Командир роти УБпАК Дмитро Алєксєєнко: Соціум не готовий до повернення військових, які бачили смерть

– Як людям "залишатися в ресурсі" під час війни

– Залишатися в ресурсі під час війни – це складне завдання. Головне – зберегти розуміння того, що ти воюєш за майбутнє своїх дітей, за свою країну. Необхідно знаходити сили в малому: спілкуванні з бойовими побратимами, думках про рідних, мріях про повернення додому. І найважливіше – це віра у перемогу. Це допомагає вистояти, коли здається, що сили на межі.

– З чим найважче особисто вам справлятися по поверненню з фронту? Що у цивільному житті вже ніколи не буде "як раніше"?

– Найважче, повернувшись з фронту – звикнути до звичайного життя. Сама обстановка в цивільному житті є незрозумілою. Все дуже повільно, різні ритми життя та різні бачення життєвих цінностей, які кардинально змінюються за час перебування на фронті. Все, що було раніше нормою, тепер здається незначним. Постійне відчуття несприйняття звичайних проблем, які хвилюють цивільних, – це реальність для багатьох військових.

Відчувається повне нерозуміння навколишнього світу та людей, які переймаються питаннями "куди завтра піти?" та "що одягнути?", "куди поїхати?" та "як провести час, відпочиваючи від повітряних тривог?". Це – не думки про те, як евакуювати пораненого, як завести групу на позиції без втрат, як забезпечити підрозділи для відбиття ворожих штурмів, коли в тебе майже нічого не залишилося… Немає часу на роздуми, потрібно приймати кардинальні рішення терміново, від яких залежить твоє життя та життя твоїх бійців...

Що вже ніколи не буде, як раніше? Та, практично, все! Війна змінює кожного військовослужбовця на "до" і "після". Так, як і змінює усіх людей. Але деякі з них залишалися осторонь… На багато кого [у військових] були відкриті очі, й ми на них дивитися та реагувати так, як було до цього, вже не зможемо.

Повернення додому – досить складний етап, який потребує адаптації до цивільного життя, але який ти не можеш прийняти та повноцінно пройти, доки триває війна, і твоє місце там. Ми стикаємося з власними змінами, і, на жаль, на даний момент суспільство не готове приймати нас назад в повсякденне життя. На це впливає різний життєвий досвід за час війни. Нам доведеться повертатися назад та починати вчитися жити заново. Без війни. Тому що війна змінює людину, і повернутися до "звичного" життя буває важко.

Але як би не було важко, потрібно пам'ятати, що війна – це не все твоє життя, і важливо намагатися адаптуватися до мирного життя.

– Багато людей скаржаться на виснаження, поганий сон, підвищену тривожність. Як впоратися з таким станом? Маєте якісь свої лайфхаки?

– Щодо втоми та психологічної напруги – це зрозуміло. Намагаюсь знайти щось, що допомагає мені розслабитися: спорт, хобі, спілкування з родиною. Головне – не закриватися в собі. І, звісно, хороший сон – найкраще відновлення.

– Як шукати сили встати зранку після обстрілів та займатися звичними справами, працювати?

– Треба розуміти, що цей день настав не для всіх, і тобі пощастило… Щодо щоденних обов'язків – важливо пам'ятати, що життя триває, і кожен новий день це можливість зробити щось корисне не тільки для себе, а й для інших.

Дмитро Алєксєєнко (фото надане військовим)

– Як через все, що відбувається навколо, батькам не завдати шкоди дітям? Які мають бути табу в сім'ї під час війни (і чи мають вони бути)?

– Війна – це складне випробування не тільки для військових, але і для їхніх сімей. Батьки мають розуміти, що діти дивляться на них, беруть приклад, і слова в багатьох випадках не мають значення. Тому треба вчити дітей мужності і давати навички, як поводити себе в непростих обставинах та стресових ситуаціях.

– Як подолати страх за себе та близьких?

– Коли ти постійно перебуваєш в зоні бойових дій, постійно виконуєш бойові завдання, твій поріг страху дуже притуплюється і поступово ти починаєш не звертати увагу на вибухи, які лунають поруч! Поступово ти перестаєш думати про те, що з тобою може статися, виживеш ти чи ні, а просто виконуєш поставлені задачі.

Страх за рідних завжди буде присутній, особливо, коли йдуть масовані ракетні атаки. Це нормальна і адекватна реакція будь-якої людини. Страх за близьких завжди буде. Але потрібно навчитися контролювати його. Важливо пам'ятати, що страх – це не слабкість, а природна реакція на небезпеку. Чи варто це долати? Ні. Страх та хвилювання пропадають тоді, коли ти знаєш, що небезпека минула і з ними все добре.

