Іван Бліндар: Деякі наші фільми – це ті ж граблі, на які ми ставали під час всієї окупації СРСР

 

– Як ти отримав цю роль? Пригадай той день, коли тобі сказали, що ти затверджений чи тебе запрошують на кастинг.

– Це історія дуже довго тягнулася, щось з пів року. До того був кастинг, я записав проби, пройшов хтось інший. Але з тим актором не вийшло. Вони давай шукати інших, дзвонити мені знову. Короче, це така тяганина була.

А потім вже подзвонили, чи можу я приїхати. А я вже так думаю: "Ну просто поїду, та й буде з ним". Я вже навіть не сподівався ні на що. Але я не міг відмовити Аллі Самойленко. Тому що тим, що я потрапив у кіно, завдячую саме їй.

– Ти не робив ставку, що отримаєш роль? 

– Я просто замахався їздити туди-сюди (сміється). І кожного разу нічого не виходило. Я приїхав. Ми поговорили з режисеркою Олею Ряшиною, зняли пробу. Марія Стопник вже була затверджена, Вова Гева також був затверджений.

А я, так би мовити, вскочив в останній потяг. Після кастингу мені сказали, що за кілька днів передзвонять. І все.

7 липня, якраз на Івана, мені подзвонили. Алла подзвонила й каже: "Я п'ю шампанське". Я кажу: "Тобі ж не можна!" А вона мені: "Сьогодні можна. Тебе затвердили".

Я пам'ятаю, що йшов по стометрівці у Франківську й на середині аж затерп. Ну, прикольно було. Я зрадів, але водночас ти починаєш відчувати такий момент відповідальності. Це непересічна роль, непересічна особистість, зокрема в моєму житті також.

– Розкажи про процес підготовки до цієї ролі. 

– Це був довгий процес, так. Хоча насправді не такий довгий, як би хотілось. Бо 7 липня мене затвердили, репетиції почалися десь через тиждень, а почали знімати 17 серпня. Тобто менш як місяць в мене був на підготовку. Це дуже мало. Якщо для звичайної другорядної ролі, може й, вистачило б, але це головна роль.

До того ж це непересічна особистість, це історична постать, і це дуже мало. Як на мене, мені потрібно було б хоч пів року. Але вирулюємо, як можемо. Усі ці дні я робив ресьорч по музиці, по місцях, де Андрій бував і зростав. 

Зайшов на сторінку Вікіпедії про Новояворівськ і дивлюся, що день міста 12 липня. Думаю, було б круто поїхати в Новояворівськ чисто потусити, подивитися, що як. Подзвонив зразу до Юрки Хвостенка (український актор театру та кіно - ред.) 

Ми поїхали в Брюховичі на могилу до Андрія, я помолився там і звідти ми поїхали в Новояворівськ. Я заїхав у школу, у палац культури "Кристал". Походив по тих підвалах, де він зростав, ходив, надихався, творив, щоб зануритися в атмосферу, принаймні зрозуміти, як людина може жити в тих обставних.

У той період Скрябіна мало хто знав. Усі інтерв'ю виходили, коли йому було вже під 30 років. А у фільмі період, де він зовсім молодий, тому мені треба була та атмосфера.

Розпитав людей, де він жив, в якому під'їзді, на якому поверсі. Знайшов квартиру, стояв перед дверима й думаю, стукати чи ні. Відкрила дівчинка, але там не було батьків Кузьми. Тобто мене зустріли нові власники квартири.

Кадри з фільму "Я, Побєда і Берлін" (фото: instagram.com/yapobedaiberlinmovie)

– Ти дізнався щось нове про Скрябіна в момент цього дослідження? 

– Так, дуже багато. Наприклад, що він був дуже крутим гітаристом. Є одна історія, яка в книжку не ввійшла. Йому один не дуже відомий, але крутий музикант в одній з поїздок подарував гітару схожу на Fender Stratocaster, яка буде фігурувати трохи у фільмі. Але я не хочу спойлерити.

