За кілька останніх років в Україні зросла кількість усиновлювачів, які прийняли в родину дітей. Так, за перше півріччя 2024 року 583 дитини знайшли нові сім'ї порівняно із 926 за весь минулий рік. Кожна історія поповнення родини - щемлива й унікальна. Діти й батьки проходять шлях, на якому є як серйозні виклики, так і неймовірні тендітні моменти й подивування.
РБК-Україна (проект Styler) пропонує розглянути історії двох родин, які усиновили дітей і подарували одне одному найбільше щастя - бути любленими.
Подружжя Віталій та Ольга Акимові мешкають в Ірпені і займаються бізнесом, волонтерять. Ідея усиновлення прийшла їм на початку повномасштабної війни, коли подружжю та старшим дітям тимчасово довелось покинути Ірпінь.
Після деокупації Київщини чоловік із дружиною повернулись, а син та донька залишились за кордоном. Ольга та Віталій прийняли рішення взяти в родину дитину з інвалідністю, яка позбавлена батьківського піклування.
"Розуміли, що діти без інвалідності мають більше шансів знайти собі родину. А ми готові були прийняти, допомогти - маємо для цього і достатню житлову площу, і фінансову спроможність. Коли є така готовність в душі, в серці - все складається. Просто гортаючи Facebook, натрапила на фотографію хлопчика на кріслі колісному, який проходив реабілітацію в Модричах (один з потужних реабілітаційних центрів України у Львівській області). До світлини додавався такий щемливий опис, що спершу здалось, що намагаються розжалобити, щоби люди дали грошей. Але дитина вразила, ніби до серця постукався", - розповідає Ольга.
Ольга та Віталій взяли в родину дитину з інвалідністю (фото: РБК-Україна)
Жінка додає, що одразу ж дізналась інформацію про благодійний фонд, який збирав на лікування Ярославу, зв’язалась із Модричами. Паралельно відправила фото чоловіку - просто без підпису. Отримала від нього запитання: "Починаємо?".
У реабілітаційному центрі родині повідомили, що 9-річний Ярослав отримав травму спинного мозку, коли впав з дерева.
"Мені сказали, що Ярчик ніколи не буде ходити", - цитуючи слова лікарів, пані Ольга плаче.
Додає, що саме через діагноз хлопчик був переляканий і зневірений, оскільки часто отримував відмову від потенційних усиновлювачів.
"Дитина була дуже закрита, нашорошена, як їжачок. Не зрозуміло, що там було всередині, але здавалось, що порожнеча й біль, - від цього ставало дуже боляче. Ми одразу розуміли, що діагноз нас не зупинить і дитина буде з нами. Почали частіше приїздити до Ярчика, він потроху звикав. А згодом познайомились із його сестричкою, Каринкою, це був теж приємний бонус", - розповідає Ольга.
Вона пригадує, що менша на рік Карина тоді перебувала в патронатній родині і була чи не єдиною, з ким Ярослав охоче контактував.
Після перших кількох зустрічей із майбутніми батьками написав сестрі повідомлення: "До мене приходили тьотя з дядєю, якщо прийдуть до тебе - скажи, що вони мені сподобались".
Спілкування з дітьми почалось у батьків ще з осені 2022-го, а в лютому 2023-го братика й сестричку взяли під опіку. У січні 2024 року відбувся суд - і дітей усиновили.
"Так ми отримали два неймовірних серця в нашу родину", - розповідає Акимова.
Пригадує, що Карина одразу була дуже комунікабельною і по-дорослому тактовною - намагалась сподобатись. Згодом поділилась із Ольгою, що під час перебування в патронатній родині випадково зустріла матір, яка не захотіла з нею спілкуватись і відвернула обличчя від дитини.
"Карині було дуже боляче. Думаю, що ця ситуація також вплинула на те, наскільки швидко діти адаптувались, призвичаїлись до нас і до дому", - каже Ольга.
