Письменниця й співачка Ірена Карпа з початку повномасштабної війни стала голосом України у Франції. Саме вона на численних ефірах у Парижі доносить правду пересічним французам про терор РФ, всіляко закликає місцеву владу допомагати нам у війни та вступає у дебати із проросійськими політиками.
Авторка разом із психологинею Ларисою Волошиною запустили курс терапевтичного письма, щоб допомагати українцям справлятись із важкими емоціями. А ще Ірена багато волонтерить й донатить на ЗСУ із кожного свого концерту та курсу. Зізнається, що "не має ілюзій щодо швидкої перемоги, тому не час розслаблятись".
В ексклюзивному інтерв'ю РБК-Україна Ірена Карпа розповідає про те, як пересічні європейці сприймають війну в Україні, чи втомилися французи нам допомагати, про "цінність" російської культури для світової спільноти, про те, як потрібно іноземців знайомити з Україною, чи можна вірити у щирість "перевзування" деяких артистів і чи напише Ірена коли-небудь книгу про війну.
– Ви багато виступаєте у різних країнах, за вашими спостереженнями, чи є вже у європейців реальне розуміння ситуації в Україні? Чи їм досі треба розжовувати і пояснювати, що насправді відбувається?
– Європейці вже розуміють, що відбувається, але іноді трапляються якісь дивні речі. От недавно вийшла стаття із заголовком "Україна і Росія звинувачують одне одного у підриві Каховської ГЕС". Як ви можете думати, що Росія каже правду після того, як ви бачите, що вона бреше впродовж всієї війни? І це дуже дивує.
Доводиться пояснювати очевидні речі, бувають моменти, що от-от руки опустяться. Це дуже енергозатратна справа. На підготовку до ефіру і сам ефір йде п'ять годин мого рядового дня. Це все емоційно, бо в студії кожен із своїм роздутим его намагається доказати свою правоту і ти ж не знаєш, як реагує глядач по ту сторону екрана.
Я не є експертом у геополітиці, але я власне доношу позицію України, нашу справжню історію, те, що ми відчуваємо і що відбувається на місці.
– Як оцінюєте рівень підтримки французами України?
– Я вдячна, що вони так сильно нам допомагають, що французи терплять погіршення свого життя - у них круасани подорожчали на 25 центів і гірчиця пропала, бо виявляється вона росла в Україні.
У мене велика підтримка від французьких слухачів, які захоплюються Україною і нашою армією. А бувають і жахливі люди, але їх, правда, менше. Такі пишуть мені: "Ви така сама, як ваш Зеленський - попрошайки. Що ви тут ходите і розказуєте? Ми все бачимо і самі вирішуватимемо: помагати чи ні".
Тобто якась всрата "п*зда Іванівна" сидить у своєму всратому селі і думає, що власне вона особисто вирішує, що давати Україні, а що ні.
Зараз уряд Франції активніший, ніж та вся народна маса. На початку було навпаки. Спершу кинулися люди помагати, а політики казали: "Не треба злити Путіна..." А зараз влада більше робить, ніж говорить.
Тому все різногранно. Є люди, які спершу піджали хвости і боялися, бо думали, що Путін сильний. Зараз вже не такі впевнені у цьому. Один місцевий таксист сказав мені, що не розуміє, чого Франція шле тільки зброю, а не вводить війська, щоб помогти Україні.
Французи точно бояться ядерки, але більшість впевнена, що Україні треба допомагати.
– Чи не втомилися іноземці нам допомагати?
– Втомилися всі, навіть в Україні ми втомилися. Але перемагає той, хто продовжує працювати попри втому. Деякі телеканали перестали показувати Україну. Почали сюжети знімати про сільських котів і всяку фігню, бо на літо людям хочеться дивитись про море і "дольче віту" (солодке життя - ред.). Восени більше війни з'явиться в ефірі.
– Багато говорять про російську культуру і доречність її кенселінгу. А як би ви її охарактеризували? Які наративи вона несе і що може дати світовій спільноті?
- Російська культура була спрямована більш на зовні, ніж на внутрішнього споживача. Вона винесла таку легенду про "тонкую рускую душу, яка мечиться, прагне свободи". Додайте ще туди ведмедів, бубни "ай-не-не", червона ікра, водка, балет і поверх того всього ще бобровий полушубок.
У нас недооцінена роль культурної дипломатії - це сила, яка формує все. Знаю, бо пропрацювала три з половиною роки секретам з питань культури в українському посольстві у Франції. Тут ми дуже запізнилися, та й зрештою у нас не було тих можливостей.
