Павло Мазай - талановитий український художник і фотограф, роботи якого відомі в усьому світі. У них можна прочитати цілі історії з життя героїв, долі, перипетії, зазирнути у вічі, заплакати чи усміхнутися…
Сьогодні в інтерв’ю Styler митець розповідає про мистецьке життя під час війни, геноцид української культури, проблеми з авторським правом та чому ніхто й ніколи не побачить його фотографій з деокупованої Бучі.
– Існує така думка, що художнику потрібні потрясіння. В спокійні часи багато митців подорожують або змінюють життя, щоб відчути нове. Зараз у вас забагато важких вражень та жахливих емоцій. Художнику в таких умовах працювати легше чи важче?
– Я не скажу легше чи важче, працюється просто по іншому. Підіймаються якісь глибинні пласти, яких ти сам боявся раніше у своїх роботах. В зв’язку з війною потенціал художника розкривається по максимуму, тому що йде сильний резонанс між тим, що відбувається і тим, що всередині. В моєму випадку я дав собі більше свободи. Я дозволив собі теми, які я раніше обходив. Раніше я вважав що це неможливо. Я перетнув якусь межу, яку я до початку війни не міг перейти.
– Над чим ви працювали напередодні війни?
– Я був у селі. 17 лютого зробив роботу з чергової серії. Була відлига, сніг, межа на городі та стояла коса. Я відтворив це. Як і більшість людей на той час, я ставився легковажно до розмов та чуток про війну. Через те, що в подібне просто не можливо повірити. І хоча війна в Україні триває з 2014 року, мозок не міг зрозуміти що це може статись масштабно. Але, думаю, підсвідомо ми всі розуміли, що це питання часу.
Павло Мазай (фото: автопортрети із серії "Doubt")
– Що відбувалося після 24 лютого? Не було бажання зробити паузу у творчості?
– Паузи не було. Фотографія - це єдине як я можу передавати точно відчуття. Якщо ти влучно зробив кадр, то фотографія передає краще і більше, ніж коли ти будеш описувати словами. 17 лютого я ще працював з камерою в селі, а 22 лютого я повернувся до Києва. Війну я зустрів у місті. Багато допомагав волонтерам, ми вантажили пісок в мішки для оборони міста. Повертався додому, відчував що є якась ідея - брав камеру і втілював. Я працював тоді над тим, що можна побачити зараз. Для мене це було щось нове - працювати вдома з камерою. Я звільнив собі половину кімнати, зробив робочу зону там, де було природнє світло. Це був такий куток, розміром всього два на два метри. Всі роботи, які зроблені в Києві у цей час, створені в маленькому приміщенні два на два метри.
– У вас напевно є знайомі або друзі в Росії, які в одну мить стали ворогами. Як ви з ними спілкуєтесь, і чи спілкуєтесь взагалі?
– В мене зовсім немає друзів у Росії. Взагалі немає, ні з ким не спілкуюся. Я розумію, декому це було складно, але мене подібне оминуло. На початку війни я бачив багато дописів від українців в соцмережах, які були звернені до росіян. То були спроби щось пояснити, правдиво донести до них, що саме відбувається в Україні. Мої знайомі відсилали своїм знайомим росіянам фото та відео як Росія нас вбиває ракетами. Це були певні спроби українців показати їм реальні події та якась надія, що росіяни в більшості це припинять. Я вважаю так: якщо людина не розуміла до війни, то не зрозуміє і після. Тобто, в росіян є своя позиція, і вона не суперечить війні проти українців, так чи інакше, вони її підтримують.
– Ви відвідали Бучу після звільнення міста від російських окупантів. Над чим ви там працювали і коли ми зможемо побачити ваші фото звідти?
– Цього точно ніколи ніхто не побачить. Я дав собі слово. В мене є велика електронна папка з роботами, які я там зробив. Я живу на Оболоні, тож і Ірпінь, і Буча зовсім недалеко. Ми всі чули що там відбувається. В мене з балкону було видно весь цей дим та чутно вибухи. І коли раптово все затихло, я відчув шалене бажання туди поїхати. Стався якийсь злам. Хотів відразу сідати на велосипед і їхати. Я сказав собі: слухай, в тебе є камера, ти мусиш туди з’їздити. Потрібно задокументувати, хоча б лише просто для себе. Але мене відмовили друзі. Вони сказали що ще зарано, там небезпечно, все заміновано і мене просто заарештують як людину з камерою і все на цьому скінчиться. А оскільки я працюю завжди один, в групі разом, наприклад, з акредитованими журналістами, мені було б незатишно, то я поїхав пізніше, до своїх друзів. Вони повернулися, коли розмінували й відкрили Бучу. На той час якраз звозили на поле згорілу російську військову техніку. Це таке вражаюче кладовище техніки. Словами це не передати. Я пройшовся з камерою, зробив фото, в мене є матеріал. Але там я пообіцяв собі, що цього ніхто не побачить, моїх робіт з Бучі. Це не просто жахливо, це невимовно. Я ходив Бучею і вбирав в себе понівечені будинки, горілу техніку, сліди боїв. Я ввібрав побачене в себе і зараз воно втілюється в мої нові роботи.
