Марія Бурмака: Російська культура породила покоління, яке приїхало нас вбивати

У перші дні великої війни ви з вікна своєї квартири заспівали національний гімн. Багато українців потім зізнавалися, що цей вчинок підняв їм патріотичний дух і допоміг триматися. А як ви справлялись з емоціями на початку вторгнення?

Для мене дуже цінно, що багатьом людям це допомогло у моральному плані. Ідея народилася спонтанно. Тоді була довга комендантська година, яка тривала аж три дні. Прекрасний Київ. Тиша була така, що повітря аж дзвеніло. Ще не було так часто повітряних тривог. Я виставила на вікно комбік і вирішила виконати гімн.

Як доспівала, сказала “Слава Україні”. І мені зі всіх вікон почали кричати “Героям Слава”.

Я не могла передбачити, що це рознесеться світом. То було за покликом серця саме в цей момент. І таких вчинків у мене багато протягом всього життя.

На початку війни в інтерв’ю ви розповіли, що "у найскладніші для України часи не можете писати, бо щоб писати - треба мати серце, яке відгукується на все, а воно як заморожене". А як зараз у вас із творчістю?

Я мала на увазі, що коли тобі потрібно внутрішньо зібратися перед лицем небезпеки, або якихось серйозних рішень, то ти не можеш розклеїтись. Ти маєш бути, як кремінець. І як кремінець має бути твоє серце.

А для того, щоб писати, ти маєш мати відкрите серце і душу, щоб вийняти все звідти - а це боляче. У момент потрясіння важливо себе тримати в руках і не дати волю емоціям. Інакше можеш розплакатися і розклеїтися.

Я відчувала, що ця війна буде. Аналізувала все, що відбувається і розуміла, що це не може бути заморожений конфлікт. У січні навіть купила буржуйку. Подумала: раптом що, опалюватиму паркетом.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була, як і всі, на дикому стресі. Робила те, що могла - і це було не писання пісень.

Коли в квітні потрапила у Польщу, а мене запросила фундація Centrum Pomocy Humanitarnej, я дозволила собі відчути емоційно, що відбувається. А це вже було після Бучі. Я розклеїлась, просто плакала декілька днів і написала пісню "Повернись живим".

У Варшаві ви безпосередньо бачили підтримку поляків. Як ви собі це пояснюєте - чому нам так сильно допомагають? За рік війни поляки не втомилися від нашої біди?

Поляки розуміють, що Україна стоїть щитом перед Польщею. І багато робиться для того, щоб пояснити, що там взагалі відбувається насправді.

Але світ розуміє, що Україна зараз бореться за цивілізацію. Особливо, коли Путін почав погрожувати ядерною зброєю.

Українські артисти, літератори приїжджають за кордон і намагаються зі всіх трибун доносити інформацію, щоб люди розуміли, що відбувається.

От буквально днями ми дізналися, що у Херсоні будувалися катівні, був план знищувати всіх лідерів української думки.

Я розумію, що я дуже яскравий представник української ідентичності - мене би знищили. І від усвідомлення цього, думаю: Боже, все - для ЗСУ. Ці люди врятували нас фізично - тих, хто розмовляє українською, тих хто думає, ідентифікує себе з Україною.

А у вас не виникало бажання емігрувати чи виїхати хоча б на період війни?

Я у своїй країні маю значення. Я йду по вулиці - мене впізнають, мені посміхаються тільки тому, що бачать, що я теж у Києві.

Ніколи не думала кудись їхати, ніколи не буду цього робити. Але от поїздки за кордон я сприймаю як частину роботи.

Я там роблю виступи, а ще готую програми. Одну для дітей, іншу про українських артистів, які служать - називається "Не бійся жити". Але після них я завжди повертаюсь в Україну.

В Америці з Тарасом Чубаєм ми за чотири концерти чистими зібрали 100 тисяч доларів на біонічні протези. В західній Канаді вдалося зібрати 130 тисяч гривень для військового госпіталя, а пізніше був “концерт на шапку” для паліативної допомоги, де зібрали 77 тисяч гривень.