Ще прикол. Він ледь не спізнився на своє весілля, просто впритул приїхав, бо купляв "Побєду", на якій приїхав на весілля. 

– Ти також спілкувався з дружиною Кузьми Світланою. Як це відбувалося? Розкажи про це.

– Більшість цікавих історій я вже від неї почув. Андрій ніколи не влізав у сутички, бійки. Він ніколи кулаками не махав. Якщо назрівала якась конфліктна ситуація, то він всіма способами уникав бійки. Ми намагалися вкласти це у фільм. І багато таких деталей.

– У довідці до фільму сказано, що ти виявився близьким Андрію за внутрішнім світом філософією життя та харизмою. А яким для тебе став Скрябін після зйомок фільму? Що вас, можливо, поєднує?

– Це не я повинен казати. Це скажуть люди, які подивляться фільм. Він мені дуже схожий на старшого брата. Думаю, для багатьох він десь так.

У нас, напевно, схожі філософські думки стосовно життя, стосовно буття. Напевно, схожі якось відчуттям життя.

– Як ти сам відчуваєш ти зміг передати Скрябіна через екран? Це дуже велика відповідальність, як мені здається.

– Я не знаю. Я робив, що вмів і що міг, а вже глядач хай судить, чи йому подобається, чи не подобається. Як казав Кузьма: "Я не 100 доларів, щоби всім подобатись".

Коли я передивився стрічку, буду чесним і відвертим, 70% з того, що я зробив мені норм. Це приблизно те, що я хотів зробити. 30% я б змінив.

Можливо це через те, що я дивився через два роки після того, як ми це знімали, бо я не дивився playback. Тобто поки ми знімали, я не дивився матеріалу взагалі. 

– Чи боїшся ти оцієї з такої суспільної критики на кшталт "та він не схожий"? 

– Коли планувалася прем'єра до повномасштабного вторгнення, було якесь трохи хвилювання. Боявся не саме цього "не схожий". Звісно, що не схожий. Кузьма один у природі. 

Мене більше турбувало, чи глядач пройметься ідеєю фільму та чи зрозуміє всі сенси, які ми туди заклали; теплоту й доброту, яку ми намагались передати. За це я хвилювався. Щоби всі сенси дійшли, чи ми правильно зробили конструкцію яка донесе те добро Андрія до глядача.

– А які взагалі ідеї закладені у фільм? Які для себе життєві уроки ти виніс чи вбачаєш?

– Для мене це фільм про мрію, про пошук себе в цьому буремному світі, де більшість людей - це просто таргани на цій планеті, які живуть споживацьким життям, не думають про майбутнє, думають тільки про себе. І треба якось вижити в цьому світі, дійти до своєї мрії, дослухатися до свого серця.

Треба займатися тим, що ти любиш. Тому що якщо ти все життя робиш роботу, а ти її не любиш, то нафіг таке життя взагалі.

Коли людина не задоволена життям, вона починає отруювати все довкола себе, знаєш.

Дослухатись до себе, до своєї мрії, знайти в цьому світі себе - це дуже важливо.

– Як думаєш, яку роль цей фільм зіграє особисто для тебе у твоєму житті, в кар'єрі далі?

– Я не знаю, як воно буде, але чого хотів би. Зараз, напевно, важлива медійність. Я актор, і мені медійність важлива, тому що це більше роботи, більше можливостей і більші гроші, а це важливо зараз. Я знаю, куди їх можна направити. 

Це також вплив на своїх глядачів, на своїх підписників. Можна просувати якісь сенси, нагадувати людям, що треба робити цей світ добрішим.

Зараз мене не дуже тішить, які наративи йдуть від блогерів-мільйонників. Не те, що не тішить, обурює!

Таке враження, що для деяких взагалі війни ніколи не було, і в мене просто не вкладається, як так можна. А який тоді сенс твого життя?

