"На гербі України міг бути бінарний код і образ жінки". Інтерв'ю з художником Іваном Турецьким

– Ми зараз ще раз переосмислюємо історію стосунків з сусідньою псевдоімперією. Ваші батьки були репресовані радянською владою. За що?

– За участь у національному спротиві. Тато родом з Буковини, мама - з Галичини. Їхня молодість припала на війну (Другу світову - Ред.). Вони брали участь у підпіллі, але про це нам, дітям, майже не розповідали, це було небезпечно. Я багато чого дізнався вже після набуття Україною незалежності - з розсекречених архівів.

У 1944 році з приходом чергових "освободітєлів" зі Сходу, батько був заарештований. Його звинувачували у націоналізмі, вживанні літературної української мови. Вирок становив десять років концтаборів та п'ять років заслання. Вінницька тюрма, мордовські та сибірські табори, роки заслання в Сибірі - плата мого батька за свідомість бути українцем.

Мама зі своїх юних років була активним членом українських товариств, що згодом привело її до лав ОУН. Вона знала декілька мов і була перекладачем. Мама зі своїм рідним братом вели боротьбу в підпіллі в часи німецької окупації, разом стали членами УПА і боролись з більшовиками. У 1946 році з певних причин вона була змушена вийти з лісу, тоді її й заарештували НКВС.

Цікава історія теж і мого дідуся по маминій лінії. Він служив офіцером на австрійському флоті, пройшов першу світову війну, повернувшись на Галичину воював в армії ЗУНР проти польських окупантів. Згодом вступив до УГА і в її лавах пройшов боями всю Україну.

А у 70-ті роки, коли почалися репресії “шістдесятників”, мого батька знову заарештували. І я добре пам'ятаю обшуки у нас вдома. Тоді знайшли “Історію України" М. Аркаса. Це навіть не книги Грушевського… Знайшли переписані вручну і заховані моєю сестрою вірші Симоненка про Україну - із тих, що не були опублікованими, а передавались в переписах.

Іван Турецький і його кольори (фото: особистий архів художника)

– Мама була разом з татом у підпіллі?

– Ні. Вони познайомились у таборах. Вона була у жіночому, він - у чоловічому, в одному регіоні. До тата дійшли чутки, що у жіночому таборі є дівчина, яка робить неймовірні мініатюри. Між таборами офіційних контактів не було, але таємно знаходили способи спілкуватись, чутки доходили.

Мама в таборах познайомилась з багатьма цікавими особистостями. Серед в'язнів було багато людей з країн Прибалтики.

Моя мама була дуже винахідлива і талановита. І навіть в таких жахливих умовах знаходила спосіб не занепадати духом, вижити. Вона почала створювати різні фігурки. Начальнику табору дуже сподобались мамині роботи, а ще більше - дарувати їх начальству і різним перевіряючим. Я бачив деякі роботи, вона прекрасно малювала і ліпила. Наприклад, шахи, де кожна фігурка - особлива, немає жодної подібної. Начтабору хотів більше таких робіт і дозволив мамі організувати майстерню і набрати собі команду. Вона взяла найстарших людей, щоб їх менше мордували, бо умови у таборі були жахливі, а ставлення - ще жахливіше.

Так склались обставини, що мама з татом одночасно відбули свої 10 років таборів, познайомилися на засланні, одружились і так в Красноярську народився я, а згодом і мій брат Володимир. То були дуже складні часи, але таємно батьки зберігали українські традиції. І вважали за обов'язок похрестити мене. Хрестив мене Йосип Сліпий, який теж в той час був у засланні (кардинал католицької церкви, з 1963 року - Верховний Архиєпископ Львівський - предстоятель Української греко-католицької церкви - Ред.).

Батьки, на щастя, дожили до часів Незалежності - коли все стало так, як вони мріяли. Але коли я радів, що незалежність нам далась без крові, тато сказав: "Якщо ми не виборемо свободу, нам її просто так не подарують. Росія не відпустить Україну і скоріш за все буде війна, треба бути готовим до цього".

