Сергій Стаховський: Нам треба готуватися, що війна буде довгою

 

– Ви показали свою позицію ще 10 років тому, у 2014-му, коли відмовилися спілкуватися з російськими журналістами. Як ви з того моменту зрозуміли, що Росія - наш агресор, тому що не для всіх було достатньо Революції гідності?

– Я був у Києві на Майдані під час Революції гідності. Вийшло так, що ми в Дніпрі грали проти команди збірної Румунії, якщо не помиляюсь, і я мав можливість на власні очі побачити, як змінюється картинка з телебачення.

Ми проїжджали безпосередньо в Дніпрі цю площу, на якій начебто збирались люди за Януковича. Ти бачиш картинку на телебаченні, де начебто сотні або тисячі людей, а потім проїжджаєш фізично цю площу, і там 20-30 людей літнього віку, які зрозуміло, що прийшли заангажовано.

І в цілому я завжди дуже мріяв про те, щоб Україна все ж таки рухалась у напрямку Європи. Тому що мені довелося своє життя прожити за кордоном. Я на своєму досвіді бачив шлях країн, які теж були в комуністичному блоці, але їм пощастило, вони вийшли на раніше. Я бачив цю трансформацію завдяки європейським грошам і правовим рамкам. 

Я сподівався, що ми зможемо зробити так само. Звісно, я розумію, що наша країна набагато більша за Словаччину або Чехію, але все ж таки трансформація Словаччини була дуже швидка та якісна.

– Як думаєте, якби Росія не хотіла так сильно вчепитися в нас, ми вийшли б на цей європейський шлях?

– На жаль, нас втягнули в імперську, а потім радянську системність набагато більше, ніж Польщу, Угорщину та Словаччину. Вони (комуністи - ред.) лише якихось 30 років по них проїхались і не встигли повністю перебудувати всі державні сили.

В України був короткий період існування Української Народної Республіки, але починаючи з 1918 року, це майже 100 років домінації, пригнічення письменності, культурної та академічної галузей. Це прям покоління, які повинні переходити.

Я впевнений, що ми все одно це зробимо. Звісно, це буде довший шлях, ніж у тої самої Польщі чи Словаччини. Польща - велика країна, але їхні історичні гени не перебила радянщина. У нас шлях довший, але він правильний.

– Розкажіть, як ви готувалися до повномасштабної війни.

– Я готувався з 2014 року, як сталася Революція гідності. А після анексії Криму і безпосередньо вторгнення в Луганську та Донецьку області, я зрозумів, що повинен бути готовим до такого перебігу подій.

На той час я ще активно та достатньо успішно виступав на тенісному корті. Так я для себе знайшов достатньо просте алібі, що я там умовно захищаю Україну, тому що я їй допомагаю на медійному "фронті", фінансово, де можу тощо.

Але так само сам для себе я розумів, що не хочу бути в ситуації, коли мені дають зброю в руки, а я не знаю, що з нею робити. Тому наприкінці 2014 року я почав займатися вивченням зброї та стрілецьких навичок.

– Наступає 2022 рік. 12 лютого ви долучилися до Голосіївського ТрО.

– Це була кумедна історія. Я не вірив, що Росія нападе. Хоча зараз ти розумієш, що певний обсяг інформації все-таки був. Моя логіка була простою: я сподівався, що російські спецслужби відстежать і побачать, що чим більше українців долучаються, тим вищим буде рівень відсічі. Так, я розумів, що долучаюсь до певної військової структури, але думав про це глобально. 

Я написав заяву про бажання вступити до ТрО. 14 лютого я відлітав з Києва та після повернення планував закінчити з документами, оскільки частина з них була в Будапешті. 28 лютого я повинен був прилетіти в Київ.

На той час командир Голосіївського ТрО полковник Соколов додав мене в групу.

– Далі ви пішли у Нацгвардію, а потім безпосередньо в "Альфу"?

– Гірше та набагато складніше. Приїжджаючи в Київ 28 лютого зранку, я був на зв'язку з командиром ТрО. Але я розумію, що в нього на той час були зовсім інші проблеми, ніж якийсь Стаховський.