Не тішить, що зараз ми дуже швидко все проживаємо. Емоції, які ми проживаємо, відходять на задній план. До повномасштабного вторгнення був на концерті. Співає легендарний артист, а 85% залу тримають телефон і дивляться концерт через телефон, бо він дивиться в кадр, розумієш. Але ти дивишся, бляха, той концерт через екран!

Я дивлюсь на свою бабусю, а вона жила життя, вона щаслива. Їй важко, але вона виховала ціле покоління дітей, внуків і вже правнуків бавить. І я бачу в її очах прожите життя. А що наші внуки побачать в наших очах? 

Я не кажу, що диджиталізація - це погано, але треба не забувати в цій швидкості жити життя, підняти голову вверх, подивитись, бляха, на небо хоч раз на день.

Бо я йду центральною вулицею міста, і люди внизу, голова в телефоні. Ясно, що війна, дуже багато гнітючих моментів. У мене "панічки" час від часу. Я не знаю, як це називається і стараюсь якось із цим впоратись.

– А як ти справляєшся? 

– Та по-різному. Дихаю, спілкуюсь, стараюсь їсти, нормально спати не зовсім виходить, але принаймні стараюсь. Мій короткий спіч про те, що треба не забувати пожити повноцінне життя, бо ворог те й намагається зробити, щоб ми не жили. 

Треба всупереч цьому, навпаки ще більше жити, ще краще жити. Донатити, допомагати. Взагалі зараз такі часи, коли або ти в ЗСУ, або для ЗСУ, і третього зараз не дано.

– До речі, ти ж активно допомагаєш армії зараз. На чому найчастіше зосереджуєш увагу? 

– Коли тільки почалась повномасштабна, було дуже активно в нас. Ми зробили величезний штаб, наш театр повністю переробили під великий волонтерський штаб по всіх напрямках, приймали переселенців, шукали їм житло, селили безпосередньо в театрі, потім надавали психологічну допомогу.

Потім зробили кафе, щоб годувати людей, роздавали гуманітарну допомогу. Я займався більше амуніцією й транспортом для військових. 

Потім умови трошки полегшилися, почали роз’їжджатися, повертатися. Ми повернули театр в роботу, але волонтеркою я не перестав займатись, просто трошки звузились напрямки.

Зараз займаюся суто прямими запитами. Наприклад, знаю добре людину, треба тачку купити, роблю клич, збираю гроші, знаходимо тачку, оформлюємо її й передаємо.

Недавно їздив на там на схід у Краматорськ, Костянтинівку, Слов'янськ, Лиман. Привезли допомогу, знайомився з комбригами й шукав місця, куди можна було б привезти фільм.

Ще хлопці скинули мені навчальний курс з дронів, однокласник передав пульт, я вже буду собі вчитись потрошку. Ліпше знати й не використати, ніж не знати й обіср*тись. Ще FPV хочу опанувати. У майбутньому я б хотів освоїти великі крила.

Фільм "Я, Побєда і Берлін" планують показати для військових на передовій (фото: instagram.com/yapobedaiberlinmovie)

– Тобто в разі чого ти готовий долучитися?

– У разі чого треба бути всім готовими. Тактичну медицину я пройшов. Якщо зараз десь щось прилетить, я тобі накладу турнікет, я впораюсь.

Зараз, на жаль, такий час, що кожен з нас повинен це вміти, бо ти ніколи не знаєш, що буде. Відірве тобі руку й що робити? Вмирати? Ні, треба себе рятувати.

– Ти казав, що хочеш везти фільм на передову. А як військові, вони зацікавлені в цьому? 

– Військові хочуть. Запит якраз через те, що скоро буде фільм, а "блін, мене не відпустять, шкода". Я кажу: "То давайте на якісь нейтральній території, куди вас і мене пустять". Але ми без розголосу, без дат і локацій.

Я не знаю, в який період це відбудеться, бо ситуація на фронті зараз дуже складна. Росіяни лізуть і лізуть безперестанку. У них цей ресурс, здається, нескінченний. 