Ярослав з сестрою Кариною та батьками (фото: РБК-Україна)
Першу зустріч дітей вдома родина зафільмувала на відео, також члени родини пам’ятають цей день у подробицях. Тоді Ольга з Віталієм підготували для дітей кімнати й прикрасили їх кольоровими кульками. Ярослава поїхали забирати втрьох - із Кариною. Вдома на дітей чекали улюбленці - собака доберман та кіт.
"Це була дуже мила картина, як вони знайомилися з хатніми тваринками. Карина раділа, не могла повірити, що все це насправді відбувається, що матиме власну кімнату, взагалі "своє". По Ярику також уже було видно, що емоції його переповнювали. Але ж він звик їх заглушати, тож намагався не показувати радості. Все вивчав, роздивлявся. Певний час ще був закритим. Розкривався дуже поступово, крок за кроком", - пригадує пані Ольга.
Наголошує, що помітила адаптацію Ярчика, коли він почав давати себе обіймати і сам відповідав на обійми.
Найяскравіші моменти в родині пов’язані з дитячим сміхом, забавами. Батьки пригадують, як діти попросили залишитись всередині авто на мийці - спостерігали за процесом і щиро сміялись.
"Це було настільки по-дитячому, що запам'ятається назавжди. Я такого безтурботного сміху не чула, мабуть, з початку війни. Раділи й бавились", - пригадує матір.
Саме такі, на перший погляд, непоказні моменти жінка вважає найщасливішими: спільні поїздки, походи на закупи.
"Коли вперше разом поїхали в супермаркет - діти і там бавились. Тоді були дуже щасливі, що можуть самі обирати продукти. Вигадувати, що приготувати. Ярик куховарить ще з Модричів, його навчили ерготерапевти - смажить котлети, биточки, може ліпити пельмені. Ще не зробили занижену плитку - тому він дуже старається підніматись трохи на кріслі, щоби стежити за стравами, помішувати", - з гордістю говорить Ольга.
Наголошує, що довіра дітей міцнішає, коли батьки дозволяють приймати їм власні рішення, довіряють навзаєм.
"Карині чомусь раніше не дозволяли обирати стрижку - ходила з кісками, які їй не подобались. Коли пішли до перукаря і дочка сама зробила вибір - була надзвичайно щаслива. Поговорили, що може обирати на свій смак, стежити за модою. Довго згадувала цей день як найкращий у житті. Хоча на зараз має вже кілька таких "найщасливіших", - каже Ольга.
Жінка завжди радиться з дітьми щодо важливих для родини покупок. З таких маленьких моментів складається зараз тепла родинна історія, довіра й прив’язаність. Діти завжди знають, що можуть отримати пораду, допомогу, підтримку в прийнятті рішень. Це стало особливо актуальним, коли обоє пішли в школу. Карина навчається у приватній школі в Бучі, а Ярик - в Ірпені.
Підбираючи школу для сина, родина зіткнулась із найбільшим викликом за весь час історії опікунства та усиновлення - один з навчальних закладів, який позиціонував себе як безбар’єрний, відмовився прийняти хлопчика.
Хлопчик у школі (фото: РБК-Україна)
"Коли отримали негативну відповідь, я була розчарована. Відмову аргументували "недостатнім рівнем знань", але це була неправда, відчувався фальш. Коли я наполегливо попросила пояснень - дали зрозуміти, що в час війни інших дітей може засмучувати, травмувати зовнішній вигляд хлопчика в кріслі колісному. А оскільки вартість навчання у закладі на той момент була найвищою в Ірпені - очевидно, не хотіли втрачати клієнтів (віддали перевагу втратити совість, цінності, людяність і все, за що зараз воюємо). Розуміла, що вони мають право відмовити, але всередині все кипіло", - згадує Акимова.