Коли я повертався в Київ, заїхав додому до батька, який на той час був з моїм старшим братом і бабусею, забрав пістолет, який отримав десь у 2015 році, і поїхав до людини, яку знаю десь якраз з 2015 року. Ми були достатньо близько знайомі.

Він сказав приїхати на базу, я був з другом Сашею Костенком. Нас відразу озброїли, одягли, дали направлення. У той час Голосіївська ТрО їхала зі своєї локації на запасну, тому що всі розуміли, що у ворога є всі адреси.

Ми заїхали до командира. 28 лютого в ТрО були черги з людей, які хочуть записатися, а їм на вході кажуть: "Хлопці, вибачайте, у нас немає місця". Ми збиралися у групи по 20 людей, вибирали старшого, з яким мали зв'язуватися.

Коли ми приїхали, я набрав полковника. Він, побачивши нас повністю екіпірованими, сказав, що все ясно, дав контракти ТрО. На цьому ми розійшлися. І в принципі з 28 лютого я виконував задачі, які ставили в Центрі спеціальних операцій "Альфа".

Моя задача вийшла така - патрулювання міста Києва, медійна складова. Я не очікував, що буде такий ажіотаж, але намагався цей майданчик використати в напрямку висвітлення правильної інформації. 

– Ви розглядали для себе варіант не йти на службу, а волонтерити?

– Звісно. Всередині квітня мій командир запропонував зайти в "Альфу". Зараз я пишаюся підрозділом, в якому служу. Але я уявив себе. Так, я вмію стріляти, ще щось робити, але загалом - це якщо я вам скажу: "Давайте ви будете грати на Великому шоломі завтра".

Для мене це були непоєднувані речі на той час. Тому я здав зброю та пішов волонтерити. Ми з Еліною Світоліною збирали чималі кошти, і я доставляв у підрозділи зброю тощо, тому, виходить, виїжджав у зону бойових дій постійно.

Після однієї з таких операцій, коли ми були дуже близькі до того, щоб не повернутися із завдання, мене це дуже тригернуло. Тобто коли твоя свідомість не каже тобі закінчувати, а навпаки у зворотну сторону, що треба продовжувати, бо там гинуть люди. Це дуже потужно, мотиваційно. Я захотів уже офіційно приєднатися.

Але, на жаль, на той час ситуація в Центрі спеціальних операцій змінилася. Вони вже ефективно працювали по лінії фронту, і долучитися можливості вже не було.

Я пішов у наступну структуру, яку вважав правильною, якою пишався і пишаюся, тому що Національна Гвардія України - це структура, яка зародилася у 2014 році. Вона була кістяком націоналістично вмотивованих людей, які готові були захищати державу голими руками. І, звісно, імпонувала вона мені набагато більше, аніж ЗСУ.

Потім у керівництва Центру спеціальних операцій пройшли зміни.

З людиною, яка зараз є начальником ЦСО "Альфа", ми перетиналися по лінії зіткнення дуже часто. І коли він став начальником, запитав, чи я ще хочу, чи я готовий (долучитися - ред.) 

Я достатньо довго проходив внутрішню безпеку, тому що прожив за кордоном довгий час, і це не допомагає потрапити в лави СБУ. Але пройшов час, я був зарахований і тепер є частиною Центру спеціальних операцій.

Сергій Стаховський під час проходження служби в силових структурах (фото: instagram.com/stako_s)

– Ви сказали, що в НГУ хотіли більше, ніж у ЗСУ. З чим це пов'язано? Я неодноразово чула такі негативні порівняння.

– Я б не сказав, що це негативне порівняння. Ми ж обираємо, яку воду купити, хоча вона майже ідентична. Просто наше якесь ставлення відрізняється.

Моє ставлення до Нацгвардії відрізняється тим, що з 2014 року я привозив інструкторів безпосередньо в гостомельську бригаду, які навчали тактики ведення бою тощо. Тобто я вже був інертно затягнутий у НГУ. Я дуже класно спілкувався зі спецпідрозділом "Арес", який був у Харкові. Це в принципі кістяк "Омеги" зараз.