У Польщі ви зустрічались із нашими маленькими біженцями. Не спостерігаєте небезпечних тенденцій, що діти можуть асимілюватись з іншими народами? Є загроза втратити це покоління?

Зараз нашим дітям дуже складно, та й всім складно. Наш народ переживає величезні труднощі. Хлопці і чоловіки воюють, їхні жінки рятують дітей - тому приїхали в Європу. Вони працюють. Українці заплатили податків ледь не в 10 разів більшу суму, ніж та, на яку Польща надала нам допомогу.

Наші діти вчаться в польських, канадських, німецьких школах, а ввечері ще й в українських. Це величезне навантаження. Дуже багато людей, які туди приїхали, не збирались емігрувати і не вчили мову.

Звичайно, діти повинні розуміти і вивчати культуру країни, де вони зараз, і з повагою ставитись. А для того, щоб вони тримали свою культуру, я роблю дитячу програму “Зелена гітара”. Там співаю, граю на гітарі. Перекладаю польські пісні українською, щоб дитина розуміла, про що співають її однолітки.

Марія Бурмака (фото: facebook.com/maria.burmaka)

У Німеччині є свято ліхтариків, коли діти ходять із ними і співають пісню "Laterna". Я переклала її українською і вже наші дітки її виконують рідною мовою.

Зараз складно думати, що буде далі, бо ще далеко до нашої перемоги. І коли вона буде, скільки ще буде жертв, якими зусиллями. Якась кількість людей не повернеться, бо вже асимілюються там.

Із початком відкритої агресії РФ багато наших артистів відмовились від російської мови. Ви вірите у щирість такого переходу? Чи немає певної спекуляції на темі патріотизму?

Хочу вірити у щирість переходу. Бо коли ж, як не зараз?! Ми розуміємо, що деякі регіони спілкувалися російською - і це теж було частиною імперського впливу.

Багато хлопців воює російськомовних. Бійці з передової розповідають, що як тільки стає темно - коли не видно шевронів і розпізнавальних знаків, - то усі переходять на українську. Бо тільки мовою можна розрізнити свій-чужий.

За кордоном також. Дуже багато людей спілкуються російською і я не знаю, чи це ворог, чи це російськомовні українці. Зараз мова - це дуже потужний і найголовніший елемент ідентичності. Так, мову вивчити значно важче, аніж одягти вишиванку. Це треба докласти зусиль.

Я бачу, як деякі люди переходять і їм дуже складно. Але через рік я чую, що це вже вільна, спокійна мова щоденного вживання, а не мова, яку ти одягаєш як вишиванку.

Щодо артистів - добре, що люди переходять на українську. Раніше вони думали, що для них відкритий російський ринок, хотіли розширити кордони, щоб їх слухали в Росії. Насправді вони були частиною "руского міра" тут.

А що мене взагалі дивує - те, що російську мову продовжують слухати і зараз, показники YouTube це засвідчують. Українці слухають мову окупанта, не розуміючи того, що так піднімають обсяги переглядів у YouTube. Ці артисти заробляють кошти, платять податки, а потім на ці податки російська армія вбиває наших же людей. Ті, хто цього не розуміє - це теж злочинці напевно.

Зараз у нас стало багато україномовної музики. А у вас не виникає відчуття, що ви втратили якесь ексклюзивне право на український продукт?

Я вважаю, що взагалі не можна мати ніякого ексклюзивного права на патріотизм, на українську пісню, на Україну. Я завжди казала: я - крапля в океані. Якщо зараз таких крапель більше, то й океан більший.

З якоюсь несправедливістю я стикалася дуже багато разів. Я співаю із 1989 року. Знаю значення своєї музики і того, що я зробила.

Все життя борюся за українство. Я з Харкова, де всі говорили російською. Я є носій української і я є дуже яскравий і твердий її захисник. Ще з дуже маленького віку, коли наша сім'я перейшла на українську.