– На вашу думку: чи можна святкувати щось під час війни, ходити по розважальним закладам? Адже це, з одного боку, допомагає зняти психологічну напругу, а з іншого – "бісить" багатьох військових…

– Святкування та розваги під час війни – складне питання. Тому це індивідуальна відповідальність кожної людини. З одного боку, потрібно знімати напругу, з іншого – пам'ятати про тих, хто зараз на передовій.

Звісно, виникає відчуття несправедливості, коли це все висвітлюється в соціальних мережах, доки ти сидиш в холодних ямах, ховаючись від ворожих снарядів, та думаєш, чи ти взагалі будеш жити.

Якщо святкування відбувається з повагою до ситуації в країні, то це нормально. Але мене дуже бісить, що військових роблять "другосортними" та можуть дозволити не обслуговувати або взагалі не впустити до закладу!

Можу зауважити, що соціальна політика в державі повністю провалена, з людьми (і в цілому з суспільством) ніхто не працює, відсутня єдина ідеологія нації та взагалі відсутні програми реабілітації суспільства до війни та військових. Мають існувати та діяти певні моральні та поведінкові форми єдності суспільства, розуміння обставин та соціальної підтримки. Важливо пам'ятати про те, що в тилу життя не зупиняється, але і проявляти повагу та підтримку тим, хто на передовій.

– Як ставитеся до нарікань цивільних, які "втомилися від війни"?

– Ставлення до цивільних, які "втомилися від війни", – це складно. Важливо розуміти, що війна – це випробування для всієї країни, і кожен переживає це по-своєму. Тому що це питання розділяє нас на дві реальності. Здебільшого такі питання виникають у "ждунів перемоги", які завчасно купили вишиванки і чекають, коли їх дістати з шафи та одягнути для святкування перемоги. А також у них виникає питання "чому ви ще не перемогли?".

Втомилися від війни… Мабуть, важко жити в цивільному світі, відвідувати розважальні заклади, ходити по ресторанах та торгових центрах, займатися в тренажерних залах, спати в теплих оселях та комфортних ліжках, приймати душ, коли захочеш, а не коли є можливість. Ви від цього втомилися?!

Такі висловлювання звучать від тих, хто "не народжений для війни". А ми народжені?! Дійсно, в пологовому нам відразу вішали бирку "народжений для війни"… Я впевнений, що це є тригером для багатьох. І зі мною погодиться більшість військовослужбовців.

Прикро те, що на другому році повномасштабної війни цих дорікань про "втомилися від війни", "коли вже перемога?", "чим я там поможу, я краще скину 100 гривень донату і запишу себе в частину підтримки економічного фронту" – їх все більше, а дій для того, щоб перемагати ворога, все менше.

Але також важливо, щоб цивільні не забували про те, що військові щодня ризикують своїм життям заради миру та безпеки країни.

Дмитро Алєксєєнко (фото надане військовим)

– Можна зустріти думку, що ментально травмовані військові, які повертаються з війни, несуть ризики для суспільства…

– Ця тема дуже обурлива для мене і викликає негативні емоції. Суспільство повинно бути готове прийняти ветеранів і допомогти їм адаптуватися! Ветерани – це не загроза, а люди, які заслуговують поваги та підтримки!

Воно як "25 кадр" впливає на підсвідомість військових і програмує тебе на негативне сприйняття навколишніми. Є відчуття, що до тебе ставляться, як до істоти, яку потрібно ізолювати від цивільного життя! Люди, навіщо ви будуєте стереотипи, які потім буде дуже важко подолати?

Є одне розуміння: соціум не готовий до повернення ветеранів і вони не готові миритися з іншими, не зручними для себе військовими, які дійсно знають, що таке смерть! Для яких слова "я прикрию тобі спину" – не просто слова. Так, ми дійсно інші, але прошу зауважити, що завдяки цим "неадекватам" кожний цивільний може планувати майбутнє та насолоджуватись теперішнім!

– Назвіть 5 основних завдань ініційованого вами проєкту E-NADIYA.

– Головна мета цього проєкту, який зараз координується фондом DUSHA, – підтримка військовослужбовців у процесі переходу від військового до цивільного життя, надаючи їм та їхнім родинам психологічну підтримку, допомогу у вирішенні стресових розладів, пов'язаних зі службою.