Тому в мене вже було якесь ставлення до Нацгвардії, я бачив, що її будували вже за стандартами НАТО, щоб вона була більш ефективною та надійною.

– Що входить у ваші обов'язки сьогодні?

– Спектр роботи Центру достатньо великий. Якщо ми не перебуваємо на лінії бойового зіткнення, несемо всі ті ж функції, які були до повномасштабної війни. Тобто це антитерор, захист державності, затримання небезпечних, скажімо так, елементів.

Частково спілкуюсь з вами (з журналістами - ред.) через те, що центр є секретною структурою, всі співробітники є залегендованими.

– Що найбільш небезпечне ви виконували по лінії фронту чи на інших ділянках роботи? 

– Потрібно розуміти, що по лінії фронту будь-яке бойове завдання небезпечне. Якщо ти на віддаленості одного кілометра, 500 метрів чи 10 кілометрів, ти в зоні ураження артилерії, FPV, в зоні ураження чого завгодно. Будь-яке завдання може бути останнім, передостаннім, з пораненням.

Зараз є статична лінія, тобто ніхто насправді, скажімо так, у тил ворога не виходить. Хоча, звісно, підрозділи такі є, частково вони виходять, але рівень замінування території та стабільність лінії розмежування не дозволяє зараз ефективно це робити. 

Тому найризиковіше, що було, це, звісно, виїзд з Авдіївки та свого часу в березні 2023 року виїзд з Бахмуту. Тоді довелося понервувати, тому що майже 60% транспорту, який виїжджав навіть у темряві, вже був уражений.

– Ви так наголосили на тому, що кожне завдання може бути останнім. Для себе ви це прям усвідомлюєте чітко чи це фонова думка, скажімо так?

– Немає таких думок. Ти просто виконуєш певну роботу й не думаєш про те, що зараз там щось… Мені пощастило, мабуть, більше, ніж багатьом українцям, які долучилися до лав оборони, тому що я був поступово виставлений різним рівням загроз.

Якщо ми кажемо про початок, це Київ, патрулювання міста. На щастя, у мене не було ситуацій, коли мені довелось застосовувати стрілецьку зброю в Києві. 

Потім ти починаєш отримувати завдання - виїзд на деокуповані території на Київщині. Ми одні з перших виїжджали на Гостомельське летовище в кінці березня. Там, на жаль, мали можливість бачити все те, що люди бачили на фотографіях, рівень руйнації, вбивств тощо.

Потім ти рухаєшся далі, потрапляєш під перший обстріл, у перший стрілецький бій. Тобто в мене це все було поступово, і, можливо, через це мені пощастило, що я до цього поступово звикав.

На тепер, чи звітую я собі, що можу загинути? Так. Кожен співробітник Центру, кожен військовий дає собі цей звіт, тому що інакше безглуздо там бути. 

Чи страшно? Інколи так, але здебільшого ти виконуєш роботу і не думаєш, що щось може трапитись. 

– Яка ситуація зараз по лінії оборони? Який настрій у військових?

– Мені складно судити за всіх військових. Загалом важко, тому що людей не вистачає, тому що їх (росіян - ред.) величезна орда. Вони пруть, не переймаючись, про те, що вони гинуть.

Колись моя логіка була дуже проста: коли певна кількість їхніх загиблих перевалить за якусь цифру, вони почнуть ставити питання. Але виглядає так, що поки ця цифра не дійшла. Ми спостерігали напрямок Горлівки, там ми брали участь у підтримці 24-ї бригади. Вони цю позицію втратили, потім її треба було зачистити та відбити.

Задача була виконана, але ми там не закріпилися. Проте ми постійно цю позицію моніторили й коли ворог намагався знайти, ми його вибивали. За тиждень сумарно кількість втрат ворога на одній ділянці складала понад 100 людей. Вони по власних трупах все одно відправляли наступних, щоб окопатися, хоча з тієї позиції нічого не залишилося.