У Києві не завжди була сприятлива атмосфера для українських артистів і української мови. Тут у нас був "рускій мір". У нас російські артисти, поп-музиканти збирали зали. У нас знімали російські серіали із антиукраїнськими наративами. Російським акторам платили в 10 разів більші гонорари, ніж українським. Казали: "Звільніть гримерку для руських звьозд".

І мені не раз казали, що Бурмака - це українська мова, не формат.

Марія Бурмака (фото: facebook.com/maria.burmaka)

Поки хтось ніс "рускій мір" сюди, я в тотальній меншості цей український світ тут завжди відстоювала. Пам’ятаю, як у 20-21 років татові казала, що я в своїй країні відчуваю себе маргінальною співачкою. От я деколи б’юся, б’юся в двері, а вони не відчиняються. А батько сказав, що треба битися далі. “А що ти хочеш - колись за українську вбивали”. Так і зараз за це вбивають...

Ви згадали своє рідне місто. У нас тривалий час побутував міф, що Харків проросійський, але бачимо, що це не так. А яким ви пам’ятаєте це місто?

Місто дуже змінилося за останні вісім років. Коли я навчалася, то українською на всю школу розмовляла я сама. Коли ми з татом йшли по вулиці - на нас оглядалися. Але тим не менше, крім мене, у нас ще є яскраві представники українців саме з Харкова - ТНМК, Жадан.

Харків - це місто науки, інтелігенції, студентів. Близькість з Росією і пропаганда спричинила те, що в Харкові багато було російського виховання і російської мови.

Була всього одна українська школа. Вилучались книжки з бібліотек, вистави йшли російською. Це була власне така державна політика. У Харкові складна ситуація, але я завжди казала, що це українське місто. Навіть своїм прикладом намагалась це показати. Харків стоятиме і він стоїть.

Ви вже давно організовуєте благодійні концерти для бійців. Знаємо, ваш брат служить у лавах ЗСУ. Як вам дається спілкування із військовими?

Практично всі мої брати служать. Я часто виступаю, спілкуюся із бійцями, розумію, що відбувається. Я навіть потрапила у рейтинг "100 впливових жінок". І одним із моментів впливовості було те, що я провела 91 концерт для військових. То був десь 2015 рік.

Тоді для багатьох було відчуття, що війна десь там, а в Києві своє життя, ніби всі вже забули, що хлопці воюють, є жертви, а потім Іловайський котел, а потім Дебальцево. А в цей час до нас приїжджали російські "звьозди" виступати або знімати серіали. Це взагалі подвійні стандарти були.

Я робила не тільки концерти для військових. Була ще дитяча вистава "Мандрівка святого Миколая", яку ініціював Фома. Було 16 виступів, ми жили в Бахмуті, Курахово, Торецьку, Сіверську - це всі міста, які зараз стирають із лиця Землі.

Тоді написала "Поцілуй мене на прощання", торік - "Повернись живим". Жінка із окупованих територій - Любов під псевдонімом Єва - прислала мені "Я обіймаю тебе, Маріуполю". Це пісні болючі. А хлопцям на фронті я стараюсь не множити біль і не співати сльозоточивих пісень. Для них виконую дитячі пісні, або ті, які всі знають.

Марія Бурмака (фото: facebook.com/maria.burmaka)

Якщо говорити про культурну сферу, то які прогалини ви бачите? Що потрібно розвивати у першу чергу?

Музеї не окуповуються по квитках, але там знаходяться наші скарби, зберігається наша культурна спадщина. Є бібліотеки, а ще колективи, які не збирають стадіони, але це те, що показує нам нашу історію.

А от Тарас Компаніченко - він один, на якому тримається великий пласт середньовічної музики. Ці пісні, можливо, не знають усі, але його роль в українській культурі переоцінити не можна. Таких людей багато.

Тому держава має підтримувати некомерційні проєкти. І вони стосуються далеко не лише тільки музики. Є керамісти, художники, в Українському культурному фонді є резиденції, де збираються митці, є музейники, народні колективи, є автентичний фольклор. Є документальне кіно. Це все треба зберігати. Тому українська культура потребує всебічної підтримки, але це не тільки музика.