А зараз мій син з перших днів війни, з 2014 року, в армії. Ми за нього дуже переживаємо. Він художник, графік, людина мистецтва, розробляв шрифти. У нього двоє дітей. Але він дуже бойовий і впертий. Служить у військах спецпризначення, без військової освіти дослужився до офіцерського звання.

– Це ми могли бути ідеалістами, а ваші батьки ту владу бачили, як ніхто інший… У вашій родині всі пішли по стопах батьків?

– Всі пов'язані з мистецтвом. Спочатку я обрав мистецьку освіту, потім мій брат Володимир, потім наймолодший Богдан. Всі художники.

Батьки за нас переживали надзвичайно, тому що ми були в українському національному русі в час перебудови. Було таке Товариство української мови ім. Шевченка в Києві, але це все більше базувалось у Львові.

Ми всі були ідеалісти. Писали листи проти затримання активістів, думали, що керівництво країни просто про це не знає. Займались підпільними справами - друкували різні листівки, у мене були графічні станки. Це вже було за часів перебудови, коли ми відчули віяння волі.

І знаєте, ми тоді думали, що так само - по всій Україні. А виявилось - у Франківську та поруч Львову. А далі - ні.

А нам здавалось, що ми - така держава, яка має колосальний потенціал. Що ми як зробимо сильний ривок вперед! Ми мали можливість їздити до Польщі, бачили, які зміни проходили в сусідній країні і сподівались, що Україна буде слідувати європейському прикладу.

– Як трапилось, що ви долучились до творення проєкту Малого герба України?

– Я захоплювався геральдикою. Спочатку малював геральдичні композиції, реконструкції гербів України, герби шляхти України.

І коли постало питання - повернути історичну символіку до герба Львова, зібралась команда людей, в яку входили я, мій брат архітектор Володимир Турецький, архітектор Андрій Гречило, історик - архівіст Іван Сварник. Ми хотіли і врахувати побажання громади, і не зіпсувати історичне тло. Так з'явився малий герб Львова, який відповідає історичному зразку.

Столичні міста використовують ще великий герб, де обов'язковим елементом є щитотримач. Ми зробили такий для Львова, додали там всі елементи, які хотіли - великого лева, як символ Галичини, корону, стрічку в кольорах державного прапора і тризуб.

Потім відбулось проголошення Української держави. Було оголошено конкурс на державний герб. Ми з істориками - геральдистами Андрієм Гречилом та Олександром Коханом запропонували у якості нашого малого державного герба України тризуб. Але одночасно ми розробили і Великий герб.

Ескіз Великого Герба України (фото: особистий архів художника)

– Чому Великий герб одразу не прийняли?

– Була депутатська група у парламенті, яка разом із комуністичною партією блокувала це рішення. Вони “дали згоду” тільки на те, щоб був прийнятий малий герб.

Прийняли, як і обіцяли, тільки малий герб, але в Конституцію записали і малий, і великий. І цікаво так - в усіх містах України є і великий, і малий герб, а в самої України немає.

Через певний час оголосили конкурс на великий герб України. Я не брав в ньому участі, бо не бачив в тому сенсу.

– В якому плані - не бачили? Вже розробили ж один.

– Я знав, що виникне неприємна ситуація… Це було при Кучмі, коли міністром культури був Табачник. Попасти в історію завжди багато охочих. В тих умовах у герба було б два реальних автори, а ще 15 нам би сказали дописати, бо то “важливі люди”. Умови участі у конкурсі були такими. Це непорядно, я в такі ігри не граю.

Тоді на комісії всі варіанти було провалено, Великий герб не прийняли. Потім ще була спроба. І нарешті - останній конкурс два роки тому.

– Ви вирішили тоді брати участь. Умови змінились на краще?

– Я сумнівався - брати участь, чи ні. Але доля склалась таким чином, що галерист Ігор Глоба познайомив мене із Дмитром Дубілетом. Я, чесно кажучи, на той час не знав, хто він такий. Ігор сказав, що Дмитро теж захоплюється геральдикою і має цікаву ідею.

Дмитро запропонував разом розробити варіант Великого герба.