Буквально одразу Ярчика прийняла інша приватна школа Ірпеня, де він прижився і знайшов своє коло спілкування. Важливою (практично ключовою) у цьому називає роль класного керівника та сестри, яка підтримує Ярослава.
"Карина завжди допомагає Ярику подолати перешкоди, часто сама проявляє ініціативу. Ярик став більш "рівний", не має перепадів настрою. Ввечері радо спілкується про школу, як минув день", - каже Ольга.
В планах пропрацювати з психологом проблему сина з несприйняттям біологічної матері. Також матір зауважує, що в розмовах із дітьми ніколи не намагається відмежувати їх від спогадів про минуле.
"Потрібно розуміти, що діти будуть згадувати своє минуле життя, яскраві моменти. Намагання відмежувати їх створить лише напруження. У Ярика й Карини є старші брат із сестрою. Спершу активно спілкувались з малечею, а потім припинили. Ми зустрічались із ними, заохочували спілкуватись. Поки на контакт йде тільки сестра. Розуміємо, що дітям це болить. Карина періодично вдягає сукню, яку подарував старший брат. Згадує його. Ми намагаємось зрозуміти, вислухати", - розповідає Ольга.
Карина має постійне бажання повертатись в містечко, де пройшло дитинство. Натомість Ярик цілковито захоплений новим життям, навчанням і реабілітацією, яку проводить вдома батько на спеціальному устаткуванні. Завдяки внутрішній дисципліні хлопець дивує й надихає батьків.
"Таким стержнем не може похвалитись навіть доросла людина. Ярик встигає все - й почитати, і пограти, виконати домашні завдання, позайматись спортом. Дуже грамотно у нього все розподілено", - каже жінка.
Додає, що Карина дивує батьків не менше, адже завжди пам’ятає, що потрібно зробити, відповідальна в навчанні і в тренуваннях з великого тенісу.
"Їхній характер формується, багато чого туди ще закладається. Звісно, ми намагаємось слугувати прикладом. Діти беруть участь у нашому соціальному житті. Бачать, як ми ставимось до людей, які цінності сповідуємо. У нас є інклюзивна кав'ярня, де працюють люди з інвалідністю. І школа модельна, де є дівчата на кріслах колісних. Нещодавно разом із Кариною й Яриком брали участь в інклюзивному забігу у Львові. Ярик зайняв перше місце - дуже тішився. Розумію, що взаємодія з дітьми і нас дисциплінує, розвиває", - розповідає пані Ольга.
З появою меншеньких у родині Акимові запровадили нову традицію - грати в "настолки". Це створило затишок і налагодило емоційний зв’язок між батьками й дітьми.
"Раніше у нас у пріоритеті була робота. Зараз розумію, що максимум часу хочу присвятити дітям - так організувала роботу, щоби частіше бувати вдома. Традиція грати в настільні ігри - тихо, по-домашньому - надихнула нас самих. Зі старшими дітьми намагались більше подорожувати, все побачити. Навіть не замислювались, що вдома буває так добре. Що можна сміятись, радіти просто від того, що собака вкрав карти, коли всі відвернулись. Навчились цінувати такі прості й душевні моменти", - зізнається Ольга.
Жінка отримує неймовірне задоволення від кожної зустрічі з дітьми. А особливо щемливі моменти бувають після роботи, коли діти біжать зустрічати батьків, розпитують про день.
"Це щастя ловити кожен їхній погляд. Коли йдемо кудись гуляти - сміємося, навіть не звертаємо уваги, що Ярик на колісному кріслі. Іноді дивуємось, що люди дивляться жалісливо - ми найщасливіша з родин. Не знаю, хто кому більше дає емоцій, щастя - ми дітям чи вони нам", - каже Ольга.
Додає, що разом із чоловіком постійно розповідають свою історію, переконують своїм прикладом, що приймати дітей в родину - це взаємне щастя, а труднощі можна легко подолати.