Росія століттями крала наших митців, робить це і зараз... На шабаші в Москві виконали "Пливе кача" українською. Як нам захистити свою культуру від крадіжок?

Ми розуміємо, що вони це вкрали - і для нас воно абсурдно, але про це має знати кожен українець, що є "Пливе кача" - це пісня, під яку ми ховали наших героїв, яких вбила Росія.

РФ викидає шалені гроші на пропаганду у світі. І в нас має бути інформаційна політика, контрпропаганда, артисти, громадські глядачі, спікери. Скрізь, де у світі про це можна казати, - про це треба говорити.

Росія продавлює нас фінансово, вона фактично бореться за те, щоб панувати. Тому дуже важлива ситуація зараз. А далі має формуватися державна політика. Бо така пропаганда - це величезні кошти і Росія їх витрачає.

У перші роки незалежності наш шоу-бізнес був доволі близьким із російським, влаштовувалися спільні концерти, фестивалі. Знаємо, що ви також виступали у Москві...

Це був 1989 рік - ще до проголошення незалежності. Це був виступ після "Червоної рути" для студентів московського університету. І ще один раз виступала у 1995 році. Я там була тільки протягом одного дня, толком ні з ким не спілкувалась.

Тоді ще була українська книгарня на Арбаті. Вже потім почали все закривати і вже тоді розуміли, до чого все йде. Але чітко це проявилося, коли до влади прийшов Путін. Коли дивним чином не стало Новодворської і Нємцова.

Я ніколи не виступала з російським артистками в шоу-бізнесових заходах чи в колабораціях, і не прагнула. І мене ніколи не запрошували. Певно відчували в мені не ту людину, яку треба туди запрошувати.

Хоча войовничої настанови у мене ніколи не було. Я російською спілкувалась з однокласниками. Знаю російську літературу. Але мене тато вчив, що ми не можемо воювати з мовою. Він сам володів 7 мовами. Я завжди знала, що до іншої культури треба ставитись з повагою.

Але в якийсь момент у багатьох російських артистів почалась максимальна пошлість, вульгаризація. Такі речі, які вихованим людям не можна говорити в суспільстві. У мене деколи округлювалися очі. А тоді ми бачили кадри з вечірок з російської глибинки і це просто якийсь аморальний бруд, аморальна грязь. І ти розумієш, що то культура їх так виховує.

А зараз це покоління виросло і приїхало нас вбивати. А це і є значення культури. І воно насаджувалось у нас теж.

Марія Бурмака (фото: instagram.com/mariaburmaka)

Попробували б ви в нас принести на радіо пісню з розумними словами 5-6 років тому, яка не тільки про фізичний прояв любові. Але були артисти, які прагнули пронести щось світле, розумне і те, що апелює до душі. І в Україні не сталося того, що в нас не розрізняють добро і зло. Ми розуміємо, що є речі, які не можна робити.

Яким ви уявляєте наш шоу-бізнес після перемоги?

Я до шоу-бізнесу маю таке собі відношення. Це бізнес, куди вкладаються гроші і заробляються. А я дуже багато чого роблю, що в шоу-бізнесі не можна робити. Я багато виступаю безкоштовно і завжди так робила.

Я можу комусь написати пісню подарувати, якщо мені хочеться - це не є правильно. Навіть те, що я співала виключно українською - це було не шоу-бізнесовим. Мене відмовляли. Це була політика багатьох. Люди, які співали і українською і російською - розглядали Росію, як ринок. Я не розглядала, тому я не зовсім у шоу-бізнесі.

Торік ви написали пісню "Перемога". Як ви собі уявляєте цей день і що зробите першим після закінчення війни?

Я не знаю, яка буде перемога, і якими жертвами. Зараз я молюся, щоб усі лишились живі. Дуже хочу, щоб цей день настав.

Я побіжу зустрічати тих, хто повертатиметься з перемогою. Піду на Хрещатик, я хочу бути там. Хочу бути з усіма. Хочу, щоб світило сонце. Але навіть, якщо його не буде, то матимемо відчуття, що воно світить.