– Слухай, як взагалі з твоїх спостережень війна вплинула на театр і кіно?

– Дуже погано вплинуло. Усе, що зараз виходить у кіно, все знято до 2022 року. Зараз буде період сильного застою. 

Можливо, буде щось дуже хороше, але це дуже малоймовірно. Те, що зараз буде падіння найближчих два-три роки, це точно. 

З театром навпаки, бо спочатку повномасштабного вторгнення в нас зали переповнені. Є вистави, на які неможливо купити квитки за два місяці. Я дуже з того тішуся насправді. В інших містах також ця тенденція з'явилась. Люди прагнуть живого зараз, розумієш, екран вже не вставляє ніфіга.

– Що ти думаєш про деякі невдалі кінороботи, які під час війни в Україні виходили? Був серіал, де показували українську дівчину й зробили її дуже меншовартісною.

– Я вважаю, що це повна х*йня. Це ті самі граблі, на які ми ставали під час всієї окупації Радянського Союзу. Нам постійно нав'язували цю меншовартість. Знаєш, що це таке? Це, бляха, лінь. Просто банальна лінь.

Команди, які продовжують робити такий контент, їм влом придумувати новий метод, розвиватися. Вони вже собі наробили якусь схему, схема працює, а вона справді працює, бо це цікаво. 

Вони зробили цю схему і по цій накатаній схемі працюють. Як у тому мультику, "и так сойдет". Це, до речі, саме російський мультик.

Я вважаю, що це просто небажання розвиватися, і мене це бісить. Піпл схаває, закинули ноги, бабло зібрали. Тоді нащо робити щось класне, дивитися, що у світі робиться? 

– Можеш назвати українські фільми які ти точно порадив би подивитися?

– Коли мене щось таке питають, я боюсь забути щось забути. Я вважаю, що треба подивитися всі українські стрічки. Знаєш, для чого? Щоби в людей наших нарешті врубилося критичне мислення. 

Недавно чув такий діалог: 

- А ти ходиш на українське кіно?

- Чесно? Ні.

- Чому?

- Ну воно якесь таке.

А що ти дивився, що ти кажеш: "Воно якесь таке"? Подивись все, вибери щось. Ти ж дивишся закордонний продукт, який вже вибраний. А ти бачив їхні кончені фільми? До нас доходить тільки вибране й наш продукт за кордон іде також тільки вибраний.

Ти ж їжу вибираєш, так вибери гарний фільм! Навчись цього. Як ти людина темна, то такою темною й залишишся. Під лежачий камінь вода не тече. 

Іван Бліндар вважає, що за час повномасштабної війни український театр отримав друге дихання (фото: instagram.com/ivanblindar)

– До речі, ми ж говоримо після того, як Україна отримала перший свій Оскар за фільм "20 днів у Маріуполі". Думаю, ти бачив новини про те, що з телевізійної версії премії вирізали наше нагородження. Що про це думаєш?

– Я думаю, що просто через те, що була відверта промова й чітко вказали причини цієї війни, хто агресор. Ну, я так думаю. Нагорода й промова режисера - це потішило, тому що шкода, що такою ціною зняли фільм. Промова просто неймовірна, коли він говорить про те, що краще б ніколи не зняв цей фільм. 

– На завершення давай закликати читачів іти в кіно!

Приходьте! З 14 березня кумам, братам, святам, всій найдальшій родині дзвоніть, пишіть, йдіть у кіно. Беремо з собою смаколики, репостимо,  розказуємо, підтримуємо армію, донатимо.

Ще один момент, який може затягнути вас у кінотеатр на цей фільм: усі гроші, які будуть зібрані з прокату фільму підуть у фонд Кузьми, який допомагає захисникам.

Я думаю, буде круто, кіно веселе, пригодницьке, дуже багато локацій. Воно дуже красиво знято, художники постаралися, саундтреки на пісні Кузьми. Я б пішов і не раз.