"В усиновленні немає нічого страшного, і набагато більше позитивних моментів, ніж складнощів. Цінність родини - це генетичний код українців. В Україні просто не має бути дітей-сиріт. Якщо стане на декілька дітей більше в родинах - від того буде краще всім. Ці дітки згодом будуть будувати наше майбутнє, майбутнє України", - наголошує Акимова.
Трирічного Василька батьки з ніжністю називають "хлопчик буду дивитись". Його допитливість помітили ще в дитячому будинку - хлопчик ретельно розглядав дорослих, але майже не йшов на контакт. Потрапивши до родини Мозілів, під час кожної прогулянки Львовом Василь вивчає людей, автівки - зупиняється, бо "має роздивитись".
"Коли оформлювали опіку, чоловіка спитали, що йому найбільше подобається у Василеві - одразу сказав, що його цікавість", - розповідає 42-річна львів’янка Наталя.
Свою родину називає "звичайною" - чоловік працює, а вона займається дітьми. Старший син - студент, має проблеми зі здоров'ям і періодично потребує материнського піклування, середульші, син із дочкою, - підлітки, навчаються в гімназії і теж потребують уваги.
"Вже багато років я - мама-няня й мама-таксі", - дає собі жартівливу характеристику Наталя.
Василька багатодітна родина спочатку взяла під опіку, а минулого літа усиновила. Основною мотивацією було - забрати дитину з системи, де дітям не можуть приділяти достатньо часу й уваги.
"Розуміли з чоловіком, що діти не повинні жити в системі - їх це руйнує. У нас були ресурси, була можливість і бажання подарувати сім'ю ще одній дитині. Порадились, що не можемо прийняти підлітка, бо буде конкуренція з біологічними дітьми. Коли переконала чоловіка й старших дітей, щоби взяти значно меншого братика чи сестричку - то багато готувалась, читала про діток, які виховуються в закладах", - розповідає пані.
Ділиться, що не просто вимолила собі чудову дитину, а ще й "видзвонила", адже у службу у справах дітей доводилось телефонувати щодня, питати: "Скільки ще людей перед нами в черзі?".
"Старші діти жартували, що мене заблокують і більше слухавки від мене ніхто не братиме, на що я відповідала, що мені машиною 10 хвилин їхати - буду сидіти під кабінетом", - всміхається Наталя.
Пригадує, що омріяна зустріч із Васильком відбулась навіть раніше, ніж планували - інших кандидатів злякали прогнози щодо діагнозу хлопчика, який може з часом проявитись. Родину Наталі це не зупинило - вони попередньо порадились із лікарем і зрозуміли, що зможуть із цим впоратися.
"На світлині у нього були величезні темні очі - зболені й перелякані. Але він був дуже красивий. Я одразу сказала: "Давайте". Коли перепитали, чи прошу зразок заяви - уточнила: "Дитину мою мені давайте",- згадує жінка, як вперше побачила фото Василька.
Разом із чоловіком пані Наталя мала побоювання, аби Василь не відмовився від контакту, бо в дитбудинку попередили - хлопчик зовсім не йде до людей. Але під час знайомства Василько не просто пішов на руки, але й обійняв майбутню маму. Це стало першою несподіванкою в новій родинній історії.
"Вихователі не мають права казати дітям, що прийшли батьки, бо якщо не відбудеться контакту - для дитини це стрес. А тут вихователька випадково сказала; "Василько, прийшла твоя "ма…" і замовкла. Я розвернулася до неї, кажу: "Мама, прийшла мама", - розповідає жінка.
Перший тиждень адаптували маленького братика всією родиною - чоловік взяв відпустку, а старші діти були на канікулах, підтримували всі ініціативи, допомагали.
"Це перше літо, коли діти проявили неабияку "дорослість". Привчали меншого до дому. 13-річна донька завдяки Васильку почала відчувати свою відповідальність", - констатує Наталя.
З перших днів перебування хлопчика в родині вона розповідає про сина в Instagram. Ділиться маленькими й великими радощами і проблемами, які поступово вирішують разом.