У мене поки що таке враження, що нам треба працювати, щоб дійти до їхньої технічної маси. Тому що в них людина їде вбивати "хохлов", вона енергійна, хоче вбивати. За пів року вона гине, але цього часу вистачає, щоб ентузіазм ще не зник. Поки що ця цифра (кількість загиблих окупантів - ред.) не набула того критерію, який дозволив би їм всередині задуматись.

Наша задача - це втрачати мінімально людей.

Відомий екс-тенісист служив у територіальній обороні Києва, Нацгвардії України, а зараз - у ЦСО "А" СБУ (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– Що думаєте про новий законопроєкт про мобілізацію? Він може якось змінити хід цієї війни?

– Я його не читав, тому не можу вам сказати. Знаю лише те, що прибрали статтю про демобілізацію, що не є достатньо позитивно для тих, хто вже два роки обороняє Україну.

Для мене рівень обізнаності людей зараз достатньо високий, а от рівень моральної якості певних структур, які відповідають за те, щоб країна рухалася, повинен змінитися. І я не кажу тільки про гілку законотворчої влади.

Щодня люди гинуть за те, щоб у нас був час підготуватися, змінитись та зрозуміти: це війна, яку ми можемо закінчити або перемогою, або програшем, там немає нейтралітету. 

Я думаю, що насправді всі українці готові захищати країну. Єдине, в чому проблема, вони хочуть мати розуміння, що це рівна історія, що вони, віддаючи свій ресурс, втрачаючи свою роботу, роблять це свідомо й що люди навколо так само свідомо ухвалюють рішення.

– А як ви думаєте, кожному потрібно бути готовим воювати?

– Так. Мінімально - це тактична медицина. Зараз рівень потреби людей у війську величезний, не обов'язково брати гвинтівку та йти в окоп. Я ж кажу: війна змінюється, і ми, на щастя, обороняємося розумніше. Тобто ми розуміємо, що в нас людські ресурси менші, їх треба берегти.

Чим більше ти навчишся, поки в тебе є час, тим більше в тебе шансів вижити, коли тебе мобілізують, тому що в тебе вже буде певний спектр навичок.

А коли ти приходиш, бо отримуєш повістку, і кажеш: "Я нічого не вмію, навчіть мене", тобі дають гвинтівку і вчать штурмувати окоп. І це теж потрібно. 

Піхота - це те завдяки, чому наша лінія фронту існує. Це дуже важка та ризикова робота, але для того, щоб ці хлопці мали шанс на життя, вони повинні бути періодично зміненими. Тут ми кажемо не про те, щоб вони не загинули, загине хтось інший, ні.

Коли ти перебуваєш на позиції місяць чи навіть тиждень в умовах морозу, твоє бойове чергування не таке, яким воно було б, якби ти змінювався кожних три дні, тому що ти тупо замерзаєш. Тобі пофіг, чи хтось іде, ти просто напівспиш.

Звісно, у такому стані коли на тебе йде ворог, який от тільки приїхав свіжий, ми втрачали людей і втрачаємо. Тут не про те, що їх замінять, хтось інший загине. Їх замінять, вони відновляться і таким чином будуть якісніше виконують свої завдання.

– Ви втрачали близьких людей на війні?

– Так.

– Як ви переживаєте особисті втрати?

– Важко. Я знаю, що дехто не ходить на поховання, тому що це важко. Я розумію людей, які не ходять, бо вони несуть керівні посади, і вони втрачали багатьох. Це нелегка історія, вона лише додає люті, ненависті. 

Але це війна, тут не може не бути втрат.

– Ви бачите зараз "хороших рускіх"?

– Немає їх. "Хороші рускі" зі зброєю зараз в Україні воюють проти всієї тої збірної солянки (окупаційної армії РФ - ред).

"Хороші рускі", які десь там далеко кажуть, ой як недобре, це лише форма своєї легалізації за кордоном. І зараз вони просувають історії, що є русофобія, хоча вони всі відповідальні за те, що зараз коїться в Україні.

Навіть якщо ці "хороші" є, то їхня кількість настільки маленька, що якщо ми почнемо розказувати, що вони існують, дуже велика кількість росіян, які не такі хороші, будуть підлазити під цю квоту. Таким чином ми їх просто легалізуємо.

