"Коли умирали, то бачили очі рушниць". Невідомі факти з життя Ладі Могилянської

Донька письменника, сестра поета, дружина журналіста

Ладя (справжнє ім'я Лідія) Могилянська народилася 7 листопада 1899 року в Чернігові у дворянській родині Русобтовських-Могилянських. Її батьком був відомий письменник Михайло Могилянський.

Навчалася в Петербурзі, потім в Чернігівській жіночій гімназії. З 1917 року постійно жила у Чернігові.

Вийшла заміж за журналіста Віктора Коновала, сина поета Івана Коновала (літературний псевдонім Воронківський), українського есера.

За часів більшовицького режиму закінчила 2 курси Чернігівського інституту народної освіти, працювала в комісії вивчення історичних пам'яток при губернському відділу народної освіти, збирала місцевий фольклор.

Ладя Могилянська (фото: Вікіпедія)

Розстріл замінили табором

У січні 1929 року була заарештована Чернігівським окружним відділом ГПУ УСРР. Її звинуватили за статтею 54-4, 54-10 КК тих часів - друкування, розповсюдження контрреволюційної літератури, участь в контрреволюційній організації "Демократичний союз", яка закликала до боротьби з владою.

Була засуджена до найвищої міри покарання - розстрілу, з заміною на 10 років ув'язнення у таборах. Відбувала строк на Соловках і Бел-Балттаборі, будівництві Біломорсько-балтійського каналу. Звільнили Ладю достроково у 1933 році.

Але у травні 1937 року вона знову була заарештована по справі Фіріна (Семен Фірін - начальник Дмитрівського табору НКВД) за участь у контрреволюційній терористичній організації (насправді - неіснуючій). Рішенням НКВД та прокурора СРСР її засудили до розстрілу.

Свою смерть Ладя зустріла 6 червня 1937 року у Москві на Донському кладовищі. Там не тільки розстрілювали, а і ховали попіл тих невинно вбитих, кого спалювали у крематорії, розташованому на території кладовища.

Реабілітована Ладя була тільки у березні 1957 році, за справою 1929 року - тільки в 1990 році.

Відомо, що у поетеси була дитина від чоловіка - Інна Коновал, яка народилася в Чернігові й під час Другої світової війни вона виїхала до Німеччини. Подальша її доля невідома.

Ладя Могилянська (фото: Енциклопедія Сучасної України)

Творча діяльність

З 1919 року Ладя Могилянська друкувалася в журналах "Просвещение", "Зоря", "Червоний шлях", "Всесвіт", "Життя і революція", "Нова громада", "Селянське життя".

Під час ув'язнення в таборі працювала друкаркою та написала цикл віршів російською мовою, які друкували в журналі "Соловецкие острова". В Дмитрівському таборі почала працювати редактором табірної газети "За нову людину".

Її перша збірка вийшла 1935 року з символічною назвою "Два канали", до якої увійшли поезії російською та українською мовами. Свого часу Максим Горький, який оглядав творчість каторжан, назвав вірші Могилянської "отлічнимі".

1936 року Ладю прийняли кандидатом до Спілки письменників СРСР. Шукаючи захисту в тих важких умовах, Могилянська близько зійшлася з начальником Дмитрівського табору НКВС Семеном Фіріним. За чутками, в них були романтичні стосунки й вони навіть встигли розписатися.

Найвідоміші вірші

Коли умирали, то бачили очі рушниць,
Мов черепа мертві очі…
А потім лежали… лежали в траві горілиць,
І вітер рвав струни холодної ночі…

Коли вони вмерли - нечутно і тихо пройшли,
Невинні молитви шептали поблідлі вуста,
А ранкове сонце осяяло купу землі,
І чорную тінь Вартового - німого хреста…

А поруч сміялись волошки в траві на межі,
І ранок справляв своє буйнеє свято…
Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш?
Прийди! Поможи! Розп’ятий!

***

Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…
Ой, Пречиста Діво, змилуйся,
Пом’яни у своїх молитвах…

В день святого весняного Юрія
До криниці по воду йшла…
Божевільною білою бурею
За криницею вишня цвіла…

Міліони прозорих метеликів
Прославляли життя і смерть…
Запашних міліони келихів
П’яним медом наповнені вщерть…

І стояла у сні під криницею,
Снила ніжно весняним сном,
Причастилась весни таємницею,
Золотим весняним вином.

І було наче зоряна ніч вино,
Помутились думки мої…
Тільки чую: - Хороша дівчино! -
Гей, коня мого напої…

Подивилась, а поруч стомлений
Білий кінь, як птиця тремтів…
А на ньому хтось соняшним променем
В біло-злотнім убранні горів…

Ой навіщо я подивилася?
Чарівний біло-злотний птах…
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях.

Се ж його променясті кучері
Я тримала у своїх руках,
Як тугим перевеслом мучила
Хвилю золота в пишних снопах…

Чи не його се очі вдосвіта
Я угледіла в небі колись,
Коли світлими росами хтось ридав,
Схід мережив брилянтом сліз?..

Се ж для його убрання пишного
Золотило сонце сніги,
Гаптувало між білою вишнею
Самоцвіти свої дорогі…

Се ж його червоними маками
Усміхалися влітку уста…
І крижані крапельки плакали,
І дзеркалилась в цебрах вода…

Та навколо святого Юрія
Білим сяйвом вились пелюстки…
Божевільною білою бурею
Танцювали свої танки…

Напувала коня похилого,
Помутилося все в ту мить…
І спитала вершника білого:
Може б в хату зайшов спочить?

Усміхнувся… На тлі зеленого
Золотою гадючкою спис…
- Чи нема на війні нареченого?
Ти за нього мені молись…

У нестямі до ніг схилилася,
Розтопила душу в сльозах…
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях…

Тупнув кінь і знялася курява,
Закрутився далеко шлях…
Зникли очі святого Юрія,
Чарівний біло-злотний птах…

І, цілуючи білий слід його,
Проридала душа свій гріх…
Ой навіщо до раю світлого
Вводиш, Боже, вродливих святих?

***

Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очі медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не наллє,
І нікому мій голос веселий
І нікому горіння моє…
А коли у задумі вечірній
Розгойдається кожний ліхтар, -
Замаячать у хаосі тіні,
Наче тіні потворних примар…
І між ними химерною тінню
Промайну зачарована я,
І нікому привіту не кине
Золотая утома моя.