"Мама, нас розстріляли". Історії дітей, які пережили окупацію та втрату близьких на війні

Артем, 12 років

Родина Артема проживала в Донецькій області в місті Торецьк. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, сім'я поїхала на дачу в село Яцьківка. 11 березня російські винищувачі почали бити по населеному пункту.

Одна з ракет влучила в будинок родини Скрипченко.

"Ми з дітьми тоді сиділи в погребі, а чоловік був у будинку. Будинок повністю зруйнований, чоловіка затиснуло під уламками. Нас з дітьми врятували з підвалу, бо навколо все почало вибухати, горіти, ми вже майже задихалися", - розповідає про той день мама Яна.

Жінка намагалася врятувати чоловіка, проте не встигла. Автомобіль подружжя загорівся. Яна пригадує: її чоловік згорів у неї на очах.

Вона каже, що в одних піжамах виводила двох дітей на трасу, щоб евакуюватися з села. Так родину вивезли у Святогірськ, де вони також ховалися у підвалі. 12 березня російські військові якраз почали обстрілювати з винищувачів Свято-Успенську Святогірську Лавру.

Малюнки Артема Скрипченка (фото: РБК-Україна)

Рідний брат Яни приїхав і забрав її з дітьми в Тернопіль. До сьогодні сім'я мешкає в цьому місті. У Тернополі й діти, і Яна працювали з психологами, щоб пережити травматичні події. Попри важкий минулий рік, родина звикає до нового оточення та ділиться своєю силою з іншими.

12-річний Артем каже, що для нього було важливим розповісти свою історію.

"Деякі діти можуть це прочитати та задуматися над багатьма речами, які відбуваються в їхньому житті. Цінувати більше своїх батьків та все, що ми маємо. Тому що це все може в будь-який момент зникнути, згоріти", - каже хлопчик.

Його мама Яна займається волонтерством і допомагає жінкам, які втратили близьких на війні.

"Звичайно, хочеться повернути те щасливе минуле життя, але впораємось потрохи. Мене дуже надихає, що я можу допомагати таким сім'ям. Я кажу, що потрібно жити далі, не здаватися. Інколи вони дивуються, що я пережила таку історію та кажу жити далі. Треба сподіватися тільки на краще", - ділиться пережитим досвідом Яна.

Аріна, 13 років

Аріна живе в Одесі та навчається у восьмому класі. У вільний час займається пол-денсом і малює картини про війну.

"Перша картина зображувала, як мене розстріляли, саме місце. А на другій я показала затоплену ГЕС і будинок, над яким летять ракети", - описує свої роботи дівчинка.

24 лютого Аріна прокинулася від вибухів. Її та ще кількох дітей відвезли в Херсонську область до бабусі з дідусем. Вона згадує, що часто доводилося сидіти в підвалах, і не лише через обстріли. Росіяни заходили в кожен двір, розкрадали його та вбивали домашніх тварин.

Аріна з бабусею та молодшим братом (фото: khersonline.net)

Аріна розповідає про ранок, який налякав її найбільше.

"Одного ранку ми снідали, до нас сусідка прийшла по молоко. І каже бабусі: "Ховай своїх дівчат, бо в сусідньому селі зґвалтували три дівчинки. Віком як твої". Кожного разу, коли росіяни рухалися до нашого села, ми з сестрою сиділи в підвалі. Це могло бути день, годину, по-різному завжди", - розповідає дівчинка.

Іншим випадком, який шокував дитину, став розстріл поранених російських військових їхніми ж "побратимами".

"Російський БТР їхав до фельдшера. Вони дістали звідти тіла двох поранених. Кажуть, зроби їм щось. Вона (лікарка - ред.) сказала, що в неї ще немає нічого, бо швидку допомогу розстріляли. Вони знімають з цих поранених бронежилети й розстрілюють, забирають зброю, сідають на БТР і їдуть. Цих військових наші з села десь поховали", - ділиться Аріна.

У селі розпочалися проблеми з продуктами. Херсон обстрілювали частіше. Дитина розуміла: кожен день може стати останнім. Тому вона зателефонувала татові та попросила забрати їх звідти.

Коли батько Аріни справді зміг приїхати в окуповане село, дівчинка не стямилася від радості.

"Дідусь пішов відчиняти ворота. Я бачу, як заїжджає машина. Швидко одягла тапки, вибігла навіть без курточки. Коли тато заїжджав, я поклала руку на капот і так пробігла до кінця. Коли він вийшов з машини, я його так сильно обійняла", - розповідає Аріна.