Можливо, це жорстко, але в нас сотні тисяч загиблих, поранених, покалічених, мільйони біженців, зруйновані сім'ї, і ми повинні десь показувати якусь толерантність? Я проти. 

– Зовсім скоро будуть Олімпійські ігри, і з останніх новин Росію туди допускають під нейтральним прапором. Що це означає та чи допоможе якось російським спортсменам?

– Звісно, нейтральна історія трошки пригнічує їх, але в цілому нічого не змінює. Допуск російських спортсменів до Олімпіади - це можливість легалізації війни, можливість легалізації режиму Путіна.

Коли представниця Білорусії перемогла на великих тенісних змагань, самопроголошений президент Білорусії сказав, що всі ж знають, звідки вона. Таку саму риторику вела й вона (йдеться про Аріну Сабалєнко - ред.)

Нейтральний статус - це дуже комфортна зона для олімпійського комітету, тому що перевірку критеріїв, які вони прописали під цей статус, поклали на плечі України фактично.

Коли Україна надає доказову базу (про причетність російських спортсменів до режиму Путіна - ред.), у них є якась юридична компанія, яка розглядає та здебільшого відповідає, що цього недостатньо. Тобто умовно недостатньо отримувати державні нагороди, стояти на сцені з символікою війни на підтримку військових. 

Це просто рішення-алібі олімпійського комітету. І це дуже прикро, тому що структура, яка повинна виступати за рівність, виступає за те, щоб країна, яка знищила понад 400 спортивних об'єктів на території України, вбила понад 500 спортсменів, спокійно їхала на Олімпіаду. 

І ми будемо спостерігати абсурдні ситуації, коли наші спортсмени будуть виступати проти росіян. Причому там хтось з родичів цього спортсмена безпосередньо воює, відправляє ракети чи, не дай Боже, вбив когось з родичів цього спортсмена з України.

Це не відповідає жодним хартіям олімпійського руху.

На щастя, нас чують громадяни інших країн, а їхня підтримка дозволяє нам трансформувати її в політичну підтримку, все ж таки демократія в них працює.

Дуже класно, що саме Міністерство закордонних справ розпочало такі правильні меседжі щодо спортсменів, вони трошки вийшли зі своїх критеріїв і пішли в напрямку спорту.

Спорт - це насправді великий майданчик, на якому можна правильні тези розставити. Це додає можливостей впливати на певні рішення за кордоном, але МОК - це структура, яка заробляє величезні кошти.

Нам треба було нашу стратегію формувати набагато раніше, яким чином ми хочемо росіян не допустити на Олімпіаду. Наша позиція складається з сентиментів, ми хотіли вказати саме на нерівність і абсурдність цього, а треба було з холодною головою судити на економічний аспект.

Якби ми змогли якимось чином на нашу сторону перевести Олімпійські комітети інших держави, об'єднатись з ними та запропонувати їм бойкот Олімпіади, таким чином Олімпійський комітет не поставив би на важелі допустити росіян чи отримати бойкот від європейських держав, тому що економічно це мало б руйнівний ефект на всю систему Олімпійського комітету.

За час власної спортивної кар'єри Сергій Стаховський обіграв колишню першу ракетку світу Роджера Федерера у 2013 році (фото: instagram.com/stako_s)

– Ви зараз переглядаєте теніс?

– Дивився матч збірної України проти Румунії. На жаль, неуспішно ми виступили, хоча вели 2:0.

– А кого з наших і закордонних тенісистів чи тенісисток можете відзначити? Хто вам зараз найбільше подобається? 

– У нас дівчата дуже потужні, всі при тому. Світоліна, Ястремська, Костюк, Цуренко, Калініна, Снігур.

Дівчата в нас якісні, вони грають класно, вони показують можливість наступному поколінню, що теніс - це перспективно. І вони дуже патріотично підтримують нашу державу за кордоном, це дуже важливий майданчик, який вони використовують.

