Євген Синельников: Десять років тому Україна звучала комплексом меншовартості

Нижче опублікована скорочена версія розмови. Повний варіант можна переглянути у відео на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Ви довгий час працювали в проєкті "Орел і Решка", де вашими колегами були росіяни. Коли розпочалася повномасштабна війна, ви намагалися звертатися до них?

– Це було на початку, коли ми тільки виїхали з окупації. Мені здавалося, що вони просто не розуміють, що відбувається. Але всі все розуміють, просто обрали ту сторону.

– А з колишніми колегами особисто спілкувалися?

– Так, звісно. Я писав Насті (Івлєєвій - ред.) Побачив, як вона рекламує чипси, коли тут усе бомбили, мене це тригернуло. Написав, вона мені не відповіла.

З Регіною ми трошки поспілкувалися, коли її почали всі хейтити. "Ти робиш дурню, у тебе родичі в Одесі, невже ти цього не розумієш". Це було так. Просто спроба використати ці контакти.

Ми сподівалися, що вони вийдуть, скажуть, що в Україні немає нацистів…

– А як ви особисто сприйняли таку позицію ваших колишніх колег?

– Дуже просто. Почистив телефонну книгу, повидаляв цих москалів. Деякі написали мені слова підтримки. Здається, навіть та сама Настя Івлєєва розуміє, що відбувається. А зараз так тим паче, але кожен робить вибір. Кожна дія має свої наслідки. Отримуйте їх, що ж… Вони вибрали життя успішних, але в "совку".

– Нещодавно був випадок, коли росіяни на льодовому шоу привласнили пісню Христини Соловій "Тримай" й український "Щедрик", який співала Ані Лорак. Існує думка, що це роблять нібито для демонстрації "дружби народів". Що тоді має відбутися, щоб нас нічого не поєднувало?

– Не говорити про них. Треба йти своїм шляхом. Навіщо нам ця Настя Івлєєва й Регіна Тодоренко? Давайте не будемо їх обговорювати, ось вони так вчинили. Та плювати! Ми й так 30 років жили й дивилися на Росію як на великого брата з грошима. Треба жити у своєму болоті й робити його чистішим.

Війна - це біда для країни, але це хороша сторона медалі, що ми нарешті від них відірвалися. Ми зрозуміли, що ми самостійні.

Євген Синельников із колишньою колегою в шоу "Орел і Решка" Регіною Тодоренко (фото: facebook.com/JetSetter.ua)

– Ви активно зараз працюєте над українським контентом. На якому етапі розвитку наш український інфопростір без Росії?

Він починається. У нас був час, коли український контент тільки з'являвся. Зараз іде зовсім інший процес, коли цей український контент розвивається, стає якіснішим, цікавішим.

Зараз ми перестали дивитися той (російський - ред.) контент. У нас є свої жарти, цікавинки, свої теми. Зараз відбувається нарощування м'яса. Ми вже маємо хребет, кістки, а тепер м'ясо. Мені здається, що за рік-два після перемоги в нас буде дуже багато нашого контенту, ще є дуже багато тем.

І це не лише війна. Ми всі переживаємо її, але не всі історії пов'язані зі смертями, як усі сприймають. Буде контент про кохання під час війни, про героїв, про волонтерів.

Я сподіваюся, що після перемоги тут буде наплив грошей, тому що такий контент доволі дорогий. Треба витратити гроші, час, натхнення, тобто це процес. Але все буде добре.

Коли ми почали створювати "УкрЮтубПроєкт" українською, нам казали, що це ніхто не буде дивитися, що спонсори не прийдуть. Ми все одно на це пішли, ми бачили в цьому розвиток. Я впевнений, що зараз ніхто такого не скаже.

– А як ви відчули запит глядача, що йому потрібен такий формат?

На каналі виходить багато різних проєктів. Тревел-контенту ми робили дуже багато. У нас був проєкт "Вдома краще", але російською мовою. Він вийшов на каналі "Орла та Решки". Нам хотілося розповісти про нашу країну, це було ще до повномасштабної війни.

Воно непогано зайшло, тому що контенту про Україну було мало, а потреба була. Після першого сезону ми з партнером поговорили про те, що треба робити українською. Бо якось неправильно говорити про Україну російською мовою, тим паче що вже тоді йшла війна.

Це був експеримент, тому що українськомовного контенту взагалі не було. Коли ми почали знімати, зрозуміли, що глядач чекає саме на українську.

Чому? Тому що ти як виробник контенту заграєш із російськомовною аудиторію на всьому пострадянському просторі. Але коли ти робиш українською, то глядач розуміє, що це саме для нього.

– Коли активно почав змінюватися вектор, з'явилося багато зайнятої ніші. Які, на вашу думку, формати ще вільні, щоб туди "зайти" й "вистрелити"?