– Росія розграбовує українську культурну спадщину, робила це давно і робить зараз. Наша спадщина зникає. Чи можливе повернення наших цінностей і як це може відбутися?
– Росія має визнати, що вона є країною-агресором, а далі мають діяти міжнародні права. Є процес повернення культурних цінностей. Але ми повинні розуміти, що Росія все прикриває брехнею, вони будуть говорити що в них нічого немає і музеї України розкрадали не вони.
Проблема тут значно глибша, це не тільки про грабіж музейних творів. Розкрадання українських мистецьких та історичних пам’яток - це і є той геноцид, який робить Росія. Культура - це основний ідентифікатор будь-якої нації. Те що у нас росіяни грабують мистецтво ми повинні розглядати прямо як знищення нас, нашої ідентичності. Без нашого спадку, нашої української культури - ми втрачаємо історію. Це важливо. Думаю, що після перемоги України питання повернення буде вирішуватися юридичними інституціями, звичайно не за один рік, але сподіваюсь, що успішно.
– Ви часто ходите з камерою, вона ваш робочий інструмент. Фотографувати щось під час війни і обмежень на зйомку складно. Знімаєте щось на вулиці?
– Ні, зараз я працюю лише вдома. В мене стався певний досвід. Зазвичай я багато подорожую, часто їду за кордон, або просто за місто у село. Але під час війни зірвалися всі виставки, зустрічі, я мусив бути 5 місяців у Києві, це для мене тяжко. Я поїхав у Дібрівку під Миргород, де я раніше працював над серією "Дерть". Там гарні простори, пагорби, нерівні горизонти. І от я гуляю там полем, в мене камера, об’єктив з собою. Я був настільки легковажний, гадав, я в селі, де спокійно, в безлюдному полі. Я не думав, що є військові пункти пропуску навіть там, є люди з тероборони, які чергують у лісосмугах. Я вийшов з камерою і пройшов кудись дуже далеко, йду й фотографую. І тут я чую свист - позаду мене люди у військовій формі зі зброєю. Тільки тоді я зрозумів як безглуздо виглядаю зі сторони. Якийсь невідомий чоловік з фотокамерою, який хаотично блукає полем, щось шукає, фотографує. Під час війни. Ну точно - це людина, яка передає ворогу дані або планує щось недобре. Проте все завершилось мирно. Військові підійшли, ми познайомилися, я показав в інтернеті свої роботи, розповів хто я і що роблю. Дуже порядні хлопці, з гарним почуттям гумору. Але я зрозумів, як це було небезпечно в той момент для мене.
– Про що ваша серія "Мої сни"?
– Я не думав на той час коли її розпочинав що вона стане якоюсь знаковою, переломною. 24 лютого, після вторгнення Росії, я прокинувся від вибухів в своїй кімнаті, так само як і всі ми. І потім 4 місяці я не міг спати у себе в кімнаті. Я переніс матрац і спав в коридорі біля ванної. Не з точки зору безпеки, не через “правило двох стін”, а через те що я фізично не міг спати у себе в кімнаті. Я міг зайти туди, наприклад, перевдягнутися, але спати я не міг. З часом я повернувся спати до себе в кімнату, але до мене так і не повернувся спокій снів. Я дуже погано сплю зараз. Я вже експериментував, щоб лягати пізніше. Або раніше. Або ще робив щось для цього. Я просто прокидаюсь вночі, я можу просто ходити по кімнаті, але спати я не можу. Розумію, що сон це дуже важливо, тому що ти відновлюєшся під час сну, ти можеш відпочити тільки коли ти спиш. В мене нема цього відновлення вже дуже давно, не знаю, звідки я черпаю ресурси. В мене багато вдень фізичних навантажень, але вони абсолютно не впливають на мій сон, на його якість. Я все одно прокидаюся вночі та не можу далі заснути. В голові виринають якісь образи. Тому серія “Мої сни” - це саме про відчуття мене вночі.