Його ідея полягала в тому, щоб зробити перший у світі герб із кодуванням. Щоб людина коли наводила телефон на герб, бачила інформацію про Україну. Як творчий експеримент, символ нових технологій. Мені дуже сподобалась ідея.

– Це справді, чесно кажучи, цікава штука. Чому це не було реалізовано?

– Ми її реалізували у двох варіантах. В центрі великого герба завжди щитотримач із зображенням малого. І от у мене виникла ідея зробити ще одну новаторську штуку - щоб поруч із щитотримачем були зображення козака і жінки. Ви знаєте, що це велика рідкість? Тільки у чотирьох країн у світі на гербі присутній жіночий образ.

А Україна ж - жіночого роду, вона асоціюється з жінкою.

Щоб увести елемент кодування, ми вирішили, що жінка триматиме відкриту книгу, як символ знань. Над нею - лаврова гілка, кожний листочок якої - це позначка бінарного коду.

Ескіз проекту Герба (фото: особистий архів художника)

– Яка була реакція на таку собі спробу геральдично-гендерну революцію?

– Знаєте, я дуже хотів, щоб відбулось публічне обговорення цих ідей. А вийшло так, що нашому варіанту герба, до того ж - класичній версії, без жіночої постаті - присудили третє місце.

Нюанс в тому, що на обговорення до Верховної Ради подаються два проєкти - переможці, що зайняли перше та друге місце. Але другого місця не присудили нікому.

Мені шкода лише, що обговорення цих ідей не було, варіантів у парламенту не було.

– У вас дуже яскраві, позитивні роботи - навіть зараз, під час війни.

– Я сам по своїй натурі великий оптиміст. Я вважаю, що життя потрібно жити, фокусуючись на чомусь хорошому. Хочу, щоб мої роботи передавали мою жагу до життя. Були моменти, коли я пробував працювати в ахроматичній, стриманій гаммі, потім дивлюсь - знову вийшов на яскраві кольори і світло, я не помітив, як.

Для мене світло і музика мають магічний ефект. Коли я малюю, завжди вмикаю музику. У мене її дуже багато у плей-листі, від ультрасучасної - клубної корейської, японської, - до класики та джазу. Все різне, під настрій. Мені подобається, коли є яскравий ритм - це заряджає, дає енергію, це вже не просто фон. Я і музику сприймаю через колористику.

Мене колись вразила книга Патріка Зюскінда “Парфумер” - як він зміг словами передати враження від запаху? Тоді ж можна передати і враження від музики в живописі?

Ми часто пропускаємо мимо уваги той колір, який наповнює наше життя. Після дощу, коли сутінки обгортають місто, відкривається магія вечірнього світла ліхтарів. Або коли сонце просвічує через зелене листя, створюючи унікальний танець кольорів та відтінків. Ці миті запам'ятовуються мені, часом фотографую їх, щоб потім відобразити їх на полотні у своїх роботах.

Чарівність кольору, сприйняття його - це надзвичайний дар від Бога, без якого життя втрачає багато сенсу. Темрява - це страх, якого слід уникати.

Коли у вашому житті присутній колір, коли ви його помічаєте, ваше життя стає більш цікавим, більш активним, розумієте? Зараз простіше всього впасти в сірість. А ця сірість, буденність, стає каменем, тягарем на плечах.

Мене колір рятує. Зараз у всіх дуже тяжкий період, йде війна

Сьогодні легко зануритися у сірість. Це може притягати за собою хвороби та проблеми, тоді як колір надає сили й енергії.

Страшно уявити, що під час епідемії коронавірусу людина може втратити запах і смак. І мені приходить на думку, що якщо новий вірус забере у нас здатність бачити кольори.

Тоді життя стане ще більш пустим і неповноцінним, втратить свою привабливість та важливість.

Картини Івана Турецького (фото: особистий архів художника)

– А чому не море, не портрети, не натюрморти, не історичні реконструкції, а саме абстракція?

– Абстрактна форма доступна для всіх. Ми ж живемо в абстрактному світі. Подумайте, що таке алфавіт? Це літери - абстрактні знаки, але ми їх збираємо у певному порядку і читаємо. У живописі така форма універсальна, її зможуть відчути і в Україні, і в Африці, і в Австралії.