Мені дуже приємно, коли вони класно виступають. В Австралії була рекордна кількість українок в 1/16, це в четвертому колі, рекордна кількість українок в основній сітці.

В умовах того, що наша країна у війні, велика кількість дітей не може займатися спортом через фінансові умови батьків, руйнування інфраструктури тощо, нам треба максимально підтримувати спортсменів, які виступають на найвищому рівні, і молодих спортсменів, які підходять до цього рівня. За їхніми спинами, можливо, буде велика прірва саме по наповненню молодих спортсменів.

– Чому в Україні тенісистки більш успішні, ніж чоловіки в цьому спорті?

– На мою думку, а вона тут уже більш професійна, дівчата набагато раніше розкриваються, раніше дозрівають і їхній потенціал набагато раніше можна побачити. 

Професійне життя тенісисток, їхня кар'єра набагато коротша за чоловічу. Жіноча кар'єра - це плюс-мінус 10 років, чоловіча - 20. Через це циклічність змін дівчат в топ 100 набагато більша, аніж у чоловіків. 

Я не уявляю, як дівчина після народження дитини має в собі сили повернутися в професійний спорт. Це, мені здається, просто щось нереальне. Саме через це, я думаю, у дівчат коротші кар'єри, тому що в якийсь момент їм доводиться вибирати або продовжувати кар'єру, або народжувати дитину. 

У другому випадку ти випадаєш десь на два роки, а за цей час тіло відвикає від спорту. Я не можу уявити, яких зусиль дівчата докладають, щоб після народження дитини повернутися в спорт.

У чоловіків на результат потрібно чекати дуже довго, і за цей час ти не повинен зламатися. Середній рівень у чоловіків вищий завдяки тому, що довша кар'єра. Людина, яка, можливо, десь на початку кар'єри була не такою талановитою, завдяки досвіду все-таки тримається і потім молодь, яка тільки з'являється, обігрує на своєму досвіді.

– Ви хотіли б повернутися до тенісу?

– Мій план був повернутись в пару у 2023 році, я брав для себе рік відпустки, але, думаю, що, на жаль, цей потяг уже поїхав. Два роки військової справи роблять речі, які є незворотними.

– У суспільстві є певна претензія до українських футболістів через те, що вони можуть вільно виїжджати за кордон, грати в іноземних командах, але, будьмо відвертими, не всі грають в топових командах. Чи правильне це рішення, як ви вважаєте?

– Ми ж усі вболіваємо, коли грає національна збірна і коли вони, виходячи на Євро, обіграли Ісландію. Для того, щоб у цій збірній були кадри, які якісно відповідають рівню футболу у світі, нам треба, щоб якомога більше наших футболістів грали за кордоном.

Чим більше їх там буде, тим вищою буде якість безпосередньо футболістів в збірній і, якщо чесно, тим вищою буде якість футболу в Україні. Якщо клуби бачать, що вони виховують якісних гравців, які втримуються в Європі, вони розуміють, що це певна модель введення бізнесу, тому що будь-який спорт - це комерція. Українські клуби будуть ставити задачі, виховувати та продавати, але за цей час вони теж створюють якісніший футбол в Україні.

Тут питання дуже загальне, але в нас є ціле міністерство, яке повинне створювати та вести політику саме щодо спорту і не тільки щодо футболу. У нас є величезна кількість інших видів спорту, яким треба давати достатньо часу та уваги.

– А які види спорту ви хотіли б, щоб вийшли на новий рівень? 

– Я думаю, що в нас достатньо велика кількість видів спорту має отримати визнання, але тут я навіть сказав би крізь призму не тільки спорту, але крізь призму спортсменів.

Я дуже хотів би, щоб наші спортсмени, які заслуговують на це, отримали визнання та підтримку, щоб люди в Україні знали про їхнє існування і знали їхні обличчя.

Це Магучіх, чемпіонка світу зі стрибків, та сама Левченко. У нас величезна кількість спортсменів, яка виграє чемпіонати Європи, чемпіонати світу, і люди про них знають суто два тижні після здобуття медалі. Це насправді помилка медіа, журналістів, які пишуть статті про те, що умовно дружина нападника купила каблучку. Це не спорт, це не має ніякого стосунку до спорту.