– Мені здається, що це не лише ваші відчуття. Це вся Україна і українці.
– Ця серія для мене дуже важлива, бо з’явилася з "нічого". Я маю на увазі, що я нічого подібного не планував, до неї не готувався. Просто настає момент, якась секунда, коли ти розумієш що ось воно є і це потрібно робити зараз. Ви знаєте, що ми робили колаборацію з моїм другом-виноробом із Миколаєва, з Борисом Пекером. Він виробляє вино “Home wine from Boris”. І він мені у перші місяці війни прислав посилку - ящик вина. Кожна пляшка була перемотана крафтовим, дуже міцним, цупким папером. Вина ставало менше, але чомусь я не викидав цю коробку. Вона досить була об’ємна, з часом паперу стало півкімнати. І я зараз аналізую чому я не викинув коробку з цим папером. От просто вона стояла, вона заважала, вона стояла в коридорі, де я спав. В якийсь з днів я проходив повз і звернув увагу, що в цьому папері настільки багато драматургії. Я побачив, що зім’ятість паперу - це мої сни, з цим потрібно щось зробити.
Павло Мазай (фото: автопортрет із серії "Мої сни")
Серія "Мої сни" розпочалася якраз з роботою з папером. З тими образами, з тою безоднею яка там є, з безликістю - там майже мене нема, маю на увазі роботи. Я присутній лише частково. Ось так, ця серія почалася з чогось такого неочікуваного. Потім серія збільшилась, вона продовжилася. Це мої відчуття, те, що я відчуваю просто. Не знаю, наскільки це перегукується з тим, що відчувають всі. Але коли ти працюєш чесно, це обов’язково має зворотній зв’язок з глядачем. Глядач розуміє і його чіпляє. Хоча я знаю є певний відсоток людей, яких ці роботи дратують і які бояться цих робіт. Я їх розумію. Я фотографую емоції, ці люди бачать в роботах себе, йде внутрішній резонанс і вони не можуть це прийняти. Проте, хочу зазначити, що серед моїх робіт є одна робота, яку я боюся сам.
Я був у селі, через це наше село проходили російські танки, але мене там на той час не було. Танки прямували на Київ. І от я повернувся в це село на шостому місяці війни. Моя бабуся жила за кілька кілометрів від села, де зараз живуть мої родичі. Двоюрідний брат розповідав, як зайшли в село німецькі фашисти, всіх виводили з будинків і хотіли її розстріляти у дворі. Я досить яскраво відчув, що от, як багато років пройшло - і у нас знову війна. Так от, я побачив в селі залізну частину лопати, без древка. Я тоді подумав, що війна символічно пов’язана також із землею, війна - це смерть. В той день в мене були такі емоції, я вийшов в поле і ліг на цей чорнозем, щоб відчути. От в цій роботі замість голови у мене зображена ця лопата.
Коли я працюю над автопортретами, то мене вибиває з реальності. Я двічі ходив дивився, двічі підходив до опрацювання цієї роботи, бо дуже складно - кожний сантиметр, кожна шпарина в землі давали такий ефект, що на фото видно голову чи видно, що там тіло лежить, трохи не те. Потрібно було, щоб замість голови була залізна частина лопати. От через декілька днів, переглядаючи створене, я сам злякався цієї роботи. І до сьогодні ця робота мене дуже бентежить. Вона дуже страшна, бо повністю сумісна з реальністю, яка зараз відбувається.
Павло Мазай (фото: автопортрет із серії "Межа")
– Ваша серія "Межа" - про війну?
– Я людина, яка в дитинстві і зараз дуже пов’язана з селом. Я туди їжджу, там часто працюю. Я знаю значення слова "межа" в селі. Межа - розподіл між городами, тоненька роздільна стежка. Бачив дуже багато прикладів і в дитинстві, і пізніше, коли сусіди зорюють город і трохи заходять за межу. Це може бути зовсім трохи, якихось 20 сантиметрів чи трохи більше. І я пам’ятаю, які через це були скандали та сварки. Як це було болісно - саме твоє рідне забрали сторонні люди, привласнили частину землі городу. Зараз я розумію, що це було не про те, щоб більше чи менше посадити овочів, наприклад. А про те, наскільки власність рідної землі була для всіх важливою, це була сімейна цінність. Фрази "зайти за межу" або "перейти межу" - це про те ж саме. Ми повинні розуміти глибинну сутність слова "межа".