Навколо Росії завжди було багато міфотворчості, яка призвела до того, що європейці зараз кажуть, що "не всі росіяни погані, це Путін поганий, а звичайні люди хороші, їх просто залякали". І ти їм кажеш: дивіться в Бучі, хто це робив своїми руками? Де був Толстой і Достоєвський в цей час? Чи читали росіяни ці книжки?
Зрештою Лєрмонтов описував групове зґвалтування в одному зі своїх ранніх віршів - ось лице їхньої культури - ця безвихідність, достоєвщина, приреченість.
А люди за кордоном бачать те, що хочуть бачити - якусь екзотику. Тому ми повинні вибити той клин клином. У нас дуже мало перекладів, і класичних, і сучасних. Мало промо української культури. Якщо навіть було щось, то дуже нішеве.
Зараз з війною стало легше вже. У Франції добре знають філософа Костянтина Сігова і письменника Андрія Куркова. Я б хотіла, щоб більше моїх колег перекладали і їх читали. Щоб були такі виставки, як робив художній музей про український модернізм у Мадриді.
Зараз багато хороших подій. Питання: чого ми не їх робили раніше? І знову ж таки проблема починається з самих українців. Скільки ми знаємо своїх митців, художників, чи щось про архітектурні особливості? Всі ж завжди дивилися і слюнями капали в сторону Москви, казали: "Кієв южнорускій город".
У мене було по-іншому, бо я з дуже проукраїнської родини. Але і в мене були гріховні моменти, коли я слухала Чиж & Co, і руский рок. Але я перейшла на західну музику і того г*мна більше не було у моєму житті. І не буде. І мої діти не говорять російською, вони далекі від того всього. І це дуже класно.
– З початку великої війни деякі українські артисти, які активно гастролювали в РФ усі ці роки, "перевзулися"... От зараз Лобода активно намагається повернутись на українську сцену…
– Так цікаво дивитись на тих всіх "пєвіц ртом", які співали в Росії. С*ка, яке ти маєш право співати пісні Скрябіна своїм вонючим вібратним голосом?! Ти ж вчора з трусів блєстящих перевзулася. А сьогодні всі дуже культурні. (Лобода у деокупованому Херсоні виконувала пісню Скрябіна - ред.). Цим людям треба вибачатися, по-чесному признатися, а не йти і харасментити підлітків і казати: "Дівчинко, хто тобі заплатив?" Не всім хтось платить.
Це взагалі дуже гидотно з одного боку. З іншого, це дуже добра тенденція - перевзування на загал. Вони злякалися, побігли, обпісіючи ноги, хоч калічно, але якось почали говорити українською. Краще пізно, ніж ніколи. І це класно, що весь російськомовний сегмент закенселений.
– То треба забути про їхнє минуле?
– Кожен вирішує для себе. Але тим артистам треба довго вибачатися й ледь не платити якусь репарацію слухачам, а не реабілітувати себе, проїхавшись "дворцами і фонтанами".
Я не вірю у щирість такого перевзування. Воно ситуативне. І ти розумієш, що "малєнкіє люді" вже ні там, ні тут не потрібні. У мене нема неприязні до Лободи. Це окремий жанр, кабарешний, він теж має бути. Я буду рада, якщо у неї буде такий самий контент українською мовою. Це добре.
Бо як казав Винниченко, українізація настане тоді, коли українською заговорять повії та кримінальні авторитети. Тому українська має звучати на всіх рівнях, мова має жити. Жити хоч і в "Поющих трусах" - тоді це вже будуть "Співочі майтки"...
– Ви повністю перейшли у спілкуванні на українську давно. Що б порадили людям, які зараз проходять такий же етап?
– Знаю людей з Одеси і Херсону, які переходять зараз на українську і прибідняються, що погано говорять. Але вони вже чудово володіють українською. Якби знайома не сказала, що з Херсону, то я б подумала, що вона з Тернополя. Абсолютно нормальна мова. Але в людей стоїть якийсь стоп.
Ми бачимо, що прості люди говорили по всій Україні, і на Луганщині з Донеччиною в тому числі, українською. Це просто потім штучно якось прищеплювалась відсутність престижу, замінилось все на "елітних російськомовних".
Російськомовні люди, які зараз переходять на українську, знайте, що у вас українська прописана на рівні ДНК. Просто говоріть нею! Ми вас всіх підтримаємо. Я також говорю з русизмами, полонізмами, хоч це моя рідна мова. Але вона так чи інакше все одно засмічується, бо це живий організм.
