. Вона дуже мелодійна, красива душею людина. І якогось там бруду не треба. 

А от Софія, як мені здається, має дуже великий тягар слави. Може, вона просто відсторонилася, просто пішла на відпочинок. Хоча, можливо, з часом ми побачимо її. Я знаю, що вона багато зробила на початку війни. І Ауріка, і Софія дуже багато донатили.

Мене, до речі, запросили на концерти спільні з Аурікою, благодійні виступи. Ми будемо збирати нашим хлопцям на РЕБи, на "Мавіки". Дуже багато зараз буде цих концертів, ближче до весни. Тому що ми розуміємо, що без нашої допомоги, без допомоги звичайних людей, волонтерів, а ми, можна сказати, такі мистецькі волонтери, захисникам важко.

– А що ви думаєте про бронювання артистів-чоловіків?

– Я підтримую, тому що, це - кров нашої нації. Це талановиті митці. Я розумію, що воювати мають всі. Я теж колись сказала, що якщо треба, то піду захищати Україну, бо непогано стріляю. Але вже є такі таланти, які загинули, яких ми ніколи більше не повернемо. Хоча й кажуть, що настане такий час, що ми всі підемо, і жінки підуть воювати... Тому ніхто не застрахований. Але я б берегла цвіт нації. Берегла би тих, хто є талантом. Хто продовжить цей квіт нації. Хоча мені кожного шкода. Мені шкода звичайну людину, всіх.

Оксана Пекун з чоловіком (фото надане співачкою)

– Ви дуже багато років живете з Володимиром, вашим єдиним чоловіком. У чому секрет ваших стосунків? Чи були якісь притирання на початку, або якісь кризи протягом життя?

– Притирання були. Коли ми переїхали до Києва жити. До цього я жила з мамою. І мама завжди допомагала, готувала, зустрічала мене з концертів. І знаєте, я таку опіку відчувала. А тут, я переїхала до Києва: маю створити сімейне вогнище, побут, а ще й смачно годувати чоловіка. Трохи було складно. А ще у кожного свій характер. А я ще не знала, що ж Володя любить. Я намагалася підійти і так, і так. Але ми працювали над цим, вчилися.

24 грудня була річниця нашого знайомства. Ми з ним познайомилися 30 років тому. Це такий великий вже період. Володя ніколи не дозволяв собі якось мене образити. Напочатку він, звичайно, дуже придивлявся, як же я з іншими чоловіками себе поводжу. Я ж симпатична, весела, позитивна, фліртую. Ну а як без флірту? Бо це нормально для артистки. Але насправді я можу посміятися, пограти на публіці, але я ніколи не зроблю щось йому в образу. Я завжди з ним, люблю його. Все треба обговорювати, навіть якщо ви дуже сильно посварилися. Навіть якщо це страшна образа. Треба сісти і поговорити. І одразу легше стає. 

Ми говоримо в один голос. Можете собі уявити? Це значить, що ми думаємо однаково. Я дуже вдячна Богу за те, що він нас звів. Ми в одній, можна сказати, каші варимося. Це кайф, коли ти на роботі не працюєш, а просто цим живеш. 

– Багато жінок з дітьми виїхали за кордон, а чоловіки лишилися в Україні. На вашу думку, реально зберігати теплі почуття і стосунки на відстані? 

– Це дуже складно. Це має бути дуже сильна любов. Це має бути реально, як в мене в пісні - "Без тебе я половинка". Це можливо, коли люди дійсно не можуть один без одного, тоді вони не втрачають цих стосунків. Я бажаю всім, щоб вони не розходилися, щоб дочекалися. І яке це щастя буде, коли вони воз'єднаються вже після того, як ми переможемо. 

Пекун розповіла, що їй кажуть військові (фото надане співачкою)

– А що ви мрієте зробити після перемоги? 

– Напевно, я буду і сміятися, і плакати, і обійматися, і... Я буду жити. Накрию гарний стіл, шампанського точно вип'ю за таке діло. І поїду обов'язково на концерти до наших військових. Бо це найцінніші моменти життя. Тому що коли ти бачиш їхні очі - це щось неймовірне. Тому що вони віддають найдорожче. І ти приїжджаєш, особливо коли вони на ротації, в них такий погляд тягучий, такий глибокий, в ньому стільки болі. І вони просять: "Не співайте нам сумних пісень, співайте нам веселе". Вони хочуть про любов і щасливе. І коли ти бачиш ту усмішку на їхніх обличчях - це щастя. Це, знаєте, як кажуть, іншої зарплати не треба. 

– Про що ще кажуть військові?

– Дуже багато вони розповідають про несправедливість. І ми всі знаємо про це. Я іноді заплачу, а вони кажуть: "Боже мій, не плачте, ви знаєте, що ми в вас є, не думайте про погане". Дуже багато є таких вмотивованих хлопців, які з самого початку війни, з 2014 року, і вони воюють.