– На будь-яку (нішу - ред.) У нас немає історій про шоубізнес, про кіноіндустрію. У нас нібито багато чого є, але ті самі кулінарні випуски можна зробити по-різному.

У цьому житті було все. Драматургічних історій існує 27 чи 32, якщо не помиляюся. Тому в будь-яку нішу можна зайти й зробити щось нове, передивитися, переформулювати.

Якщо це питання для людей, чи варто кудись заходити, щось робити - варто. Робити своє й не дивитися на когось. Зараз YouTube змінив побудову драматургії й те, що над тобою немає директора.

Магія YouTube в тому, що між виробником і споживачем невелика відстань. Коли були великі канали, не було такого фідбеку. У коментарях пишуть, що сподобалося одне, а за цифрами - інше. А згори диктують, що робити, бо є умовна "політика партії".

Зараз будь-хто може зняти на телефон, опублікувати й отримати цей фідбек. Не користуватися цим - безглуздо.

– У чому труднощі розвитку українського YouTube зараз?

– Глядач також розвивається. Його вже не купиш просто цицьками, перепрошую. Як раніше, "Голі та смішні", все, ввечері дівчата ходять, всі дивляться.

Якщо зараз подивитися кіно, є якісні продукти. Мені може щось не подобатися, але загалом рівень виріс. "Просто Марія" не зайде вже ніколи, тому що вона знята на телевізійні камери. Раніше це була бомба, а зараз ніхто на це не подивиться.

З кожним роком ми стаємо якісніші та цікавіші, набираємося м'яса. І глядач також набирається цього: стилістики, смаку в музиці, світлі, камері, звуку.

І ще все завжди впирається в гроші. Один перегляд реклами в Австралії коштує чотири долари, у нас - тисяча переглядів коштує 19 центів. У нас інший рекламний ринок.

Ми вибрали робити контент для нашого ринку, який зараз не заробляє. Але в нас є змога стати для цієї країни "легендами". Усі українці інвестують в цю країну.

Проблема українського YouTube та кіно - відсутність бюджетів. Якби в нас були мільйонні бюджети на кіно, то й кіно було б таким. Нічого, ми до цього прийдемо.

Зараз це все більше іміджева історія. Вони (проєкти - ред.) не так, щоб заробляли.

Євген із дружиною Наталею під час знімань проєкту для YouTube (фото: instagram.com/synelnykov_yevgen)

– А в чому тоді заробіток?

– Є певні рекламні бюджети. Якщо раніше вони були одні, то зараз інші, а ринок залишився той самий. Раніше 10 гривень коштував просто титр зі згадкою спонсора. А зараз 10 гривень коштує чотири титри, дві усних згадки й логотип.

Роботи стало більше, заробляєш - менше. З іншого боку, якщо не робити зараз, після перемоги не заробиш мільйон. Усі ми вкладаємо зараз в Україну. І всі сподіваються, що після перемоги тут буде фінансовий прихід.

– Ви вже відзняли другий сезон проєкту прифронтовими містами. Розкажіть про зйомки, як це відбувалося, які міста ви відвідали та як тепер вони звучать у часи війни?

Мені подобається те, що відбувається в країні. Кожне місто почало відрізнятися від іншого. У кожного міста з'явився свій унікальний шарм.

8-10 років назад я приїхав у Чернігів. Я пам'ятаю, що непогане місто, але таке, провінційне. Так, я розумію, що є різні райони, але після того ми знову приїжджаємо, і я дивлюсь на цей центр! Тут поставили освітлення, тут заклади, тут парк, тут фонтан. І ти приїжджаєш наче в інше місто. Стоїш і думаєш: "Нащо мені та Хорватія?"

За цим дуже приємно спостерігати. Суми мене потішили. Коли я приїжджав раніше, хотілося краще. Зараз ми приїхали знову, і вони дуже непогано зробили.

У чому кайф мандрів Україною? Ти не очікуєш багато. Коли ти їдеш у Париж, ти думаєш, що це буде найкраща подорож у житті. Коли ти їдеш в Чернігів, ти думаєш, ну, чому б і ні.

У Парижі запах сечі, афрофранцузи, щурі, сміття. А тут приїжджаєш у Чернігів - красиво, смачно, класні заклади, цікаві люди. Це може здивувати.

– Назвіть найкращі три міста в Україні, які потрібно відвідати кожному.

– Не буду називати Київ, Львів, Одеса.

Івано-Франківськ. Ті самі смачні заклади, цікаві місця, гарний центр.

Ужгород, Мукачево. Це зовсім інша Україна. Ця територія кілька разів змінювала державу, в складі якої перебувала. Їм до Будапешта чи Відня ближче, ніж до Києва.

Бессарабія в Одесі. Це надзвичайно. Гагаузи, коні, дикі степи.

