"Коли я нарешті була щасливою, зі мною сталася пожежа". Українка вижила у вогні та не втратила запалу до життя

– Розкажи про поворотний момент у твоєму житті, після якого ти зрозуміла, що хочеш допомагати людям у коучингу. 

– Пожежа - це останній рік мого життя, а в мене ще було багато років до цього, які я також жила. Я можу розповісти про те, що трапилося. Хоча часто мене запитують, чи все нормально з моїм обличчям, що сталося.

Я перебуваю в цьому постійно. Моє обличчя завжди таке. У соцмережах взагалі стираються всі рамки й кордони. Люди мені доводять, що якщо я показую обличчя, то повинна розказати, що трапилось, бо їм цікаво.

Що трапилося? Це так і смішно, і грішно, як то кажуть. Я не пам'ятаю, що саме сталося. Я пам'ятаю тільки деякі моменти.

У нас був такий маленький настільний камін, і він вибухнув, коли я сиділа за столом. Горіла тільки я, нічого більше не горіло. Чому так трапилося, я не знаю.

Я горіла, я себе сама загасила, подзвонила своєму партнеру, сказала, що мені треба поїхати в лікарню. Там мене поливали холодним душем.

У лікарні Юля провела місяць, де їй надавали всю необхідну для одужання допомогу (фото: особистий архів Юлії)

Останнє, що я пам'ятаю, як моє волосся падало постійно на підлогу. Лікарі казали, що якось збережуть волосся. Оскільки лице було в ранах, був ризик, що волосся кудись потрапить і буде інфекція.

Я вже бачила, що волосся падає, і сенс його зберігати. В якийсь момент я вже сказала просто поголити мене. Я була повністю без волосся, що теж не дуже приємно.

Потім мене ввели в кому, бо я не могла дихати. Уся моя шия була вражена, все почали дуже сильно набрякати. Наступного дня мене транспортували на швидкій в лікарню, де є велике відділення, яке займається саме людьми з опіковими ранами. Воно вважається одним з найкращих у світі.

Там я провела місяць. Майже два тижні я була в комі.

– Як проходило твоє відновлення? І фізично, і ментально.

– Мої рани загоювалися десь два місяці, найдовше на обличчі, особливо вуха та навколо очей. Вуха треба було постійно перев'язувати та ходити в пов'язці навколо голови на два вуха.

З опіковими ранами треба щодня робити перев'язки. Приємного мало, але в мене були дуже хороші медсестри. 

Мені було краще, коли я була в лікарні. Я не розуміла, що відбувається спочатку. Потім я прокинулася, почала вирішувати якісь справи. Почала відписувати людям, з якими ми щось планували на ці два тижні.

Я не могла якийсь час сама ходити, тому що мені пересаджували шкіру з ноги. Усе стегно на одній нозі повністю без шкіри було. Поки воно загоювалося, було дуже боляче ставати на ногу.

Я пам'ятаю, що мені було важко фокусуватися довго. Я люблю щось вивчати, дивитися чи читати. Я цього взагалі не могла робити. Максимум, що я могла подивитися, це три серії протягом дня мультика Totally Spice.

Коли ми приїхали додому, я втратила опору. Я кожен день сиділа на дивані й дивилася у вікно. Нічого просто не хотіла. До пожежі я вела блог, але не хотіла показувати, що в мене щось сталося. Я навіть собі цього не пояснювала, це було більше схоже на існування.

Для мене найстрашнішим те, що в мене немає ніяких бажань і мрій. 

За два місяці після пожежі я почала вчитися на коуча. Я мала почати навчання 16 лютого, а пожежа трапилась 14-го, тому мене перенесли на наступний курс.

Партнер дівчини став для неї великою підтримкою. Його ідея потроху подорожувати повернула Юлі жагу до життя (фото: особистий архів Юлії)

У процесі навчання мені поступово ставало краще. Але мене також дуже підтримував партнер. Він намагався мене якось розважити. Ми любимо подорожувати, але не могли цього робити, тому що мені не можна було довго бути на вулиці.

Тому він придумав, що ми об'їздимо наше містечко по туристичній трасі. Ми займалися цим потрошку декілька тижнів, і це було прикольно. 

Коли я побачила, що світ досі сповнений тими речами, які я люблю, мені ставало краще. Але якби нікого поруч зі мною не було, я не знаю, як би я вийшла.

Поки я була в лікарні мій партнер написав у соцмережах про те, що я в лікарні, і якщо хтось хоче мене підтримати, надсилайте листівки. У мене було десь понад 200 листівок, вони приходили кожен день. Це був, знаєш, як мій ритуал дня - читати листівки. Ніби дрібниця, але мене це підтримувало.

– А на якому етапі відновлення ти зараз?

– Опікові рани та шрами потребують спеціального догляду. Цей шлях може тривати роками, а може - все життя. Шрами відчуваються не так, як шкіра. Треба рухатися багато, щоб ці шрами не залежувалися. Я відчуваю натяжіння шкіри, коли мало рухаюся.

Зараз я двічі на тиждень займаюся з фізіотерапевтом. Ми робимо на мої шрами вакуумний масаж. У мене є ряд вправ, які я роблю у спортзалі, а після цього я плаваю в басейні.

Психологічно я не можу оцінити, чи пропрацювала я це. На цей час, мене не тригерить це тема чи вогонь. Я просто живу своє життя. Воно змінилося, тепер у мене щодня є догляд за шрамами.