Нам так важливо, що до нашого табору прибувають нові люди, які зрозуміли, що мова - це зброя. Ці уроди-росіяни зайшли, бо одна з їхніх дірок була в тому, що тут російськомовні люди. І весь світ думав, що російськомовні - значить проросійські. Це дуже швидко показало, що то неправда. Але зараз треба робити вибір далі.
Бачу, що деякі батьки перейшли на українську, а з дітьми і дали говорять російською. Це ж взагалі шизофренічна ситуація. Не треба вам цієї мови (російської - ред.). Вчіть краще якусь іноземну.
Я за те, щоб мова не була ознакою елітності чи сільського господарства. Вона має просто бути всюди на всіх рівнях. У 20 років мене осінило, що колись всі говоритимуть українською, спокійно і без надриву. І моя мрія зараз здійснюється.
– Коли пересічний іноземець хоче познайомитись з Україною, то з чого б ви радили розпочати? Яка література, музика найкраще нас репрезентує?
– Недавно давала слухати іноземцю ДахуБраху, потім ставила нашу музику (пісні гурту Qarpa - ред.). Все залежить від того, що людина любить. У нас є класна музика у всіх жанрах. Від якихось там металкорщиків Jinjer, які з Донбасу, Stoned Jesus… А ще KALUSH, Go-A, Onuka. Зараз дуже багато класного молодняка з'явилося, яких прикольно слухати.
Треба показувати українські імена. Недавно в Люксембурзі я робила презентацію про силу українських жінок через століття. Розповідала те, що художниці Олександра Екстер і Саня Делоне - вони наші, найперша у світі жінка-офіцер Олена Степанів - теж наша.
Ірена Карпа (фото: facebook.com/Karpa Irena)
Іноземцям добре заходить візуалка. Французи тому й власне показували нашу цікаву архітектуру, в яку влучають бомби, бо пересічному французу легше себе співвіднести з такою красою.
І треба показувати наше кіно. "Памфір" гарно зайшов європейцям, його транслюватимуть на Netflix.
І ще треба дивитись, які книги перекладені іноземною мовою. Гарну збірку видав Книголав - "Ода Україні". Там 14 авторів роблять своєрідний путівник, де розказують про Україну, свої улюблені місця. Я написала про Карпати.
– Зараз багато спекуляції на етнічній тематиці. Чи помічаєте у нас шароварщину? Іноді навіть KALUSH за це "прилітає"...
– KALUSH не шароварний. Це заміна шансона. Раніше таксисти слухали “пісні про жизнь”, а зараз вони слухають пісні KALUSH - і це прекрасно!
Щодо шароваршини, то дуже багато г*мна в ефірі. Вчора в таксі почула щось типу "перемога - це завжди дорога" (очевидно йдеться про пісню Світлани Тарабарової "Дорога додому" - ред.). Я думаю: бл*дь, як це можна слухати? В Україні вже достатньо якісної музики, яку можна ставити в ефір. Але є питання хорошого смаку і смаку програмного директора радіостанції, який вибирає треки. Але також є запит від людей, яким "перемога - це завжди дорога"...
– Як сприймаєте те, що деякі українці стогнуть, бо заборонили ввіз російських книг в Україну? Типу росіяни краще пишуть, перекладають...
– Я не знаю, скільки ще бомб має впасти над головою, щоб вони щось зрозуміли. От недавно приїхала я в Одесу, там купа прапорів, а заходжу в заклад, у якому написано “Тут отведал лакомства Антон Чехов”. Я думаю: й*баний Йосип на кобилі, що це таке? Чого ви далі надр*чуєте на все вєлікорускоє?! На вас вони ж пускають дрони... Люди, схаменіться!
Хоч більшість одеситів адекватні, пам’ятник Катерині таки ж зняли, лишається ще трохи непонятних місцевих малоросів. Бажаю їм переглянути свої погляди і можливість міграції в РФ. А то чого вони мають користуватися благами нашої країни, якщо її не люблять?
Так роблять росіяни у Франції - вони обс*рають життя у країні, але продовжують жити у Парижі.
– Ви домоглися, щоб у Франції ув’язнили росіянина за те, що називав українців нацистами...
– Його посадили на 4 місяці. Він кричав, що українці нацисти і що ми заслуговуємо на те, що з нами відбувається. І що всі ми маємо згоріти, і правильно, що з нами таке роблять.
Був суд і очна ставка, де він сказав, що ми з подругою все вигадали і брешемо, хоч у нас були свідки. Але правосуддя взяло в гору. Нових таких зашкварних історій у мене поки нема. Але думаю, що таких людей ще вистачає.
– Ще до великої війни ви написали сценарій до комедії "Сусідка". А чи не хотіли б у майбутньому долучитись до створення фільму про війну?