Найважливішим моментом у спільній історії називає процес усиновлення. Спершу родина змогла оформити опіку, а згодом - через суд - Василька офіційно усиновили.
"До цього часу мала побоювання, що дитину можуть повернути до біологічної родини. А якщо Василько потрапить у погані умови? Під опікою діти перебувають до 14 років, піклування встановлюється над неповнолітніми дітьми з 14 років до повноліття, а далі - все. Ми не маємо жодних юридичних підстав називатись родиною. Такий нюанс лякав. І вже коли ми зрозуміли, що суд відбувся - видихнули з полегшенням. Син лишиться вдома, з нами", - передає свої емоції Наталя.
На одному з минулорічних фото в Instagram - Василько з тарілкою каші. Пост розповідає про складний виклик - майже повну відмову хлопчика від їжі. Згодом пані Наталя почала потроху привчати сина їсти домашнє, але каші досі лишаються найулюбленішими. Остаточне вирішення проблеми відсвяткували, коли Василь поїхав разом із родиною на Святвечір до дідуся і з апетитом їв вареники з картоплею.
"Проблеми з харчуванням були близько трьох місяців. Тоді радилась із психологами, іншими усиновлювачами. Зрозуміла, що це більше проблеми з довірою, адаптацією. Коли дитина не має прив'язаності - в неї є страх до світу, до пізнання нового. Я дуже смачно готую, але не могла відтворити ту кухню, яка була в сина раніше. З'явилися нові запахи, смаки - він просто боявся. Коли почала вироблятися прив'язаність, відчуття безпеки - Василько почав розкриватись. Маємо домовленість: якщо не подобається, то може не їсти, більше це не пропонуємо", - розповідає мама.
Згадує, що довіра також допомогла подолати проблеми зі сном. Спершу хлопчик дуже важко засинав, відмовлявся слухати колискові, тікав із ліжечка й плакав.
"Це було пекло - дивилась, як дитина плаче, а допомогти не могла. Ти головою розумієш, як заспокоїти, що потрібно зробити, щоб йому стало легше, а він не дається", - пригадує багатодітна матір.
Додає, що довіру хлопчика, відновлення його емоційності вибудовували поступово. Спершу Василько був "емоційно закритий", адже вихователі у дитячому будинку при всьому бажанні не можуть замінити дітям батьків, надати стільки тепла й уваги, щоби кожна дитина відчувала себе обігрітою, любленою.
"Але ми бачили, що це тепла дитина, що він емпат. Ще в дитячому будинку - спостерігали, наскільки він може бути чуйним. Коли хтось плакав - зупинявся, піднімав голову й питав, хто плаче. На жаль, інколи ставав емоційно холодним. Було таке, що біжить на вулиці, падає, здирає колінця до крові - і ані сльозинки: встав, обтрусився й пішов", - згадує Наталя.
Згодом хлопчик почав адаптуватися і відкриватись. Проблеми зі сном минулись - Василько навіть сам "закомандував" перебратись від батьків у своє ліжечко, в якому кілька місяців спав батько.
Найбільш емоційними, приємними моментами після усиновлення Наталя називає безтурботні дитячі забавки Василька.
"Дуже переживала, чи порозуміються з нашим мопсом - діти реагують по-різному: хтось боїться, хтось не сприймає, агресує. Василько вже за місяць почав бавитись із Дорою, обіймати її, гладити, питати, як спала. Дитина відчула безпеку - і йому стало затишно. Коли вперше побачили з чоловіком, як Василько бавиться, сміється, наспівує собі - на очах були сльози", - оповідає матір хлопчика.
З собакою (фото: РБК-Україна)
На той час Василь дивував усіх надшвидкими темпами адаптації. Батьків хлопчик сприймав як "своїх дорослих", не йшов до чужих людей на вулиці. Звик також до найближчих друзів родини. Щоправда, через сенсорне перевантаження інколи у хлопчика все ще траплялись істерики.