1. Проект ставить собі на меті допомогу військовослужбовцям їхнім родинам та людям, постраждалим від війни, в соціальній адаптації до умов "мирного життя".
2. Завдяки такому чат-боту (@MilitaryPsyHelp_bot у Telegram) військові та їхні родини отримують доступ до високоякісних психолого-комунікативних та медіаційних послуг, що можуть стати незамінними в умовах високого стресу та емоційного навантаження.
3. Чат-бот надає швидкий доступ до допомоги в режимі 24/7, гарантуючи анонімність, структуровану інформацію, гнучкість, особистий підхід, економію часу і ресурсів. Він підтримує рідних військових, знижує психологічний бар'єр, постійно оновлюється та інтегрується з іншими сервісами.
4. Спеціалісти боту будуть допомагати справлятися з важкими моментами, підтримувати та надавати практичні рекомендації і ресурси для безконфліктного спілкування й психологічного сприяння успішній адаптації до "мирного життя".
5. Підтримка та допомога в соціальній адаптації цивільного населення до військових, та військових – до цивільного населення. Ми перебуваємо в ситуації, коли всі українці – і військові, і цивільні – різною мірою травмовані війною. У всіх є родичі, близькі, друзі чи друзі друзів, які захищають Україну на фронті.

– Ресурсів з надання психологічної підтримки ветеранам та цивільним зараз не забагато? Чи не перевищує, так би мовити, пропозиція попит?

– Поширення психологічної допомоги серед ветеранів в Україні є складним питанням, але важливим для вирішення. Необхідно змінювати ставлення суспільства до психологічної допомоги та робити її більш доступною для тих, хто цього потребує.

Водночас це дуже добре, що є пропозиція і конкуренція серед психологів та психологічних служб. Знайти "свого" психолога не так вже й легко. Чим більша пропозиція – тим більш якіснішими будуть послуги. Головне: не треба "психологізувати" військових і проблеми, з якими вони стикаються у цивільному житті. Проблеми психічного характеру будуть ще довго "на часі". Треба, щоб всі, хто долучився до допомоги, розуміли, яку відповідальність вони на себе беруть.

– Ви зіштовхувалися з некомпетентними психологами, які відверто шкодили своїми порадами вам чи іншим військовим?

– Особисто я – ні. Їх взагалі майже немає в ЗСУ. Про такі випадки теж не чув.

Так виглядає чат-бот E-NADIYA (скриншоти)

– Чому звернення за психологічною допомогою серед українських ветеранів не таке популярне, як, наприклад, у США?

– Бо США пройшли важкий шлях повернення військових у цивільне життя і побачили, які можуть бути наслідки. У них функціонують відповідні служби на підтримку ветеранів, ветерани забезпечуються повним соціальним пакетом, психологічна підтримка гарантована державою. А наш шлях тільки на початку. Міністерство, наприклад, створене, але не працює…

У США надання психологічної допомоги входить в медичний пакет, який покриває страховка. У нас, як правило, система медичного страхування є як послуга приватного медичного бізнесу і, як правило, не дуже розповсюджена.

Питання в тому, що військовому може бути потрібна допомога психолога не як лікаря, не як медична допомога, а як підтримка в складних ситуаціях. Також причиною не звертання до психолога може бути звичка самотужки переживати складності життя.

– Які фрази цивільна людина в жодному разі не повинна казати ветерану?

– Щодо фраз, які не слід говорити ветеранам, – це дуже важливо. Не варто задавати питання про особистий досвід на війні (особливо, про вбивства) або висловлювати неповагу до їхньої служби. Важливо показувати повагу та співчуття, а не цікавість чи осуд.

Необхідно уникати коментарів, які можуть звучати нечутливо або не поважно до досвіду військових. Це включає фрази типу "тобі ж там нормально було, чи не так?", або висловлювання, які применшують значення того, що військовий пережив на війні.

Також не слід говорити ветеранам, що "вони могли б обрати інший шлях" або піддавати сумніву їхній вибір служити країні. Це може сприйматися як несприйняття та неповага до їхньої жертви та внеску.

З іншого боку, важливо також говорити про підтримку ветеранів у суспільстві. Це означає не тільки надання психологічної допомоги та реабілітації, але й створення умов для їхньої успішної соціальної адаптації, забезпечення можливостей для працевлаштування, освіти та подальшого розвитку.

Важливо також звертати увагу на проблеми ветеранів з ПТСР та іншими психічними та емоційними розладами. Це питання потребує комплексного підходу, включаючи медичну допомогу, психотерапію, соціальну підтримку та розуміння з боку суспільства.

У цілому, ставлення до ветеранів має бути підтримуючим та поважним. Вони заслуговують на те, щоб бути почутими та зрозумілими, а їхній досвід та жертви мають бути визнані і цінуватися. Це стосується як окремих людей, так і суспільства в цілому.

Дмитро Алєксєєнко (фото надане військовим)