– Ні. Це ще зарано. Зараз час документалістики про війну. Я пишу художню книгу, де все відбувається під час війни. У нас була ідея написати про жінок-біженок, бо було багато цікавих історій, але зараз кількість трагедій настільки велика, що буде просто неетично знімати таку комедію.
Але з часом нам буде потрібен свій Швейк про війну. У нас дуже багато приколів та українського гумору - воно допомагає. Тому, якщо я колись щось напишу на військову тематику - це точно буде якась сатира, щось смішне. Це не буде трагедія. Я не була свідком такого. Це має писати людина, у якої більше права на це, цей автор - не я. Я вправі писати про те, що бачу - волонтерство, біженство.
– Які небезпечні тенденції помічаєте у нашому суспільстві?
– Деякі люди дуже розслабились, деякі навпаки дуже вигоріли. Тому дуже важливий цей баланс: активно попрацював і - відпочив. Якщо є можливість, то закличте близьких людей, попийте вина.
Я на своїх терапевтичних майстер-класах вчу людей, як працювати зі складними емоціями, як робити якусь ціннісну радість. От пішли ви в кафе і вас через це мучить совість, ви будете давитись тою їжею. І в результаті гроші втратите і задоволення не отримаєте.
Тому не можна відчувати провину за таке, дозволяйте собі маленькі радощі. Хваліть себе за маленькі донати. Якщо думаєте, що ви замало зробили, то згадайте про тих, які взагалі нічого не робить. Тих, які виїхали і живуть у своє задоволення.
Отой весь "батальйон Монако"… У них просили гроші на підтримку українського фестивалю - ні копійки ніхто з тих дороговалютних людей не дав. Це було навіть для іміджу важливо їм - відбілитись якось і задонатити. Але ж ні. Зате в Ніцці я побачила картинку як в кіно: стоїть їхній "кубик" з київськими номерами… на тротуарі!
– Що особисто вас вибило з колії під час війни?
– У мене було три дуже важких моменти - початок війни, Буча і Каховська ГЕС. Мені здавалось, от-от і я не витримаю. Коли Буча сталася, то всі ще постили заблюрені фото понівечених тіл. Це дуже неправильно. Це така ретравматизація суспільства.
Ми знаємо, що це сталося, але якщо це показувати - то Заходу, правоохоронним органам і для свідчення суду. Це було перенасичення жахом і болем - це також було на руку ворогу. Бо це робиться, щоб нас деморалізувати і залякати.
Власне після Бучі я подумала, що треба писати. Ми з психологинею Ларисою Волошиною зробили курс терапевтичного письма. На той момент понад 500 учасників його пройшло. То було дуже помічне, бо ми купили зброю і це був великий кайф. Це були найприємніше потрачені гроші у моєму житті - кошти на зброю. Бо я зрозуміла, що швидше за все, своїми руками я не вб'ю ворога, але мої гроші купили зброю, яка це зробить. Це була пряма конвертація ненависті у донати, з'явилось велике відчуття причетності.
– А як ваші діти і чоловік переживають війну?
– Ми не були в Україні, коли все почалося. Я собі навіть не можу уявити, що відчували матері, яким доводилося будити сонних дітей і вести в бомбосховище. Захоплююсь цими матерями і співпереживаю їм.
Своїм дітям я пояснила, що відбувається у дуже поблажливій формі, щоб не травмувати їх. У нас вдома вісім місяців жили біженці. Зараз та жінка знайшла роботу, переїхала з донькою на іншу квартиру. Але наші діти досі дружать. Моя донька відчувала себе дуже потрібною, бо ходила з ними й перекладала. Це дуже важливий для неї досвід.
– Ви створили виставу "Не втратити радість". Що нею хочете донести українцям?
– Радість - це щось дуже цінне і не завжди на неї треба тратити великі гроші. Вона може бути у будь-чому. Ми дуже часто фіксуємо страждання, ниємо, а треба фокусуватись на радості також - коли діти здорові, коли є можливість поїхати на природу з друзями. Радила б людям записувати такі моменти. Я навіть хочу зробити курс умовно "купіть мої помилки" - про те, як не втратити радість, вміти помічати красу і жити в моменті. Це важливо, бо в загнобленому стані важче перемагати.
Читайте також велике інтерв'ю РБК України з Марією Бурмакою про її рідний Харків, культуру під час війни, допомогу поляків українцям та сутність росіян.
Раніше ми зробили велике інтерв'ю з Ігорем Кондратюком про український шоу-бізнес під час війни, подальшу долю зірок-зрадників і небезпеку путінської пропаганди.