"Якось хвилин 15 плакав, коли в гостях був хрещений. Загалом Василь його дуже любить. А тут сів на підлогу, відгородився. Істерики завжди складно сприймати, це виглядає моторошно. І страшно, що не можеш дитину заспокоїти, взяти на руки - це треба перебути. Маляткові не поясниш, що відбувається, він проходить це сам, перетравлює, усвідомлює", - пояснює жінка.
Наталя наголошує, що в інших випадках із Васильком говорять, як із дорослим, пояснюють і домовляються. Так, коли син помалював фломастерами шпалери - батьки з ним поговорили, щоби наступного разу брав папір, бо зіпсуті стіни мають неохайний вигляд. А коли хлопчика важко забрати з вулиці - тоді йдуть в хід аргументи про відключення світла.
"Єдиний момент, коли графіки відключень мені на руку - коли треба забрати дитину додому. Василь дуже любить купатись. Розуміє, що краще пірнати в теплій водичці з корабликами, а не мити ніжки нагрітою. Незважаючи на те, що це мала дитина, ми говоримо про правила і його емоції. Я сажу Василька на коліна, кажу: розумію, ти сумуєш, тобі би хотілося, але зараз краще вчинити інакше", - каже вона.
Зауважує, що хлопчик ніколи не робив екстраординарних вчинків, щоби привернути до себе увагу - має її вдосталь. Сина люблять і балують - емоційно й подарунками, особливо в зимовий період, на який припадає найбільше свят.
Свято у родині не обходиться без кульок (фото: РБК-Україна)
"Взимку до нас приходить святий Миколай, приносить подарунки - це традиція, хоча старші діти й дорослі, все одно пишуть листи з побажаннями. За Миколаєм були подарунки на Різдво. У Василька день народження 7 лютого - тож у цей день він вже просто чекав чергових подарунків", - з посмішкою каже щаслива мама.
Додає, що хлопчик дуже тішився кулькам - мав їх вперше у житті, зберігав навіть ті, які здулись. Наталя згадує, що тієї зими Василько вперше сів на санчата й полюбив сніг.
"Ми жартували, що Василько - наш Телесик, падав із санчат, бавився. Сестричка мусила показати, як сідати, триматись. Згодом були неймовірні емоції", - пригадує жінка.
Зараз у Василька з’явились нові цікаві звички. Якщо раніше хлопчик боявся торкатись до незнайомих матеріалів, то згодом почав ліпити фігурки з пластиліну, годинами гратись на дитячому майданчику, гуляти під теплим дощем.
Наталя зауважує, що спілкуватись і більше розуміти психологію Василька допомогло навчання та спілкування з прийомними батьками, які вже пройшли всі схожі виклики.
Зараз Наталя і сама може дати поради, зокрема продовжує ділитись інсайтами у соцмережах. Для майбутніх батьків найперше радить визначитись із мотивацією - адже егоїстичні мотиви тут не спрацюють, дитину не варто усиновлювати "для себе" або щоби когось врятувати.
"Діти - окремі люди. Так, їх треба любити, про них треба піклуватися, їх треба поважати. Жодна дитина - ні народжена, ні усиновлена - нічого не винна дорослим. Це людина, і її потрібно з часом відпустити в світ", - каже Наталя.
Також багатодітна матір радить не планувати для дитини майбутнє на свій розсуд, а радіти будь-яким виборам і досягненням малюка.
"Важливо розуміти, що в закладах немає дітей професора і балерини. Дітки можуть мати різну соціальну історію і не обов’язково згодом матимуть хист до наук, навчання. Важливо не плекати ілюзій, зайвих надій. Це стосується не тільки всиновлених, а всіх дітей. У нас троє старших - всі діти різні. Ми багато працювали, щоби вони були успішними в навчанні. Чоловік дуже хоче, щоби Василь також отримав хорошу освіту, але я завжди його приземлюю. Ми не знаємо, ким він сам захоче бути. Щасливими бувають люди, які не займають особливих посад, без вищої освіти. І це нормально. Це абсолютно не важливо. Важливо бути людиною", - підсумовує пані Наталя.