Павло Мазай (фото: автопортрет із серії "Межа")
– Це ж не лише про території, це про особистість і ідентичність людини також?
– Так, абсолютно. Ця роздільна маленька стежка - з дитинства свята межа. Настільки вагома, що сусіди навіть не розмовляли і сварилися десятки років через те, що хтось відорав від межі якісь незначні сантиметри. Перетин кордону, цієї межі, це зайти за якісь особисті рамки. Крапка в серії "Межа" - автопортрет в сіні. Це наша вразливість та певна беззахисність сьогодні; наші автентичні кордони порушені.
Була презентація фільму в кінотеатрі "Жовтень" - "Життя на межі". Я знайомий з одним з продюсерів, це Юрко Іванишин, ми товаришуємо. Він до презентації в Берліні, до цього вони в Каннах презентували, був у мене в гостях, ми пили каву, розмовляли. В тому числі і про війну, й про мистецтво. Він мене запросив на перегляд фільму. Я сказав: "Юр, скоріш за все мене не буде. Я не маю моральних сил та бажання кудись зараз виходити, відвідувати публічні заходи". Але все ж таки, зібрався і пішов. Я був недалеко від місця презентації, й пішки спустився до кінотеатру.
Десь після третьої хвилини перегляду фільму пішли сльози. Я розумію, що ці сльози накопичилися за весь час, за період війни. Але це підтверджує те, що мистецтво може дуже багато. Це такий мистецький "зрив" документального артхаусного кіно, яке зняли люди, що люблять життя. Люди сміливі, божевільні, але водночас прекрасні. Тим більше, Юра з Павлом Пелешком - вони в 2014 році пішли на війну, й були там. Це реальні їхні зйомки. Це все зараз перегукується з сьогоденням. Мені б хотілося, щоб цей фільм побачило б якомога більше людей. Це дуже круте кіно. Воно дуже чесне.
– Яка зараз ситуація з авторським правом в Україні?
– Складна. Є кореспонденти, які, ризикуючи життям, їздять на передову робити матеріал. А потім стається таке - відкриваєш соцмережу, а там ці фотографії без вказання автора роботи. Навіть більше: дехто з творчих людей наважується публікувати ці світлини нібито свої, приховуючи підпис автора. Для мене це якась дикість. Завжди можна спробувати пошукати автора, або ж, якщо ти не знайдеш, підписати “автор невідомий”. Людина-автор ризикує своїм життям, знаходиться під обстрілами на фронті, це її праця, робота. Це може бути остання фотографія в житті. І це перетворилося в якийсь безіменний потік робіт військових кореспондентів, якими користуються всі. Майже ніхто з блогерів, та й інших, не вказує авторів. Так не повинно бути.
Часто фотороботи беруться з соцмереж для використання на футболках чи іншому одязі, з метою продажу та заробітку, без дозволу авторів. Ті люди, які займаються під час війни такими речами, крадіжкою макетів чи робіт, мають розуміти, що вони мародери у воюючій країні. Це крадіжка інтелектуальної власності. Ми повинні це знати і говорити зараз про це. Більшість чомусь мовчить. Не потрібно замовчувати. Чим більше людей будуть про це наголошувати, тим менше буде подібних прецедентів. Я, наприклад, ніколи не зможу купити футболку з краденою у автора символікою. Як таке можливо в наш час? Незрозуміло.
– Що ви зробите першим після нашої перемоги?
– Перше - я повернусь у 24 число. Перші вибухи 24 лютого 2022 року тісно пов’язані з тим, що я зроблю, коли ми переможемо. Я до сьогодні пам’ятаю питання до себе, яке я задав під перші вибухи: “Коли я побачу море? Може так трапитися, що ніколи”. Це було перше, що прийшло мені тоді в голову. Трохи дивно, але так. Коли ми переможемо, я поїду на море. Це не просто відпочинок, щоб лежати на пляжі. Я дуже прив’язаний до стихії води. До моря або океану. Контакт з водною стихією для мене дуже важливий для відновлення. Це буде моя відповідь після перемоги на своє ж питання. Інколи я думаю: ну це ж дуже дивно. Я б міг подумати про родичів, або ж щось інше. Проте ці перші думки, під час глобальної небезпеки, вони все ж дуже відверті та чесні. Підсвідомо вони дуже глибокі. Ми всі стали більш чесними під час війни.
Павло Мазай (фото: автопортрет в майстерні)
Читайте також інтерв'ю стендап-коміка Макса Вишинського про те, чому російський гумор - лайно, що не має права на існування.