Дуже цікавим є Полісся на Рівненщині. Тут зовсім інша атмосфера, інші ліси, навіть запах повітря.

Печера "Оптимістична". Найдовша печера у світі. Досі не можуть знайти кінець! Варто відвідати.

Кривий Ріг. Він відрізняється від усієї країни. Вони намагаються розвивати унікальний вид туризму. Львів - це гастрономічний туризм. Одеса - це море, інший вид туризму. Чернігів - це відпочинок з дружиною та дітьми.

Кривий Ріг - це industrial ("промисловий" з англійської - ред.), і воно ні на що не схоже.

Євген Синельников назвав міста в Україні, які потрібно відвідати кожному (фото: instagram.com/synelnykov_yevgen)

– Як для вас "звучала" Україна 10-12 років тому?

– Україна звучала комплексом меншовартості. Якщо раніше на фразу про те, що ми найбільша країна в Європі реагували так собі, зараз зовсім інша справа. Усі відчули, що ми круті.

– Продовжуючи тему меншовартості, чому українці й надалі споживають російський контент?

– Люди бувають різні. Є люди, просто г*внюки за своєю натурою. Якщо чесно, всю цю ситуацію я сприймаю як лотерейний білет. Можна було виїхати. Всі, хто впрігся за країну, грають у лотерею. Програємо - програємо, але якщо ми виграємо, то це такий джекпот!

Нам пощастило жити в такі історичні часи. Ми вже пережили таку зміну! Пройшло два роки й ми розуміємо, що тут ніколи не буде Росії. Зараз змінюється вся країна на наших очах.

Люди, які виїхали зараз, вони читають новини. Через телеграм-канали вони відчувають багато болю, а не сили. Але коли ти в Україні, ти відчуваєш і міць. Тому я для себе обрав саме цей шлях.

– У вашому житті був складний момент - це окупація в Бучі. Ви публікували відео, де стоїте на подвір’ї й співаєте гімн України. Про що ви думали в той момент?

– Ні про що, це було інтуїтивно. Насправді з першого дня (повномасштабної війни - ред.) гімн завжди лунав у голові. Не розумію, чому. Ми й з дітьми співали. Не можу пояснити, чому я це зробив.

Хотілося зробити якусь маленьку дрібничку. Тому що ти розумієш, що йдуть танки, літають літаки, і ти нічого не можеш зробити. А хоча б якусь дрібничку хочеться. Заспівати гімн - це якась маленька дрібничка.

Але повторюсь: з цих дрібничок роблять великі справи. Коли ми виїхали з окупації через зелений коридор, приїхали о першій годині ночі на українську територію. Нас зустрічала СБУ, перевірки, речі, зрозуміло.

Що запам'яталося найбільше? Бутерброд. Ми тільки під’їхали, і всім роздали бутерброд і йогурт. Можна було не роздавати, але ні, дівчата підходили й усім роздавали ті бутерброди.

Оця мікродрібничка запам'яталася на все життя. Діти досі згадують цей бутерброд, тому що він був найсмачнішим. Це був український бутерброд з українським хлібом, свіжим. Хліба в окупації давно не було.

Ось такі дрібниці потрібно робити. Всього й одразу не буває. Як ти подивишся на цей світ, таким він і буде. Якщо ти несеш хоч трохи доброти, то ти житимеш у цьому світі.

View this post on Instagram

A post shared by Синельников Євген (@synelnykov_yevgen)

– У травні 2022 року ви повернулися додому. Яким для вас був цей момент?

– Не дуже приємним. Усе розбите, речі розкидані. Гроші позабирали, у батьків все згоріло.

Наш офіс у самому центрі Гостомеля. У нього вікна виходять і в сторону Білорусі, і в сторону Києва. Вони (російські військові - ред.) жили в цьому офісі, і видно, наші їх вибивали. Там крові, їжі було багато, все загнило, дуже смерділо.

З офісу винесли всю техніку. Десь за два-три тижні до того, як ми приїхали, мені написав військовий. Каже, що вони звільняли Гостомель, він зайшов до будівлі. Там лежав один ноутбук, він його забрав, бо навколо ще були мародери.

Вдома він відкрив його й побачив наші фото. Сказав, щоб ми приїхали й забрали. Тобто знову-таки маленький вчинок. Військовий не просто знайшов ноутбук, а написав мені, добився, щоб я прочитав, приїхав і віддав.

Він мало того, що звільнив мою хату, ще й повернув мої речі. Для мене він крутий чувак, а для себе першою чергою. Я був дуже вражений.

– До повномасштабної війни ви говорили російською мовою. Зараз перейшли на українську. Що вас спонукало до цього? Війна чи вироблення контенту?

– Мене спонукала моя дружина. Вона в мене українськомовна. І ми почали робити контент українською. Почали робити цей з нею, і так перейшли.