Усиновлення - важливий крок, який змінює життя кожного члена родини. Дедалі більше сімей не зберігають таємницю усиновлення, і в процес усиновлення залучені не лише майбутні батьки, а й їхні родичі, друзі. На цьому акцентує психолог Ярослава Куштан.
За словами експертки, майбутнім усиновлювачам потрібно чітко розуміти мотивацію та ресурси, адже виховання дитини потребує усвідомлення відповідальності та ресурсності батьків і навіть так званого “другого кола” підтримки (друзі, родичі тощо).
"Прийняття дитини у родину вимагає від потенційних батьків високої компетенції і безумовного розуміння. Дитині потрібен зрілий дорослий, на якого вона може спертися, отримати підтримку та любов”, - каже сімейний психолог.
Додає, що дорослим необхідно знати особливості розвитку та виховання, адаптації дитини, яка виховувалась в інституційному закладі та, можливо, пережила травми, депривацію й болючий досвід. Такі знання можна отримати на спеціальних курсах. Також майбутнім усиновлювачам та членам їхніх родин можуть стати в пригоді поради психологів, юристів.
"Наразі в Україні є потужний допоміжний ресурс - онлайн-платформа "Україна для кожної дитини", де кожен, хто має намір та бажання прийняти у свою родину дитину, може отримати підтримку, роз’яснення та відповіді на свої запитання від "З чого мені розпочати шлях батьківства?" до "Потрібна допомога у взаємовідносинах з дитиною", - каже фахівчиня.
Додає, що на платформі, яку вона представляє, працює Лінія турботи, де в короткі терміни потенційні батьки можуть отримати від експертів / психологів відповіді та консультацію навіть у телефонному режимі.
Основними труднощами під час адаптації дитини в родині експертка називає зміну сімейної системи та пристосування членів родини один до одного, коли необхідно вивчати звички та вподобання дітей і дорослих.
"Цей процес може бути нелегким, особливо для влаштованої у родину дитини. Загалом, адаптуючись, родина проходить кілька етапів, і час, протягом якого це все буде відбуватися, залежить від багатьох факторів: рівня компетенції усиновлювачів, мудрості та бажання допомогти дитині пройти цей шлях, рівня травматизації дитини та її життєвого досвіду тощо. Адже дитина, яку колись зрадили дорослі, не відразу має до них безумовну довіру", - каже експертка.
Додає, що довіру потрібно "заслужити" своїм терпінням, прийняттям, знаннями та безумовною любов’ю до дитини.
"Потрібно пам’ятати: жодна дитина не була готова залишитись без батьків. Але кожна дитина готова бути дитиною і мати родину. Для цього потрібен час, і він у вас є, так само, як є і підтримка на всіх рівнях. Треба просто не боятися і знати, куди і до кого звернутися", - каже психолог.
Під час проходження адаптації, при формуванні прив’язаності батьки часто звертаються по допомогу до спеціалістів, знайомляться з додатковими інформаційними джерелами, такими, як навчальний курс "Народжені серцем" на порталі "Україна для кожної дитини", отримують консультації від психологів.
"Опершись на цю підтримку зовні, часто процес взаємодії усиновленої дитини з родиною стає легким і успішним", - каже Куштан.
Зазначимо, що детально про процедуру усиновлення дітей в Україні та інші способи запропонувати дитині родину можна почитати на ресурсі "Україна для кожної дитини" за посиланням.
Раніше ми розповіли, кого та якими штрафами можуть покарати за булінг дітей у школі.
Читайте також, як дорослі можуть захистити дітей в інтернеті.