У той день вона скрізь була з татом.

Наступного дня вони розпочали евакуацію, проїхали багато блокпостів і виконували всі вказівки окупантів. На машині великими літерами було написано "ДІТИ". Проте загарбники все одно відкрили вогонь.

"Тато швидко натиснув на гальма й крикнув: "Падайте в ноги". Цю хвилину був такий свист, що аж вакуум у вухах. Тато і старший брат закричали. Я теж почала кричати. Подумала, що вони почують, що тут діти й перестануть стріляти. Перестали", - каже дівчинка.

Піднявши голову, вона відчула, що у двері авто стукають військові. Вони наказали вибігати та почали стріляти. У цей момент Аріна схопила за руку брата та сестру, щоб впасти в один окоп разом.

До дітей підійшли окупанти, розпитали інформацію та дали бинт. Дівчинка згадує, що він був настільки сухим, що розсипався в руках, але їй довелося робити ним перев’язку.

Вона розповідає, що поки їх тримали окупанти, у машині лежав тато.

"Я починаю ставати на коліна й просити, щоб забрали тата. Вони все ж пішли туди й крикнули: "Живий", - згадує Аріна.

Після цього приїхала машина, куди діти сіли й поїхали у невідомому напрямку. Тата Аріни поклали в багажник. Ще один блокпост, уже український. Дівчинка вибігла й просила врятувати тата.

Постраждали почали відразу надавати допомогу та зв’язуватися з їхніми мамами. У телефонну слухавку діти сказали, що їх розстріляли. Родину забрали в лікарню. Самопочуття Аріни різко погіршилося.

"Я не відчувала ніг. До мене підбіг лікар, взяв під руки й повів у палату. Він щось робив, але я не відчувала нічого. Було тільки дуже холодно. Мені зробили рентген і відвезли на перший поверх. Я просто лежала й дивилася в стелю", - пригадує дівчинка.

У цей момент до неї підійшла мама та сказала, що тато загинув. Після цього Аріна почала вести щоденник. На першій сторінці вона написала: "Я незграбна. Я винна в тому, що тато загинув".

Цей щоденник отримав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Уривки записів він зачитав на засіданні Генеральної асамблеї ООН у липні. Так історія Аріни стала відомою на весь світ.

Сторінки із щоденника Аріни (фото: khersonline.net)

Як потрапити на виставку

12 жовтня в Києві відбудеться офіційне відкриття виставки. Цього дня відвідати її можуть всі охочі з 12:00 до 20:00 за адресою вулиця Десятинна, будинок 12 (ArtHall D12).

Довідка

Ініціаторкою проєкту "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей" є візіонерка Христина Храновська. Останні 15 років вона присвятила соціальним, освітнім та культурним ініціативам, спрямованим на розширення можливостей молодого покоління.

"Я почала шукати підтримки, щоб голоси дітей були почутими по всьому світові", - розповідає Христина про ідею виставки.

Серед експонатів також розмістили велику скриньку для листів, щоб відвідувачі могли написати листа героям виставки.

"Це потрібно для того, щоб діти, які беруть участь у проєкті, бачили, що ми не просто їх показуємо, а що справді підтримуємо їх", - каже ініціаторка.

Саму виставку "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей" відкрила Перша леді Олена Зеленська. Спікерами були підлітки, які зіштовхнулися з різними аспектами ментального здоров'я. Вони говорили про абʼюзивні стосунки, підліткові самогубства та самореалізацію.

Голова Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні Мурат Шахін наголошує, що тема ментального здоров'я є важливою та повинна бути відкритою для обговорення.

"Кожного дня ми зустрічаємо сотні тисяч дітей у наших дитячих центрах, настільки необхідною зараз є психологічна підтримка для дітей і сімей по всій Україні. Цим заходом ЮНІСЕФ разом з Всеукраїнською програмою ментального здоров'я "Ти як?" привертає увагу до важливості відкрито говорити на тему ментального здоров’я та вміти підтримати себе, близьких та друзів перед обличчям викликів та стресів", - каже Шахін.

І таким чином найголовнішим меседжем заходу стало те, що звертатися по фахову допомогу - це ніколи не про слабкість.

Проєкт реалізується за підтримки ЮНІСЕФ, БФ "Діти Героїв", БФ "Голоси дітей", платформи "Тю" та МЗС України. Основні медіапартнери: Суспільне Новини й Суспільне Культура.