Сучасне мистецтво відкрите для інтерпретацій, де будь-що може стати твором, незалежно від способу його втілення. Але лише тоді, коли це представлено в музейній площині, воно набуває статусу твору.

Контури твору часто настільки розмиті, що головним стає сам текст (описання твору, пояснення, що розташоване в галереях поруч з експонатами - Ред.). Без цього тексту все стає нічим. А завдання кураторів та галеристів - переконати вас, що ви той обраний, хто здатний сприймати та розуміти те, що інші не можуть.

Але добре, ми живемо у часи великих змін, коли з'являються нові технології і я задоволений, що живу у такі переломні періоди.

Картина Івана Турецького в галереї Portal11 (фото: особистий архів художника)

– Задоволені? А як же китайське: “Не дай вам Бог жити за часів змін”?

– Мені всі ці сучасні періоди дуже до серця. Під час великих змін, ти можеш долучитись і зробити щось важливе.

А ще в живучи в епоху постмодерну цікаво розглядати та переосмислювати минуле, в іншому світлі, в іншому тлумаченні.

Зараз я багато малюю, хочу дуже багато встигнути. Мені дуже цікаво повертатися до того, що мені надзвичайно подобалось раніше - до творів інших художників. І робити не репліки, а переосмислення класичних творів, які на мене колосально вплинули, багато в чому - саме за рахунок кольору. Це художники в основному італійського і українського футуризму - Умберто Боччоні, Джино Северіні, Богомазов, Екстер та інші. На мене в цілому колосальне враження зробила Італія.

А ще з дитинства пригадую батькову бібліотеку, там було багато книг про мистецтво. Особливо мою увагу привернув альбом з гравюрами Піранезі. Він фіксував у своїх творах переважно римські руїни, його роботи - чорно - білі. Але вони настільки загадкові, там таке магічне світло… Це мене настільки вразило, що залишило відбиток у творчості.

Зараз мені цікаво зробити картину - осмислення Михайлівського собору. Щоб це була не конкретно споруда, а передати його особливу атмосферу.

– Як ставитесь, коли на ваші роботи роблять таке ж переосмислення? Наприклад, ваші роботи стали арт - гобеленами, над якими художниця працювала понад чотири роки.

– Чесно кажучи, коли мені сказали про цю ідею, я не повірив у її втілення. Адже знаю, що це дуже складна робота і потребує багато зусиль і часу. Коли побачив гобелени - був, чесно, дуже здивований і захоплений. Це самодостатній твір мистецтва. Неймовірна робота, таке прочитання мого живопису отримало абсолютно нове життя. Такі трансформації дуже цікаві.

– Ви працюєте на замовлення?

– Я малюю тільки те, що відчуваю, те хочу намалювати. Це моя внутрішня потреба проявляти своє бачення, свої ідеї, свої думки, емоції на полотні. Я працюю щодня і отримую від цього море задоволення. Але все це творчі роботи.

– Але ж бувають випадки, коли людина хоче замовити картину?

– Я можу узгодити формат роботи, але малюю я так, як я це бачу. Це мій унікальний світ, яким я ділюсь через свою творчість. Моя мета у мистецтві полягає в тому, щоб досягти виразності кольорів та світла, створюючи образ, який розкриває унікальну магію минулого та майбутнього в кожному моєму творі. Я прагну втілити цю магію в кожному нашаруванні кольору, щоб створити роботи, які здатні перенести глядача у світ нових емоційних переживань.

Майстерня Івана Турецького (фото: особистий архів художника)

Цікаві факти з біографії Івана Турецького

• В 2020 році на аукціоні Sotheby’s в Нью-Йорку роботу Турецького "Фрагменти II (Італійський щоденник)" було продано за 21 250 доларів.
• У вересні 2021 року абстрактні полотна художника були представлені у фресковій залі колишньої резиденції кардинала Бранда Кастільоні 14-го століття.
• З 1978-го Іван Васильович перебуває у шлюбі з художницею Наталією Пухіндою. Їхню творчу династію продовжують син Лук’ян, донька Ольга і онука Марта.