У нас є спортсмени, які реально зубами вигризають результат, від імені нашої країни несуть прапор, і ми про них нічого не знаємо, і ви про них ніколи не почуєте, окрім того моменту, коли вони завоювали цю модель або в статистиці.

Медіа повинні змінити своє ставлення до наших спортсменів, і навіть якщо ці статті не читають, вони все одно повинні там бути, тому що ця людина на це заслуговує. 

За кордоном людину, яка отримала медаль на олімпіаді, усі знають в обличчя. Вона має певний вплив і на наступні покоління, і на ведення спортивної політики. 

В Україні впливають тільки футболісти, а до них є багато питань. І не через те, що вони футболісти, просто через їхній рівень обізнаності в цілому. Якщо вони не грали за кордоном, він реально дуже сильно відрізняється від інших спортсменів.

Сергій Стаховський, Еліна Світоліна та Андрій Шевченко розповідали про війну в Україні та збирали кошти для ЗСУ на міжнародній арені (фото: instagram.com/stako_s)

– У нас також є боксери, до яких є багато запитань.

– Уже цих питань набагато менше.

– Про кого ви зараз говорите?

– Я буду говорити тільки про одного з них, про пана Олександра (Усика - ред.) Мені здається, що ця людина відчула зміни 2022 року, намагається зрозуміти та підтримати державу. Мені як людині це дуже імпонує. 

Якщо його виступів до цього я не дивився, тому що він мені як людина взагалі не резонував, то тут я навіть готовий десь на це подивитись, тому що я бачу, що людина змінилась. 

– У попередніх інтерв'ю ви розповідали про сім'ю, але доволі мало. Тоді ви не хотіли говорити дітям, що перебуваєте на війні. Чи сказали їм про це зараз? 

– Вони знають, так, але я їм кажу, що це робота. Детальніше поки ні, тому що все-таки вони ще достатньо маленькі. Просто я з ними щодо математики війни не дуже спілкувався.

Вони знають, що Україна воює з Росією; знають, що тато там десь працює, з'являється в них в телефоні у військовій формі, але загального поняття, що саме я роблю, я не казав.

– Ви також розлучилися зі своєю дружиною Анфісою, яка за національністю росіянка. Ваше розлучення сталося на фоні різних політичних поглядів?

– Я б сказав, що певні рішення, які я ухвалив, пришвидшили те, що сталося. Але якщо чесно родинну історію я не дуже хотів би розвивати.

Сім'я Сергія Стаховського (фото: instagram.com/stako_s)

– Чим ви хотіли б займатися після завершення війни?

– Я б все-таки хотів повернутися до виноробства. Це те, що мене наповнювало. Це дуже складний, але дуже яскравий процес. 

Це проект, який рухається дуже повільно і створюється на дуже довгу перспективу. Я дуже хотів створити щось, що я зможу залишити своїм дітям і щоб колись вони відкривали пляшки вина, при тому, що мене вже немає.

– Як ви взагалі прийшли до цього? 

– Як сліпий до грошей, знаєте. Насправді мені просто пощастило потрапити в культове виноробне середовище Бордо. Клуб, який я представляв в клубному чемпіонаті Франції, розташований у Бордо і половина його членів є членами цього клубу.

Я туди потрапив, маючи нульовий досвід, що таке вино. Усе, що я маю та вся моя закоханість у винну історію, походить саме звідти.

– Скажете кілька слів нашим читачам і глядачам?

– Я закликаю їх готуватися. Це буде дуже класно, якщо ця війна закінчиться швидко, але ми повинні розраховувати, що вона буде довгою. Я хочу подякувати всім, хто вже долучився до Сил оборони за те, що вони роблять; кожній родині, яка втратила близького за те, що вони народили чи виховали захисника.

Та й просто любити нашу державу, нашу Україну. Тому що якщо ми її не будемо любити, то її ніхто не буде любити.

Сергій Стаховський: "Любіть нашу Україну. Якщо ми цього не будемо робити, ніхто не буде її любити" (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)