У великому центрі реабілітації на третю зустріч психолог мені сказала: "Слухай, я не бачу сенсу нам зустрічатися. Ти як думаєш? Я не бачу, що в тебе є потреба зі мною спілкуватися".

Якось так я впоралася, більше завдяки коучингу, а не завдяки терапії. Але це все індивідуально.

– Як жити зі шрамами в побуті? Чи впливає це серйозно на інші сфери життя?

– Шрами постійно болять, але я вже звикла. Але поки я не звикла, мені було дуже боляче їздити в авто. 

У мене спочатку не розгиналася рука. Зараз я вже можу це зробити, і я досягла цього щоденними вправами. Так само не могла підняти руки високо. 

Ще я не можу відкривати рот. Я виміряла на своєму партнеру, що людина може відкрити на сім сантиметрів хоча б. А я можу відкрити максимум на три сантиметри, тому я не можу з'їсти бургер чи хот-дог.

Я не встигла видалити ще два зуби мудрості, і це теж поки не можу зробити. Мене це хвилює, але вони не болять. Я тут знайшла стоматологічну клініку, яка працює з людьми з особливими потребами, тому можу звернутися до них. Але видаляти зуби - це не те, чого зараз хотілося б.

З цими незручностями можна жити, можна покращувати. Поступово я буду вирішувати, що мені важливіше.

– Ти сказала, що саме навчання на коуча стало одним із факторів твого відновлення. Що таке взагалі коучинг? З якими запитами до тебе приходять? 

– Пожежа і коучинг - це все трапилось майже в один момент. І людям цікаво, що зі мною трапилося, як я живу, але вони не бачать саме цю частину мене.

Коуч - це людина з якою ти співпрацюєш; це професія, яка підтримує інших. Є допоміжні спеціалісти, наприклад, терапевти, психологи. У класичному розумінні коуч підтримує.

Ні в Нідерландах, ні в Україні немає регулювання на законному рівні про освіту чи знання коуча, тому ним по суті може стати хто завгодно. Проте в нас кажуть, що в коучингу зараз криза, тому що люди почали називатися коучами просто так, не дуже розуміючи, що це таке.

Що відбувається на сесіях зі мною? Уявіть, що ви розповідаєте якусь життєву історію подрузі й вона щось запитує, і ви починаєте думати про щось з іншого боку. От коуч ставить запитання, і людина починає думати про ситуацію по-новому.

У контексті цього всього з'являються нові думки, нові варіанти розвитку подій. Що відбувається на рівні мозку? Ми працюємо у корі префронтальній корі мозку, яка сформована тільки у людини. Саме це частина мозку відповідає за ухвалення рішень і взагалі свідоме життя.

Коуч не дає порад ніяк, він абсолютно нейтральний, він не виражає свою думку, він ніколи не знецінює інших. Я сама дуже раціональна людина. Тому в мене є безкоштовна перша сесія, щоб і я, і людина розуміли, чи зможемо ми допомогти один одному.

На мою думку, значну роль відіграє особистість коуча. Більш ефективно звертатися до коуча, у якого вже є успішний досвід з вашого запиту. 

 

 

– Які трансформації в собі ти бачиш за цей час?

– Я залишилася приблизно такою як і була, але мій світ став ширшим. Раніше було складно спілкуватися з інклюзивними людьми. Не тому, що я погано ставилася, а через внутрішню тугу. Мені не подобалося це в собі.

Зараз із цим все окей. У мене з'явилося багато друзів, які теж постраждали в пожежі, і не тільки. Я багато спілкуюся з людьми, які пережили серйозні травми, і надихаюся такими людьми.

– А що робить тебе зараз щасливою? 

– Я загалом щаслива людина. Я завжди живу в такому стані. Це не означає, що мені не буває сумно. Я живу в місті, яке мені дуже подобається; я щодня роблю те, що мені подобається; у мене класні стосунки, я люблю свого партнера, він любить мене, у нас цікаве активне життя. Це все робить мене щасливою. 

До пожежі в мене теж було життя, і воно було класним. Взагалі моє життя складалося по-різному, і пожежа зі мною трапилася якраз у найщасливіший період мого життя.

Коли я нарешті вибудувала своє життя так, щоб кожного дня бути щасливою, зі мною трапилася пожежа. Я думаю, що саме те, як я жила до цього, саме це допомогло впоратися так швидко й ефективно.

Для мене пожежа - це просто подія. Так трапилося. Насправді зі мною в майбутньому може трапитися щось гірше, ніж пожежа. І я впораюсь із цим, я візьму з цього все найкраще.

Зі всім можна впоратися, поки триває життя.

– Що ти порадила б людям, які також потрапили в складну ситуацію?

– Я не знаю, що для конкретної людини підійде. Тільки сама людина це знає. Знаєш, тут немає якоїсь універсальної поради, як і кому прожити цей етап.

Напевно, я б порадила звернутися до спеціаліста, який би міг підтримати. Можна також шукати свої ресурси, які можуть підтримати. У мене це був партнер, навчання. 

І це нормально, що після важких подій, які травмують, буде погано. Після втрати близьких погано може бути роками. Я належу до цього числа, але поступово ти навчаєшся з цим жити.

Можливо, ці слова важливі для людини, яка зараз у такій ситуації, як я була рік назад: зараз важко, і це нормально, але так не буде завжди.

У цій точці теж було б цінним згадати якісь моменти, коли людині було важко, а вона впоралася. Так можна відродити якусь віру в себе, що я впоралась з таким, тому впораюсь і зараз.